— Навіть дружкам…

Поки я у штабі розмовляв з двома «покупцями», лейтенант нервово ходив по висипаній піском доріжці. Я бачив ротного у вікно. «Торги» з покупцями були недовгі. Служити радистом на «катюшах» я погодився.

— От і добре! — відповів майор. — Через два дні за вами приїде машина…

На ґанку мене зустрів ротний.

— Ну, як?..

— Записали до «катюш».

— Ще б! — гордо підвів голову низенький лейтенант і випнув груди. — Тепер скажу я тобі одверто: плюнь на цю війну і розітри. Житимеш, приспівуючи «Катюшу» коло «катюші». Ти ж знаєш, як вони воюють: дадуть залпи — ходу, щоб не накрив німець вогнем і щоб не засікли ворожі шпигуни та лазутчики. З такої нагоди звільняю тебе на сьогодні від стройової підготовки, яку ти так любиш… — сказав ротний з іронією. — А з грибами будь обережний. Кому-кому, а мені перепаде, якщо хто з моїх солдатів отруїться. Політику можуть пришити!..

— Який дурень захоче себе труїти?..

— Хе-хе! — удавано засміявся лейтенант. — У житті, й така наволоч знайдеться. А тоді докажи, командире роти, що ти не верблюд…

— Перейду на ягоди. І коли вже добавлять пайку?..

— Тобі вже післязавтра, біля «катюш» — не те, що у нашому запасному…

Навіть уночі я жив думками про свою майбутню службу. Цілком були згодні з лейтенантом, що мені повезло, мічман Непран і старший сержант Мамонько. Останній одверто заздрив і дивувався, чому його не викликали до «покупців». Такої ж думки були Охріменко і Овчаренко. З ними я прибув на військову службу. Познайомився ще в ешелоні, яким їхали до армії у жовтні сорокового року до Червонопрапорного Балтійського флоту. У нашому вагоні всі співали. Надто — Охріменко й Овчаренко. Мабуть, це від того, що в пісню ту вкладали душу, а ще співали полтавці, чернігівці й харків'яни. Співали не лише в ешелонах, а й у кубриках, на службі. Співали так, що ленінградські хлопці припиняли бренькіт гітар й зачудовано слухали новобранців з України.

Та то було восени сорокового. Нині у запасному майже не чути пісень Охріменка й Овчаренка.

Після обіду Охріменко й Овчаренко хотіли грати у футбол. А поки сформуються команди, я став на воротях, за які правили валун і на семиметровій віддалі від нього каменюка. «Пенальті» бив Мамонько.

— Ото невидаль! Колись про Бутусова розповідали, що заборонили йому бити правою ногою, — нахвалявся старший сержант Мамонько. — «Поцілить у воротаря — і смерть тому! Так буде і тобі. Ну!..

Він розігнався і вдарив. М'яч полетів надто високо. Я не міг дістати його, підстрибнувши.

— Все одно гол! — плескав у долоні Мамонько.

— Товаришу молодший сержант! — пролунав голос ротного. Тебе знову викликають. Два підполковники з погонами інженерних військ.

— Охріменко, постій на воротях… — запропонував старший сержант Мамонько.

— І постою! — охоче погодився Охріменко.

— Одного мене викликають? — запитав я у лейтенанта.

— Чоловік десять. І мічмана Непрана теж…

Мамонько бив пенальті без промаху і був від цього на сьомому небі. Та в Охріменка відпала охота стояти на воротях. Він. як і Овчаренко, здивований, чому не викликають іх. Насторожився і Мамонько: може, цим інженерам і його військовий фах знадобиться? Він забив ще одного гола і теж подався до штабу.

— Слухай, земляче! — звернувся до мене Охріменко. — В разі чого, замов за мене, за Овчаренка слово. Ми ж разом завжди, якщо не вважати поранення й госпіталь. Разом би й тепер…

— Спробую, але… — відповів я.

Лейтенант і гурт солдатів супроводжували мене до хижі, у якій був штаб полку. Усім цікаво, чому викликають так мало людей. Якщо приїжджають із стрілецької чи з артилерійської частини, то одразу беруть роту чи взвод бійців. А тут не більше десяти.

