Чимало художніх засобів дум є типовими для українського фольклору взагалі: негативні паралелізми-порівнян-ня, навмисне уповільнення оповіді (ретардація), однакові початки рядків (анафора), тавтологія. Якщо у піснях тавтологія нерівномірна, то в думах вона виступає однією з характерних ознак. Зустрічається як синонімічна тавтологія (знає-відає, думає-гадає, козацьке-молодецьке, кайдани-залізо, прохали та благали, плаче-ридає), так і коренеслів-на (живе-проживає, клене-проклинає, грає-виграває, сирая сириця та ін.).

Часто зустрічаються в текстах дум постійні епітети — засіб загалом властивий народній пісенності: бідні (ї) невольники, свята неділенька, сизі (ї) орли, буйний вітер, бистра (я) хвиля, ясні зорі тощо. Приналежністю суто думової поетики вважаються епітети «чорний пожар (ясні пожари)», «оскомистий борщ», «темний похорон» та ін.; словотвори типу «злосупротивна хвиля», «людославне Запорожжя», «домодержавець» та ін.

Поетиці дум властиві, за визначенням М. Рильського, так звані «граматичні неправильності» з точки зору норм сучасної літературної мови. Йдеться, зокрема, про форму' теперішнього часу дієслова доконаного виду (Відтіля побігає; Стремено у груди поторкає; Старого козака конем побиває); форму кличного відмінка на місці, де в сучасній мові нормою є називний відмінок (Отамане Матяш старенький теє зачував; корсунський полковник, пане Хвилоне); а також форми типу: находжали, даває, розноилали, Алкан-пашо, трапезонтський княжату, молодий паняту та ін.

Окремими характерними рисами відзначається архітектоніка дум, насамперед поетичні заспіви та закінчення. Поетичні заспіви, або, як називають їх кобзарі, «заплачки», будуються найчастіше на поетичному паралелізмі, або на негативному порівнянні:

Ой у святу неділеньку

Та рано-пораненько То не сива зозуля кувала,

Не дрібна птиця щебетала,

А не в борі сосна зашуміла,

Як та бідна вдова

А в своєму домові гомоніла.

Типовим для дум є також особливо поетичний, насичений мистецьки вишуканими тропами пейзаж, причому пейзаж заспіву обов’язково співзвучний із початком дії:

Ей, на Чорному морі,

На камені біленькім,

Там сидить сокіл ясненький,

Жалібненько квиле-проквиляє І на Чорне море Спильна поглядає,

Що на Чорному морю Щось недобре начинав:

Злосупротивна хвилечна хвиля вставає,

Судна козацькі-молодецькі На три часті розбиває.

Розповідь тут ведеться зовні спокійно, хоча в напружену сюжетну канву вводяться додаткові епізоди, вставки, насичені ліричною тональністю. Сюжет більшості дум, подібно до балад, розгортається в напруженому двобої протилежних сил. З одного боку козаки, охоронці рідної землі, з іншого — вороги-нападники, багачі. В окремих випадках така стрімка напруженість захована за зовнішнім спокоєм епічної розповіді. Особливо це помітно у великих за обсягом творах «Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Івась Удовиченко, Коновченко», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі». Всі вони (як би не були побудовані — за принципами симетрії чи асиметрії) розпочинаються заспівом, а завершуються «славословієм», тобто проголошенням слави героям, побажанням здоров’я і добра слухачам.

У радянський час думи не стали реліктом старовини, вони продовжують активне життя через книги, засоби масової інформації, концертну діяльність. Як неперевершені мистецькі витвори народного генія, вони виховують патріотичні почуття в радянських людей, формують у них високі естетичні смаки.

Думова традиція знайшла своє'продовження в творчості таких кобзарів, як П. Древченко, С. Пасюга, Г. Цибко, І. Іванченко, Є. Мовчан, В. Перепелюк, Г. Ільченко та ін. Значного поширення набули авторські думи «Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів його вірних», «Непорушна дружба (Дума про возз’єднання України з Росією)», «Дума про Олега Кошового», «Дума про мир» та ін. Як дожовтневі думи, так і зразки, створені радянськими кобзарями, з великою майстерністю виконують Є. Адамцевич, П. Гузь, Є. Мовчан, В. Перепелюк, Ф. Жарко та ін.

Кобзарське мистецтво за Радянської влади набуло нових рис, стало важливим чинником у вихованні трудящих. Радянські кобзарі, об’єднані Музично-хоровим товариством УРСР, беруть активну участь у громадському житті країни. Більшість з них є учасниками ансамблів і капел бандуристів, численних колективів художньої самодіяльності.

Вони продовжують думову традицію своїх попередників за формою, стилем, характером відображення дійсності. Кобзарське мистецтво, підтримуване державою, — предмет заслуженої гордості українського народу.

С. МИШАНИЧ

НАРОДНІ

ДУМИ

КОЗАК НЕТЯГА

Ой од поля Килиїмського їдеть козак нетяга, Рукою махає,

Ні о чім не дбає.

Ой у його сермяжина по коліна,

На нім постоли бобровії,

Онучі бавельнянії,

Напотім пищаль семип’ядная за плечима.

Аж где ся взяв татарин старий бородатий,

На двох конях лисавих за ним уганяє.

Аж до нього козак промовляє:

«Старий татарине бородатий,

Чого ти за мною уганяєш?

Чи на мої зброї яснії,

Чи на мої коні воронії,

Чи на мої шати дорогії?»

Що промовить старий татарин бородатий

до козака запоровськогог «Не набігаю на твої коні воронії Ані на твої шати дорогії,

Не набігаю я на твою зброю ясную,

Тілько я набігаю на тебе, козака молодого. Коли б тебе мені судив бог узяти,

Не зарікав би я ся в Килиї за тебе шликом

червонців брати». Аж промовить к ньому козак український: «Старий татарине бородатий,

Не так то мене треба взяти,

Треба зо мною в Килимськом полю погуляти». До річки до Вітки примикає,

Навколішки припадав,

Семип’ядний пищаль з плеч іздіймав,

Двома кульками набивав,

З татарином жартував,

З обох коні позбивав,

Словами промовляв:

«Татарине старий,

Не буду я злий такий на тебе,

Як ти на мене.

Як ти мене хотів брати,

До Килиї мя приводити,,

Хотів червонії за мене шликами брати.

А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш,

Та із коня ся валяєш,

Нічому ся не спротивляєш.

Тепер буду скарби твої брати,

До війська до табору козацького прибивати,

Буду Килимськоє поле вихваляти,

Що маю здобичі з військом козацьким пропивати».

КОЗАК ГОЛОТА

Ой полем, полем Килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. Правда, на козакові шати дорогії —

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові постоли в’язові,

А онучі китайчані —

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові —

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка —

Зверху дірка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

То гуляє козак Голота, погуляє,

Ні города, ні села не займає,—

На город Килию поглядає.

У городі Килиї татарин сидить бородатий,

По гірницях походжає,

До татарки словами промовляє:

«Татарко, татарко!

Ой чи ти думаєш те, що я думаю?

Ой чи ти бачиш те, що я бачу?»

Каже: «Татарине, ой, сідий, бородатий!

Я тільки бачу, що ти передо мною по гірнидях походжаєш, А не знаю, що ти думаєш да гадаєш».

Каже: «Татарко!

Я те бачу: в чистім полі не орел літає —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти Да в город Килию запродати,

Іще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,

За його много червоних не лічачи брати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати».

То теє промовляв,— дороге плаття надіває,