— Постараюся.

— Як і те, що ти — Галка…

Я попрощався з Іваном Сергійовичем і пішов розшукувати кімнату у протилежному крилі вілли.

Один курсант читав, лежачи, газету. Другий сидів край столу й, підперши підборіддя рукою, слухав радіо. З гучномовця, що висів на стіні, лунала мелодія з оперети Кальмана «Баядерка».

На початку сорок другого року мені пощастило бути в театрі імені Пушкіна. На той час там виступала ленінградська оперета, єдиний у місті театр найтяжчих місяців блокади. Тоді був я на курсах молодших командирів і вечорами траплялася можливість ходити строєм чи й поодинці в оперету. За місяць пощастило переглянути майже весь репертуар театру.

Пісня увірвалася, і я, подавши руку стрункому, русявому лейтенантові з виразними сірими очима, назвався:

— Галка…

— Василь… — відповів лейтенант, дивлячись мені в обличчя. — Родом з Волги, з Саратовської області. Це не є таємниця, бо в мій край фріци не ступали ногою і, звичайно, не дійдуть. А твої, мабуть, рідні ще в окупації?..

— Сьогодні визволені! Іван Сергійович повідомив. А що і як там з моїми — не знаю, — сказав я.

Лейтенант Василь співчутливо кивнув головою:

— Це щастя, що фашистський гад не дійшов до Саратова.

— Москвич, Микола! — подав мені руку інший лейтенант, з рудуватим кучерявим чубом, що звихрився лад чолом, перетятим глибокими борозенцями.

— Москвич — це прізвище? — поспитав я.

— Не відмовився б від такого прізвища, — сказав Микола гордовитим голосом. — Твоє місце біля вікна, Галко, — Додав він, наголосивши на моєму прізвиську.

Я подивився на ліжко, заслане сірою ковдрою, з синіми смугами, і білим, чистим простирадлом. Подушка у чистій Наволочці. На спинці ліжка випрасуваний рушник. Мабуть, від першого дня війни не бачив я такої постелі. Тут же стояла тумбочка, і я поклав у неї ранець.

— Ти не вечеряв? — звернувся — до мене Василь. — Я мотнуся і попереджу тьотю Катю…

Василь покинув кімнату, а Микола завважив:

— Меткий цей саратовський лавочник!..

— Чому лавочник?..

— Він сам казав, що працював у сільпо, хоча я його і не запитував. А ти?..

— У кооперації не працював. Більше по електриці, — таємниче відповів я. — А ти, мабуть, технікум закінчив, або зо три курси інституту?

— Так думаєш?..

— Якесь впевнене, вольове обличчя і розумні очі, — сказав я, вивчаючи поглядом співбесідника.

— Закінчив технікум зв'язку, — посміхнувся Микола.

— От бачиш, я можу вгадувати, коли пильно подивлюся на когось.

— Ви вже почали фахові заняття, і, мабуть, я відстав?

— Наздоженеш. Не святі горшки ліплять… — переконливо сказав Микола-лейтенант.

— А тобі багато дало навчання в технікумі для розуміння радіозв'язку на далекі відстані? — поцікавився я.

— Я знаю майже все, що тут викладають…

— І що ж говорять інструктори про те, як уникнути німецького пеленга?

— А, ти ось про що!.. Говорять те, що й написано у підручниках, інструкціях. А там пеленгацію обійдено. Щоб радист не потрапив під автоматні черги, він повинен… — лейтенант-москвич став загинати пальці, — вміти швидко передавати, ставити антену ціленаправлену, міняти частіше місце, намагатися передавати якнайкоротші радіограми, розмову вести з Центром ніби з аматором-короткохвильовиком на міжнародному, відомому всьому світові кодові… — загнув Микола п'ятий палець.

— І діло — на «большой»! — додав я з іронією. — А якщо розвідникам пощастило захопити полоненого, у якого відомостей слів на п'ятсот? І відомості надто термінові? То як же бути радистові?

— А на якій віддалі твоя рація від німецького штабу? — запитав Микола.

— Як, скажімо, від острова, де знаходиться вілла, до Адміралтейства, — поставив я умову задачі.

— Тоді працювати на передачу треба в оглядкою. Засічуть. Близько ж. Гм… Цінний «язик»! — Радіограма на п'ятсот слів. А п'ятизначних груп тут буде тисяча двісті,. — скептично всміхнувся Микола.

— То що?.. Таку радіограму передавати три дні, мотаючись туди-сюди по лісу, щоб не запеленгували німці? — таким же тоном запитав я.

Зайшов лейтенант Василь.