Неподалік від штабного будиночка я зустрів мічмана Непрана. Той таємниче підморгнув і сказав пошепки:

— Я відмовився. Підожду інших. Може, на флоті виявиться вільне місце…

— Прислали б тебе в запасний стрілецький, аби ти був потрібен флотові! — заперечив я. — Так швидко, думаєш, і нашим склепати оті підводні човни чи й торпедні катери?..

— Та почекаю ще. Туди не хочу… — промовив мічман.

Більше нічого не сказав, хоча по очах було видно, що повідав не все. Мабуть, так треба. І вже зовсім перевів розмову на інше, коли солдати у нього стали розпитувати, що там і як.

— Цікавилися, як нас годують у запасному. Заходжу в штаб.

За столом, збитим з дощок, троє. Тут, у запасному полку, всі меблі саморобні, як і хижі для штабного начальства і самого штабу, як землянки-бараки, у яких можна ходити на повний зріст лише посередині, по боках — нари з кругляків молодих ялин, беріз. Полк дислокувався у заболочених лісах поблизу Ладозького озера, на місці колишніх лісорозробок. Майже на поверхні — землянки: близько вода.

За столом, окрім нашого начальника штабу, ще два підполковники. Чорнявий підполковник перегортає мою особисту справу.

— Його вчора записали у частину гвардійських мінометів! — пояснив гостям начальник штабу.

— Що ж… Запитаємо в нього самого, — мовив чорнявий підполковник. — Як життя-буття, земляче?

— Яке може бути життя-буття у запасному в час облоги? їсти дають мало. Скоріше б у діючу…

— І вас завтра візьмуть у гвардійські міномети?..

Там же записано! — Записано… А що скажеш, земляче, якби тобі доручити особливе завдання? — поспитав чорнявий. Мене трохи здивували такі слова, і я відповів:

— Я солдат, а ви підполковник. Яке може бути особливе завдання, коли є Статут, є військова дисципліна, є наказ? Ви наказуєте, а солдатові виконувати.

— Але є такі бойові завдання, куди людина повинна іти по добрій волі, тому наказ тут ні до чого, — пояснив інший підполковник.

— Мабуть, треба летіти до партизанів? — запитав я, переконаний у тому, що ніякого іншого особливого завдання ці офіцери запропонувати не можуть.

— Так. У тил противника, на самостійну роботу, але не до партизанів…

— На самостійну?..

Одразу ж подумав про свого ротного, котрий готовий був муштрувати своїх солдатів наодинці. І раптом для рядового — самостійна робота. Хто ж відмовиться? Це ж, по суті, сам собі командир, і комісар, і начштабу?! Сам того не помічаючи, я засміявся, і це ще більше здивувало підполковників.

— Чого так весело?

— А хіба я сміюся? — сказав, уявивши той час, коли справді не буде наді мною влади старшин, лейтенантів і навіть оцих підполковників. — Готовий іти на особливе завдання, товариші підполковники! От тільки ніколи не стрибав з парашутом. Навіть не літав. Та і взагалі боюся висоти. Це від мами. У неї мігрень якась. Мабуть, передалася мені в спадок. Бувало, злізеш на грушу — голова обертом.

Присутні захихикали, а підполковник-земляк запитав:

— На чию ти грушу лазив?

— На чужу, товаришу підполковник!

— Тому й голова обертом ішла. Стрибати з літака, скажу я тобі, — вже перейшов на «ти» підполковник, — не так і важко. Найважче буде, коли ти, земляче, стрибнеш, бо ж не на партизанські вогнища доведеться десантуватися…

— Найважче буде там, на землі, точніше — в стані ворога, — додав другий підполковник.

— Хотів би взяти із собою ще двох хлопців. Обох знаю з осені сорокового року, — сказав я, згадавши Охріменка й Овчаренка.

— Хто вони за військовим фахом?

— Один — телефоніст, другий — комендор, наводчик гармати.

— Ми б і тебе не викликали, якби ти не був радистом. Телефоністи нам не потрібні. З артилеристами поки що теж почекаємо. Скільки передаєш на ключі п'ятизначних цифрових груп?

— До контузії передавав вісімнадцять. Тепер, мабуть, п'ятнадцять. Прийняти можу…

— Там доведеться передавати з коліна, з пенька. Відстукаєш дванадцять груп — і то добре. Аби-но всі їх наші прийняли…

— І щоб німці не запеленгували, — додав я.

— Авжеж. Багато радистів загинуло. Та вовка боятися — в ліс не йти, — стишив голос земляк підполковник.