— Що й казати! Надійну броню тобі наворожив контр-адмірал! — посміхнувся ротний. — І ти віриш у це?

— А чому не повірити? — впевнено сказав я. — Та й узагалі: як можна на війні без віри в себе, в нашу перемогу?..

— Це правда. Чує моє серце, що завтра ти поїдеш з цими підполковниками і ми вже ніколи не побачимося.

— Мабуть… — ствердив я. — Та це не означатиме, що обидва ми загинемо!

— Було б так!.. — зітхнув ротний. А помітивши неподалік Охріменка й Овчаренка, додав — Онде твої. Все просять, щоб я пішов до начштабу полку і замовив слово за них. Та знали б вони добре німецьку мову або були б радистами, то й без усякого «блату» їх би покликали. А так… Нащо там спеціальність телефоніста?

— Ще в сороковому році казав Охріменку: «Сашо, іди вчитися на радиста…» Не послухав, пішов у телефоністи, — співчутливо промовив я. — Хоча, якщо подумати, то кого ж ще брати в десант, як не Охріменка й Овчаренка…

— Це ж ти признаєшся їм, що розмовляв з представниками розвідки? — загадковим голосом запитав лейтенант, змірявши мене з ніг до голови допитливим поглядом.

— А ви б на моєму місці?..

Цього запитання командир роти не чекав. Стукнувши закаблуками, він пішов.

До мене наблизилися Охріменко й Овчаренко.

Як не конспіруються офіцери розвідвідділу фронту, але солдатів їм не ошукати. Багато хто знав, що ці гості викликають радистів і людей, які в інститутах вивчали німецьку мову. Знавців німецької виявилося шестеро. Всі вони, окрім одного, котрий ще вагався, відмовилися від запрошення піти у розвідку фронту, мовляв, їм знайдеться місце перекладачів і при штабі дивізії, корпусу, армії. Нащо їм ота фронтова розвідка!

Мовчати я не міг: вважав, що це не по-дружньому перед хлопцями, з котрими ділив горе, шкоринку хліба, свої думи і пісні, з котрими ходив в атаку в серпні сорок першого під Петродворцем, коли наш взвод управління вибивав німецьких солдатів з переїзду через залізничну колію. Через той переїзд пройшли тягачі з гарматами до берега Фінської затоки, отже — здобуття переїзду фактично врятувало батарею. Після бою ми наздогнали свої тягачі і проїхали в Петродворці мимо високого собору. Через відчинені ворота за сотню метрів бачили серед липових крон біло-голубий казковий палац, витвір майстрів і архітекторів XVIII століття, який знав увесь цивілізований світ. Сотня кроків до того шедевра мистецтва й архітектури. А побувати так і не вдалося, бо вже через кілька годин сюди прийшли німецькі зайди, грабіжники, вандали, герострати нових часів, що незабаром перетворять палац на конюшню, на руїни.

Багато спільного й пережитого у мене з Охріменком та Овчаренком. Тож я і сказав їм усю правду про свої відвідини підполковників з погонами інженерів. Хлопці вирішили таки прорватися до них, переконати їх, що німецьку мову вони доучать у німецькому тилу по словнику і в бесідах в полоненими фріцами. Я відчував, що обидва дуже хотіли, щоб ми троє і далі були разом, бо ж одна гвардійська батарея. яких На Балтиці було всього лише три. чим наші хлопці гордилися: такий зенітно-артилерійський дивізіон був ще в Севастополі.

Та Овчаренко й Охріменко повернулися зі штабу ні з чим. Їм відмовили. Хлопці були розгнівані тим. що ми змушені розлучитися, що двом їм доведеться ще побути у запасному полку, чекаючи, поки приїдуть нові «покупці», яким потрібні і телефоністи, і гармаші.

— О! Нас кличе ротний! — раптом звернувся Охріменко до Овчаренка. — Побігли. А тебе ми проведемо! — пообіцяв Сашко, поклавши руку на моє плече і заглянувши у вічі.

Куди мені піти? До лісу не хочеться. Ліс тут якийсь непривітний, напіввирубаний, болотяний, багато пеньків, хирлявих берізок, дерев'яних настилів на лісових дорогах… З ким порадитися?

