Не єсть то нас куМ^; яничарська пострі’ЛйЛйг ч^{!! !} А єсть то нас та й отцева молитва покарала. ■'

Собі на поміч не прохали.

Хотя й я, браття, буду у сурму турецьку Жалібненько грати,

То тільки нас будуть Турки-яничари,

Безбожні бусурмани,

Наші ігри козацькі зачувати,

То будуть до нас приїжджати,

Будуть наше тіло Сікти та рубати

Або будуть у тяжку неволю завертати.

Ой уже ми будем, брати рідненькі,

Голубоньки сивенькі,

От тут помирати,

Уже нам отця, паньматки й родини сердешної Повік у вічі не забачати...»

Гей, як стала то на небі.

Чорна хмара наступати,

То стали бідні козаки

А в чистому полі помирати.., '

Гей, свої голови козацькі-молодецькі А в чистому полі коло річки Самарки покладати. Сотвори їм, господи, та вічную пам'ять,

А всім слухающим головам,

І всьому товариству кревному, сердешному,

І військам запорозьким Пошли, боже, на многая літа,

До конця віка!

На узбоччі долини, біля двох сокор і в козацьких*

Там козак, постреляний, порубаний, на рани смертельні

............. , знемагає,

І прав£дрдго,судію а неба бажає;

При доЩоздя-неньки не має...,

Постреляні — кров’ю зійшли,

То вже козак молодий отця й мати споминає: .

«Поможи мені отцева-матчина молитва, на колінця встати, Семип’ядну пищаль у руки достати,

По три мірці пороху підсипати,

По три кульки свинцевих набивати,

Орлам-чорнокрильцям,

Козацьким дозірцям,

Великий подарунок посилати».

То вже козак молодий,

Товариш войськовий, .

По три мірці підсипає,

ІІо. три кульки набиває,

Орлам-чорнокрильцям,

Козацьким дозірцям,

Великий подарунок посилає...

Сам на себе в землю щирим серцем впадає,

Тичячу пищаль на колінця одкидає,

Ще й на море поглядає, .

Що море трьома цвітами процвітає:

Первим цвітом — островами,

Другим, цвітом— кораблями, , . - '

Третім цвітом— молодими козаками.

Що козаки, добрі молодці,

На долину Кодину прибували,

Срібла-злота много набирали,

Козака постреляного-порубаного знахояжали, Шаблями, наділками яму копали;

В семип’ядну пищаль продзвонили: _

Славу козацьку учинили,

Шапками, приполами семикопну висипали, :, .

На могилі прапір устромляли:

Славу козацьку учиняли.

У неділю барзо рано-порану* зорями пораненьку Сива зозуля налітала,

На могилі сідала,

Жалібненько закувала:

«Голово козацька, голово молодецька!

Да чи є в тебе на Русі отець, або мати,

Або сестра найменшая?

Якби отець або мати видали,

Білу кошулю на смерть би твою присилали,

Або сестра найменшая видала,

То в неділю б рано-раненько уставала,

Жалібненько оплакала,

Так як би зозуля закувала...

Голово козацька, голово молодецька!

Ти по чужих землях пробувала,

Дорогими кіньми трибувала,

А тепер не потребуєш ні шат дорогих, ні коней вороних, А тільки потребуєш спасения з неба».

Ой помер козак,

Слава козацька не вмре, не поляже Од нині до віка.

НЕВОЛЬНИКИ

Що на Чорному морю,

Потребі царській,

Громаді козацькій,

Там много війська понаженб,

У три ряди бідних, безщасних невольників посаджено, По два та по три докупи посковано,

Го двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов’язано: ^{: !} - к

Тогді бідні; безщасні' невольники на коліна упадали,V^і;-І Вгору руки ПІДІЙМйМЙ^ ^! ‘ ⁵ ■■■■■. О і

Господа милосердного прохали та благали:

«Господи милосердний, создай з неба ясне еОйще-йа№! ^; Нехай^;будуй йайданй коло ніг ослабати,

Сирая сириця коло рук ослабати,

йи^: будек,' бідні, безщасні невольники, ^І!м /

У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».

