— Чим же тут пишатися? — знизав плечима я.

— Красою фіналу!!! — впевнено сказав Федір. — Усі на трибунах підвелися й аплодували непереможеним бійцям!

— Маячня. Як на мене, це все жахливо.

— Для таких як ти, — відказав хлопець. — А для справжніх тореро — це честь.

— А звідки ти знаєш? — хитро примружим око я.

— Знаю!

— Звідки? — не вгавав я.

Федір насупився, помовчав, певно, міркуючи, чи варто продовжувати розмову. І все ж продовжив таємничим голосом:

— Мій прадід — іспанець.

— Не може бути! — вигукнув я, думаючи про те, що натрапив на ще одного фантазера на кшталт моєї зведеної сестри. Тільки та вигадала Барбідонію, а цей — іспанського предка. А ще ж є Айрес, яка вважає себе донькою аргентинців. Село якихось невгамовних фантазерів!

— Може, — спокійно пояснив Федір. — Під час Другої світової війни мого прадіда привезли на виховання сюди. Він тут так і залишився. І багато чого розповідав.

— Не брешеш? — підозріло запитав я.

— Зуб даю! — сказав Федір.

І розповів дивовижну історію, від якої у мене щелепа відвисла: ось де справжнє життя, пригоди, небезпека!

— Мої предки з давніх часів займалися розведенням бойових биків для кориди. Це була особлива порода, яку називали «кельтська».

— А чим вона така особлива?

— А тим, що в їхніх жилах текла кров прадавніх биків, які водилися ще до нашої ери. Цінувалися такі бики на вагу золота. Тому що у них був особливий характер!

— Хіба у биків буває характер? — засумнівався я.

— Ще який! Ці «кельтські» бички вирізнялися особливим благородством, хитрістю і відчайдушністю. Вони були мов справжні воїни. Мої предки вирощували і торгували такими биками по усіх світах. Останнім з родини цим займався батько мого прадіда. Аж доки не розпочалася війна. І тоді родина розпалася. Але до того вони всі жили в іспанській провінції під містом Толедо і тримали величезні коралі.

— Що тримали? Коралі — це ж намисто! — не зрозумів я.

— Це у нас — намисто! А в Іспанії так називалися спеціальні загони для тварин. Там жили і виховувалися молоді бички. Батько мого прадіда хотів зберегти чистоту породи. Її цінували у всьому світі. Покупці биків приїздили до нього під покровом ночі й мали суворо зберігати таємницю про те, звідки на аренах світу з'являються такі непереможні бійці. Платили за них чималі гроші! Але перед тим, як продати бичків, їх випробовували на місці, в селі.

— Як же їх випробовували?

— Просто: влаштовували таку собі маленьку кориду для селян. Щоправда, це була не справжня корида, а щось на зразок «боїв без правил». На таких змаганнях із биком міг поборотися будь-хто з мешканців. Уявляєш, якби такі свята запровадити тут, у нас! Кожен би міг показати, на що здатен!

— У нас і своїх свят вистачає, — впевнено сказав я. — А корида — жорстока розвага. Мені шкода тварин.

— А мій батько каже, що це — мистецтво! — суворо заперечив Федір і додав: — Скоро він буде розводити тут таких же биків і коней. І продавати їх. Мій батько — фермер. Отже, ти згоден почергувати за мене пару годин?

Тепер я не міг відмовити. Адже мені стало цікаво — що воно таке, ця корида, і чи правду каже хлопець.

Я подав йому руку на знак згоди. Федір міцно потис її. Мені було приємно, що маю справу зі справжнім нащадком тореадора!

— Гайда на лан! Покажу тобі своє господарство! — весело сказав Федір.

І ми пішли на лан.

По дорозі я думав про те, що кожна родина має свої чудасії. І що я не помилився, коли вирішив розвідати й про свою. Адже і в нашому роду вистачає загадок і таємниць.

Ми вийшли в поле. Там мирно паслося стадо.

— Цих корів ти хочеш приборкати? — здивовано запитав я.

— Звісно, ні! — засміявся Федір. — Це звичайна худоба. Вони й мухи не образять! Як з ними змагатися?! У мене інші плани.

— А що я мушу з ними робити? — запитав я.