Два роки у серпні минає, як не отримую з домівки листів. Але за своїх батарейців листи строчив частенько: хлопці просили писати дівчатам, з котрими знайомилися заочно. Відповіді з Іваново, Ярославля, Свердловська і Саратова читалися не лише тим, кому вони були адресовані, а всією батареєю. Дівчата писали так, ніби знали хлопців давно. У листах було стільки дівочого тепла, що гріло душу нам у холодні блокадні ленінградські зими. Отже, був я не лише редактором стінгазети, а й складав листи, різні за змістом, але на одну тему — кохання і дружба. Хлопці були вдячні за ті листи і через деякий час навіть стали вірити, що то писали вони самі. І, мабуть, тому, що автор намагався говорити з дівчатами не від себе, а від самих хлопців, враховуючи їхні індивідуальності.

Куди ж піти? До 19-ї години ще був час.

У радгоспі жив агроном, з котрим познайомився, коли наш взвод косив сіно для їхньої ферми. Агроном на милицях — перебита нога. Найчастіше зупинявся він на луках біля мене. Косити я трохи вмів. Доводилося у дитинстві косити траву корові, бур'ян кролям, яких тримав я ще з шостого класу, — годував, доглядав, бив і навіть вичиняв у розчині з житнього борошна шкурки собі й меншим братам на шапки, на коміри до пальт. Вичинка була приблизна, та все ж хутро не ламалося. Але тут косарям дали норму. На луках ще було багато валунів, і бійцям-косарям доводилося упрівати до сьомого поту. Це бачив агроном і тому підбадьорював мене і таких, як я, косарів. Він навіть сказав, щоб я завітав до нього, коли трапиться нагода.

Родина агронома — він, дружина і бліда, худенька донька років п'ятнадцяти — якраз обідала. Жінка поставила на стіл «щі» на щавлю й кропиві. На друге був вінегрет, найпоширеніша страва у ленінградців часів блокади. Агроном ще дістав пляшку наливки з лісових ягід, і ми випили на честь мого від'їзду і» заласного полку.

— Ви нам пишіть, — нагадала агрономова дружина.

— Мабуть, писати не доведеться, — відповів я понурим голосом.

— Як це? — не зрозуміла господиня.

Господар, перехопивши мій погляд, сказав дружині:

— Є така служба, звідки листи ідуть довго…

— Ага.

— То що ж… Треба комусь і туди, — мовив агроном.

— Ви ніби читаєте мої думки, — сказав я.

— Пора ж уже нашим і блокаду остаточно проривати і гнати німців назад, — докірливим голосом мовив агроном.

На тому розмова й скінчилася. Агроном провів мене до самого шлагбаума, за яким було розташування стрілецького запасного полку.

— Нехай щастить тобі! Все буде гаразді — потис мені руку.

Я пішов стежкою, утоптаною тисячами ніг. Обернувся. Агроном ще стояв, зіпершись на костур.

Віддалік між валуном і каменюкою стояв голкіпером Охріменко. Мамонько бив йому пенальті.

— Чого ж ти, Мамонько, не перев'язав свою праву чорною стрічкою? Видать, не шкода тобі Охріменкового життя? — пожартував я.

Як і домовилися, прийшов я до штабу полку вчасно. У кімнаті сиділи два підполковники — лише «покупці», їхні погляди звернені на гучномовець. Мені кивнули, щоб я сів.

Серце билося прискорено і схвильовано. Я відчував, що диктор Левітан прочитає зараз незвичайне повідомлення Радянського інформбюро. Так і сталося. Москва Повідомляла про визволення Орла і Бєлгорода, про розгром німців на Курській дузі, про артилерійський салют військам Брянського, Західного, Центрального, Воронезького і Степового фронтів двадцятьма чотирма залпами із 224 гармат. Це був перший за війну салют! Він означав, що Червона Армія на Курському виступі, звідки розпочали наступ фашистські війська місяць тому, розгромила танкові дивізії ворога й уперше влітку перейшла в контрнаступ. Війська Воронезького і Степового фронтів просунулися на десятки кілометрів, отже — цього незабутнього 5 серпня 1943 року було визволене і моє рідне село.

Я слухав наказ Верховного Головнокомандуючого, і мені уявлялося, як односельчанці, два убрати і мама вибігли на рідну вулицю, щоб зустріти радянські танки. А машини мчали від Бєлгорода, щоб пройти далі до Богодухова, до Золочева і Харкова.

— Радій, земляче! — сказав підполковник. — Почалося визволення нашої України!

— Моє село вже визволене! — відповів я.

— Вітаємо! — промовили в один голос підполковники.