Тоє промовляли,

Землю турецьку кляли-проклинали:

«Земле турецька, ■

Проклята віро бусурманська,

Розлуко ти на світі християнськаГ

Що ти не одного розлучила мужа з жоною,

Або брата з сестрою,

Альбо кровну родину з родиною,

Альбо близьку сусіду з сусідою.

Хто у тобі срібло¹злато виробляє,

По всіх землях проходжає,

У турецькій землі нікогда собі отрадності не має». Визволь, господи, невольника з неволі На простії дороги,

На ясні зорі,

На руський берег,

На край веселий,

Меж мир хрещений*

ПЛАЧ НЕВОЛЬНИКА

Не ясний сокол квилить-проквиляє,

То син до отця, до матусі в городи християнськії

поклон посилає,

Сокола ясного рідним братом називає:

«Соксіле¹ ясний, брате мій рідний,

Ти високо літаєш і далеко буваєш,

Чого ж ти у мого отця й матусі у гостях ніколи не буваєш? Полети ж, соколе ясний, брате мій рідний,

В городй християнські

Та сядь-впади у мого отця, у матусі у дворі,

Жалібненько заквили ’

Та про мою козацькую незгодоньку і тяжкую неволеньку*

Отцеві-матусі розкажи: _ ₎

Нехай;шедьД.м.ат^уся мою козацькую незгодоньку, >

Тяжкую неволеньку будуть добре знати,

Грунти й маєтки будуть збувати,

Великії шкербоги собнрати

Та мою козацькую головоньку з тяжкої неволі визволяти. Бо як стане Чорнеє море зогравати.

Тоді отець і матуся та не знатиме, де свого сина шукати: Чи в цристані Козловській, чи в городі Царграді на базарі, Що як будуть турки та яничари набігати Та за Чорнеє море в землю агарськую продавати, Д .

Срібло та злото, не-лічачи, ^ »

дорогії сукна поставнямй за нас брати». То тоді брат-товариш се Слово почуває ../.і

Та до брата-товариша словами промовляє:

«Товаришу вірненький, брате мій рідненький,

Не треба було б нам в городи християнські Поклону подавати

Та отцеві-матусі великого жалю завдавати:

Хоча отець і матуся будуть добре дбати,

Грунти-маєтки збувати,

Великії шкорбети збирати,

Та не будуть вони знати, в якій тяжкій неволі

своїх синів шукати. Сюди ніхто не проходжає ,

І мир християнський не заїжджає.

Тільки яснії соколи залітають _; ,

Та на темниці сідають,

Жалібненько квилять-проквиляють Та нас, козаків, бідних невольників*

Добрим здоров’ям навіщають».

Тоді козакам, бідним невольникам,

Тяжкая неволя добре далась знати: ,

Кайдани руки та ноги повривали,

Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке

до жовтої кості проїдала.

Тоді козаки, бідні невольники,

Стали плакати-ридатн,

До сирої землі припадати

Та землю турецьку і віру бусурменську

Клясти й проклинати:

«Ти, земле турецька, ти, віро бусурменська,

Ти:;наповнена среблом та злотом, дорогими напитками, Тільки в тобі трудно пробувати.

Що в тобі козаки, бідні невольники, пробувають,

Празника святого різдва й великодня не знають Та про віру християнськую думають та гадають,

Землю турецьку, віру бусурменську клянуть-проклинають: Ти, земле турецька, ти, віро бусурменська,

ти, розлуко християнська! Не одного ти вже розлучила за сім літ войною Мужа з жоною, брата з сестрою, а малих діток З отцем, з ненькою».

Тоді ж то козаки, бідні невольники,

На коліна упадали,.

Господа милосердного прохали:

«Визволь нас, боже, з тяжкої неволі На святоруський берег,

На край веселий, між мир хрещений, в города християнські!» Слава про козаків, бідних невольників,

Од нині до віка, а вам пошли, боже, здравіє і многая літа.

НЕВОЛЬНИКИ НА КАТОРЗІ

Ой та у святую неділеньку Барзе рано-пораненько,