Ці відомості добули розвідники Кудрявого, партизанська розвідка. Кудрявий з'ясував, хто такі Сусанін і Псковитянка. Люди вони певні, на них надіятися можна, бо й чоловік Анастасії мобілізований у Червону Армію у дні оборони Луги влітку сорок першого. Кудрявий та Іван ходили на зустріч із старим Герасимом і Анастасією і принесли від них перші дані агентурного характеру.

Штаб фронту вимагав від партизанів і розвідників різної за характером роботи: перші повинні якнайбільше нищити військові ешелони противника, підривати мости на залізниці, обстрілювати колони автомашин на шосе Псков — Луга, розвідники мають вести облік руху ешелонів, автотранспорту у напрямку фронту і в тил — до Пскова. Спільним і в підривників, і у розвідників було те, що вони мали опору в особі надійних людей, які жили і служили на залізничних станціях Струги Красні, Новоселля, Торошино. Свої «очі і вуха» були і в населених пунктах на шосе Псков — Луга.

Судячи з листа від штабу фронту і Ленінградського штабу партизанського руху, переданого Кудрявим, диверсійною діяльністю у Ленінграді були ще не задоволені і вимагали її активізації. Так воно і було: поїзди і в напрямку фронту і до Пскова по Варшавській залізниці ходили по десятку-півтора. Німці встигали на фронті «латати» дірки, отримуючи боєприпаси, пальне, гармати, транспортери, іншу техніку, продовольство і навіть підкріплення у живій силі. І, як наслідок, фашистські війська мали змогу чинити впертий опір корпусам і дивізіям Ленінградського і Волховського фронтів.

Ворожі ешелони ходили, не дивлячись на те, що вночі, ранніми ранками гриміли на колії вибухи під тріскотняву кулеметів і автоматів. Спалахували справжні баталії між партизанами, які прийшли прикривати своїх мінерів, і солдатами, що охороняли колію. На кінець сорок третього року німці уздовж залізниці побудували дзоти і сотні вогневих точок. Кожна диверсійна операція партизанів оплачувалася кров'ю передусім мінерів.

Ще навчаючись операторському мистецтву в роботі на рації, Галка з великою шаною ставився до партизанських мінерів-підривників. Навіть заздрив їм, що робота у них вагома, зрима, її можна, як кажуть, помацати руками, вона виражається у перекинутих паротягах, у спалених вагонах, у знищених солдатах, у згорілих цистернах з пальним. «А хто визначить ефект роботи розвідгрупи? Рації?» — не раз думав він.

Група Кудрявого привезла наказ про нагородження і партизанів-підривників. Орденом «Червоної Зірки» відзначений старший лейтенант Альоша, колишній студент інституту інженерів залізничного транспорту, випускник школи мінерів при партизанському штабі в Москві. Галка та і всі парашутисти Кудрявого дивилися на Альошу, мов на справжнього героя, діяння якого проти фашистів такі зримі, відчутні.

З чергового завдання Альоша повернувся у доброму настрої: мінери скинули з колії ешелон, а серед підривників нема вбитих, а тільки два поранених. Біля госпітальної землянки Галка і зустрів командира підривників.

— Ходімо до вогнища, Галко! Погріємося та й онучі підсушимо… — звернувся до радиста Альоша.

— Згоден, Олексію Петровичу!..

Вони сіли на колоді, що лежала біля багаття, і головний мінер партизанського полку наблизив обидві руки до вогню.

— Вас орденом нагородили… — почав розмову Галка. — І все ж я бачу вас більше засмученим, заклопотаним. Втрати хлопців на залізниці вас непокоять?

— Так. У нас зараз майже нема протидії на посилену німецьку охорону залізниці. Ми, підривники, ще й досі воюємо засобами часів сорок першого і сорок другого року, як ті «злоумышленники», — гірко посміхався Альоша і сказав далі, мов виправдовуючись: — Може, й не зовсім доречна паралель з героєм чеховського оповідання, але розсуди, Галко, сам, у якому ми становищі.

— Поки що я вас не розумію, Олексію Петровичу, — признався Галка. — Скільки було говорено після партизанських операцій «Концерт» і «Рейкова війна»! Та в Ленінграді я дивився кінохроніку: як сміливо партизани-ленінградці, калінінці, білоруси виходили на колію, підкладали плитки тротилу під рейки, біля рейок і шматували надвоє. Дим стовпом ішов. Перебиті рейки партизани геть скидають з залізничного полотна!..