— Роботи небагато, — сказав Федір. — Просто треба пильнувати, щоб корови не пішли до лісу, не загубилися. І час від часу пересуватися з місця на місце. Можеш навіть книжку читати.

— А де в цей час будеш ти?

— А я піду до загорожі з бичками. Це тут, неподалік, на фермі батька. Буду їх приборкувати.

— Кльово! — сказав я. — А можна і мені спробувати?

— Побачимо… — поважно сказав Федір. — Спочатку треба все про них знати. Вивчити їхні характери, наміри. Навіть мову…

— І ти це все знаєш? — здивувався я.

— А як же не знати, якщо їх розводить мій батько! — відказав Федір. — Певно, це у нас в крові. Він і мене долучає до справ.

— А яким чином?

— По різному… — зам'явся Федір. — Дозволяє прибирати за ними. Годувати. А одного разу я бачив, як народжувався Чорний!

— Хто?

— Чорний! Так звуть одного молодого бичка. Я навіть допомагав татові. Це було непросто. І досить моторошно.

Відверто кажучи, я був у повному захваті від того, що почув. Ніколи не думав, що далеко від міста мешкають такі цікаві особистості.

Я вже вірив кожному слову хлопця і шалено бажав найшвидше дати гідну відповідь. Тобто теж так само зацікавити його собою.

А він тим часом розповідав мені історію чорного. Тобто — Чорного. Того бичка, якому Федір допоміг з’явитися на світ.

Як сказав мій новий товариш, це було найбільшим враженням його життя. Тоді тато навмисне покликав його, щоб син на власні очі побачив і запам’ятав, що треба робити, коли на світ народжуються бички. Адже з давніх-давен доглядати за худобою в їхньому роду вважалося суто чоловічим обов'язком.

— Цей бичок народжувався «в сорочці», — сказав Федір.

— Як це? — не зрозумів я. — Так можна казати лише про людей. Я сам чув, як про щасливчиків кажуть: «Народився в сорочці»…

Федір усміхнувся:

— Чорний теж народився в сорочці! Тобто в такому щільному повітряному пузирі. Тоді батько дав мені гострого ножа і наказав прорізати цей пузир, доки теля не задихнулося.

— І ти це зробив? — подивувався я сміливості майбутнього тореадора.

— Звісно. Хоча це було непросто.

Федір замислився.

і продовжував розповідати, як новонароджений бичок засмикався і майже одразу зіпнувся на ніжки. Хоча вони й розповзалися в різні боки.

Це сталося вранці. А вдень Федір спостерігав, як корова кілька годин без утоми вилизувала Чорного, аж доки його шерсть заблищала на сонці й стала чорнішою за чорну, аж ліловою.

І Федір злякався, бо багато разів чув від діда й батька про Господаря Темряви — лілового, аж чорного, і чорного, аж лілового бика-вбивцю! Такий бик народжується лише раз на сторіччя! І здатен перемогти супротивника самим лише поглядом своїх пронизливих очей.

Отже, Чорний стояв під черевом корови і, помітивши Федора, повів на нього оком. Федір упевнився, що то і є Господар Темряви, бо в його оці світилася неймовірна яскрава білизна. Така сліпуча, що аж відкинула гострий промінчик на обличчя хлопця. Немов це був не погляд, а справжнє лезо!

Коли телятко трохи підросло, цей погляд справляв усе більше враження: мало хто наважувався підійти до бичка ближче, ніж на два метри. Коли Чорному виповнилося два місяці, батько відокремив його від стада й поселив за спеціальною загорожею. Батько казав, що це — найцінніший бик у стаді.

Ото саме цього Чорного й хотів підкорити хлопець. А для цього треба багато знати, а не просто так ганяти корів.

— Це — ціла наука! — упевнено сказав Федір, завершуючи свою оповідку. І мені одразу ж теж закортіло опанувати цю науку.

Але я запитав про інше:

— А навіщо тобі треба приборкати Чорного?

Федір опустив очі. Але вирішив бути відвертим.

— Розумієш, — сказав він, — я хотів би вийти на змагання з Чорним перед усім селом. Так, щоб мою перемогу побачила Айрес. Є правило: прекрасна дама закохується в переможця…

Ось воно що! Він хотів завоювати увагу Айрес.

Відверто кажучи, мені дуже сподобалася така ідея. І я вирішив, що мушу побачити того Чорного. І теж поборюся з ним.