— Іди, Галко, вечеряти.

Їдальня — простора кімната. На вікнах гардини. Зараз вікна затемнені. Всього три столи на трьох осіб, дубовий буфет з орнаментом. На стіні картина — пейзаж.

На мене вже чекала чорнява жінка в окулярах, запнута косинкою, у білому фартусі — тьотя Катя.

— Ось ваше місце, — сказала.

У тарілці парувала та ж, що і в запасному полку, пшенична каша, на іншій тарілці вінегрет, а у чашці компот. Тарілки, чашка, виделка і ніж. Незвично якось, ніби і війни нема. То була сервіровка: металеві миски — на кораблі, казанки, захалявна ложка — в окопах.

— Їжте, — нагадала жінка в окулярах, ніби справді я забувся, чого сюди прийшов.

На третій тарілці лежали шматочки, грамів по п'ятдесят, хліба. Один шматочок — норма в листопаді й грудні сорок першого й у січні сорок другого. Отримаєш одразу ту пайку і не знаєш — з'їсти одразу чи по крихті? А мо', присушити на вогні, щоб хрумтіло на зубах? Коли хліб підсушиш, скибочка зменшується удвічі: хоч дивись, хоч їж.

Тьотя Катя одійшла й зупинилася біля буфета. Схрестивши руки, застигла, ніби на чатах. Щось у цій постаті було дуже схоже на мою бабусю. Бабуся теж частенько стояла біля печі, дивлячись, як я, зголоднілий, приходив зі школи, сідав за стіл і ів те, що поставила, нею ж зварене. Про що вона думала? Мабуть, про те, що буде на білому світі (вона часто говорила «білий світ»), коли онук виросте? «Чи жива ти зараз, бабусю? Чи живі ви, рідні мої, мама, брати? Коли живі, то сьогодні у вас перша ніч без німецьких окупантів! Мабуть, не до сну вам зараз і думаєте, звичайно, про мене, як і я про вас! А про що мріє оця чорнява, із сивиною на скронях, жінка, дивлячись на мене? Дивиться так, немов ми давно знайомі. Мабуть, про сина або про зятя чи мужа, котрі на передовій, на фронті…»

Та ось я підвівся і подякував. Тьотя Катя, погасивши світло, побажала доброї ночі.

— Підкріпився? — зустрів мене на порозі Василь. — Тепер на «бокову» до восьмої години, і тебе не стане будити ані днювальний, ані старшина…

Судячи з цих слів, я зрозумів, що Василь був з рядових або сержантів, хоча і вдаватиме із себе лейтенанта. Василь — щирий, що не завжди добре у скрутній ситуації. Микола одразу ж засік Василя на «старшині» і «днювальному» і посміхнувся: мовляв, простота ти, Вася-лавочник, а не розвідник…

Я ліг на ліжко, укрившись простирадлом, що пахло, як і подушка, чистою водою. Голові незвично м'яко.

— Що, не спиться? — запитав Микола. — Все думаєш, як доведеться тобі там, за лінією фронту, коли закінчимо навчання?

Завтра насмілюсь своїм написати листа, — відповів я.

— Чому «насмілюсь», — запитав Василь.

— Уже двічі писав, а відповіді ніякої. Уперше — в травні сорок другого. Коли наші розпочали наступ під Харковом. Вдруге — в лютому нинішнього року.

— Не спиться тобі, бо вони теж думають про тебе, і думи ті радіохвилями долинули й сюди. Нам з москвичем легше. Ми не втрачали зв'язок із домівкою, — сказав Василь.

— _ Хочеться вірити… Ну, як там Москва? — раптом запитав я у Миколи. — Мені ще не доводилося бувати в столиці…

— Ось злітаємо у тил, нам дадуть відпустку, і ми махнемо на кілька днів до Москви, — відповів.

— Гадаєш, нам ще й відпустку дадуть?..

— А чому ж ні!

Я перевернувся з боку на бік.

Давно не пам'ятав, щоб був отакий насичений подіями день, як щойно минулий, 5 серпня сорок третього. У голові безладний рій думок. Одна напливає на одну, а її вмить стирає інший спогад або погляд у незвідане майбутнє, яким є той «тил», звідки збирається Микола їхати прямо в Москву, впевнений, що ми всі заслужимо кількаденну відпустку.

У вухах подзвонювало. Я прислухався. Радіо вже мовчало. Стукав лише, ніби молотком об дошку, метроном, покликаний заповнювати паузи між повітряними тривогами. А на душі у мене теж тривожно у передчутті зовсім нової на війні служби…