— Вірно, — кивнув головою Альоша, наблизивши до вогню онучу. — Тільки партизани Ленінградської області перебили 50 тисяч рейок, як вважає командування, знищили. Наш загін ще й під укіс пустив зо три Десятки ешелонів!

— Шкода, що я не мінер! — спалахнули вогники у великих карих очах Галки.

— Я, звичайно, теж за «рейкову війну». І за «концерт». Врешті, всі засоби хороші. Аби бити ворога! Я за таку «війну», але не як правило, а як виняток. Уявляєш, скільки ми вгатили тонн вибухівки на знищення рейок? А ешелони німецькі пішли вже незабаром і зараз ходять, кат їх побери! Це ж видно і з того, що німцям на фронті є чим стріляти, с що їсти. Тож і кажу: не для того мене навчав інженер-полковник Ілля Григорович після чотирьох курсів інституту інженерів залізничного транспорту, щоб я відгвинчував гайки на стиках рейок!.. Влітку «концерт» влаштувати можна було. А восени? А тепер?.. Німці не лише посилили, а4 й удосконалили охорону залізниці. Ви у нас тут лише тиждень, а ми вже встигли поховати шість підривників. І ще двох принесли сьогодні поранених. А штаб прислав листа: «Посилити диверсії на залізниці! Це одне з головних ваших завдань».

— Знаю. Зараз залізниця у німців, як і ваша «Мажіно» біля табору.

— За минулі два місяці я втратив підривників більше, аніж їх загинуло в цьому полку від літа сорок другого. Тому й болить серце. Йдемо на железку, і кожен думає: «Ешелон чи підірвемо, але хтось з мінерів та загине. Хто на черзі?..»

— То як бути? — пошепки поспитав Галка, усією душею відчувши, як тривожило все це головного мінера партизанського полку.

— Як бути?.. Саме таку ситуацію ще весною передбачав наш наставник Ілля Григорович і домагався, щоб головною зброєю партизанських підривників стали міни сповільненої дії — «емзедушки», як ми їх називали. Масове виготовлення цих мін розпочалося ще весною сорок третього року. Міна ця може вибухати під першим, під третім і під будь-яким ешелоном, що може пройти над нею, вибухати в цю годину, сьогодні і навіть через сорок днів! Уявляєш, Галко, яка грізна ця зброя! — дедалі захоплювався Альоша і навіть заплющив очі. — Скажімо, сю ніч ми вийшли на колію з двадцятьма мінами і закопали їх, замаскували на ділянці у два кілометри, десь на вигині полотна, щоб надійніше падав паротяг і вагони. Закопали і… пішли у табір їсти кашу й сушити онучі. А там аварія. Німці розтягнули б мотлох, підрихтували колію. Пройшов один чи й чотири ешелони і знову… вибух майже на тому місці. І так двадцять вибухів на одній ділянці за місяць. А якщо стільки ж на другому відрізку залізниці? Та німці схопляться за голову. Спробуй відремонтувати оті сорок паротягів. Всі депо і паровозоремонтні заводи будуть ними забиті. І надовго…

— А німці ж можуть пройтися щупами і повиймати міни, — зауважив Галка.

— Я особисто знаю, як прилаштувати малесенький пристрій, щоб міна стала недоторканою. Якщо ж сапер її спробує знешкодити — загине…

— Чому ж ви не воюєте такими мінами?

— А тому, що начальство Центрального штабу відкинуло план інженер-полковника Іллі Григоровича — переозброїти такими мінами, як головною зброєю у «війні на рейках». «Концерт», у якому брали участь тисячі партизанів, засліпив багатьох командирів. Надто вражаючий був попередній ефект від операції «Концерт». Його удавану помпезність могли бачити тільки спеціалісти, мінери і залізничники…

— І де ж на озброєнні у партизанів таки міни?..

— В Українському штабі партизанського руху, куди пішов заступником начштабу інженер Ілля Григорович. — Нове, особливо у техніці, сам знаєш, не завжди легко пробивається. Багатьох партизанських командирів лякала та обставина, що працювати з мінами сповільненої дії можуть лише навчені підривники. Тут треба толкових хлопців, які б знали ази фізики, хімії, хоча б за сім класів, розсудливих хлопців і з такими пальцями як у радиста. Тут звичайний «злоумышленник» не втне. Це насторожує багатьох командирів і начштабів, і вони відмовилися від цих надто складних, морочливих, на їхню думку, мін, від організації курсів у ворожому тилу нової мінно-підривної техніки!..