Став він дорогії вещі у вічі забачати,

Став він до їх доходжати,

Дорогії прикмети по сирій землі забирати,

Ой у свої руці брати,

К своєму серцю принімати,

Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:

«Невже ж моїх братів на світі немає,

Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,

Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,

У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,

А мене, найменшого, пішого-піхотинця,

По лісам, по байракам На спочивках минала?»

Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,

Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.

«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,

Уже ли мені своїх братів не наганяти,

Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,

Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь

У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».

Стало ли сонце намеркати,

Стали сизокрилії-орли налітати,

На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;

Стали вони з лоба очі винімати,

Християнською кров’ю запивати;

Туди звірі надходжали,

Коло жовтої кості тіло оббирали,

По лісам, по байракам розношали,

У сиру землю загрібали,

На путі-дорозі не покидали.

Стали ті два брати

До християнських городів доїжджати,

Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:

«Що то ми будем, брате,

Своєму отцю й неньці отвічати,

Що в одному ми городі бували,

Однії листи писали,

Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,

У турецькій неволі покидали?»

Найстарший брат худо дбає,

З плеча нагайкою крає,

Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!

Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,

Ждати-ожидати,

Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,

Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;

А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—

Лучче ли будемо, брате,

На дві часті паювати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

Дев’ять літ у вічі не видали».

Стали ті два брати

До отцевського двору доїжджати,

Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,

Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,

Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.

Став же найстарший син за стіл сідати,

Своєму отцю-неньці неправду казати:

«Не в одному ми полку бували,

Не одному ми пану служили,

Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».

Став середульший брат за стіл сідати,

Гірко плакать і ридати,

Дрібні сльози проливати,

Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:

«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —

У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,

У городі у Азові пробували,

Із города Азова умісті із полону утікали,

Тільки ми свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця,

У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,

Молебні наймати,

Стали найстаршого сина із двору зсилати,

Стали його обществом-народом До розстрілу випроводжати.

Став найстарший брат Гірко плакати-ридати,

Свого брата найменшого,

Пішого-піхотинця, споминатн:

«Лучче мені було тебе, брате,

У турецькій, у бусурменській великій неволі Тебе доглядати,

А чим мені, брате, між своїм народом,

У своїм безрідді смертю постраждати».

Ой та то ж не пили пилили Гне тумани вставали,

Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брати утікали.

Що двоє та брати кінних,

А третій піший-пішаниця,

Що як він чужий-чужениця,

За кінними біжить-підбігає,

На сире коріння Та на біле каміння

Ніжки свої козацькі-молодецькі посікає,

Та сліди свої кровію заливає,

До кінних братів добігає,

За стременечка хапає,

Словами промовляє:

«Станьте ж, братці, коней попасіте І мене підождіте,

1 з собою на коней возьміте,

До городів християнських хоч мало підвезіте.

Та й нехай же я буду знати,

Куди в городи християнські до отця, до матері

доходжати».

І ті брати теє зачували Та словами промовляли:

«Братику наш менший, милий,

Як голубонько сивий!

Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо,

Бо буде з города Озова велика погоня вставати,

То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках

- минати,

А нас, кінних, буде доганяти,

Стріляти й рубати

Або живцем у полон завертати.

Як жив ти, здоров будеш,

То й сам у землю християнську прибудеш».

І тії брати сеє промовляли,

Відтіль побігали.

А менший брат,

Піший-пішаниця,

За кінними братами уганяє,

Коней за стремена хапає Та словами промовляє 1 сльозами обливає:

«Братики мої рідненькі, миленькі,

Як голубоньки сивенькі!

Коли ж, братці, не хочете ждати,

Хоч одно ви милосердіє майте:

Назад коней завертайте, ^

Із піхов шаблі виймайте,

І мені з пліч головку здіймайте,

І тіло моє порубайте,

В чистім полі поховайте,

А звірам і птицям на поталу не оддайте».

І тії брати сеє зачували Та словами промовляли:

«Братику милий,

Голубонько сивий!

Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,

Що наші мечі на тебе не здіймуться,

На дванадцять частей розлетяться, .

І душа наша гріхів довіку не викупиться.

Сього, брате, нігде ізроду не чували,

Щоб рідною кровію шаблю обмивали Або гострим списом опрощеніє брали».

«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,

То прошу вас, братця,

Як будете до байраків прибувати,

Терновії віття в запілля рубайте,

А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»

То вже два козаки у байраки уїжджає,

Середульший же брат милосердіє має,

Терновії віття верхи істинає І пішому брату, меншому, у предмету покидає.

Отоді ж то до Савур-могили добігали І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,

І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. А менший брат, піший-пішаниця,

До тернів, байраків добігає,

Терновії віття у руки бере-хапає,

До серця козацького прикладає Та сльозами обливає:

«Осюди же мої два братики кінних прибігали,

Терновії віття в тернові стинали,

А мені, меншому брату, пішому-пішаииді,

В признаку кидали,

Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі В городи християнські До отця, до матері,

До роду утікати».

Тут сее промовляє,

Відтіль побігає,

Із байраків, із мілюсів вибігає:

Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,

Тільки поле леліє,

А на йому трава зеленіє.

Та став же старший брат та середульший На полівку вибігати,

На степи високі,

На великі дороги розхіднії,

Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. .

То став же середульший брат До старшого словами промовляти:

«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати,

А нехай та нехай же він, бідний, знає,

Куди за нами, кінними, утікати»..

То старший же брат до середульшого брата став

гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв

Та меншому брату у предмету давав!

А як же він жив-здоров буде,

То сам в городи християнські

Без наших предметів усяких прибуде».