Ми з Нійолє вийшли зі свого укриття. Побачивши нас, Федір зашарівся, але зробив вигляд, що нічого не сталося.

— Бачили, як я його?! — гордовито запитав він.

Я знизав плечима:

— Як на мене, це не перемога.

— Ага, — поважно підтвердила Нійолє, на знак підтримки взявши мене за руку. Я навіть не помітив, як і сам міцно стиснув руку дівчинки.

— Це ж чому?! — з викликом запитав Федір.

— Тому, що ти не борешся з ним — ти лише хочеш його приручити. Зробити своєю іграшкою. Хочеш, щоб він піддавався тобі, — пояснив я. — Яка ж це корида?!

— Та що ти в цьому розумієш, цяця?! — насупився Федір. — Сам спробуй — тоді будеш базікати.

— І спробую! — сказав я.

— Ха! А хто тебе сюди впустить? — єхидно сказав Федір. — У мого батька знаєш, яка рушниця?! І взагалі, як ви сюди потрапили? Це наша територія!

Я аж тепер помітив, які в нього світлі й гострі очі — вони так і просвердлювали мене наскрізь.

Чорний за загорожею захвилювався і забив копитом.

Ми почали зближуватися. Майже так само, як десять хвилин тому зближувалися бичок і хлопець. Однак між нами не було дощок паркану. Та й за вушком я б нізащо не дався почухати!

Згадавши про нашу однакову «вагову категорію», Федір нахилився і підняв із землі камінь…

Несподівано навперейми йому кинулася Нійолє. Вона з усієї сили штовхнула його в живіт.

Федір хитнувся, але встояв. Натомість ухопив дівчинку за плече і відкинув убік. Цього я стерпіти не міг. І першим кинувся на кривдника.

Ми зчепилися з ним, як і вчора. Але тепер було за що. І спека нам зовсім не заважала…

У розпалі бою я не чув, як над нами стрибала Нійолє, як ревів і буцав загорожу Чорний.

Отямився лише тоді, коли якась сила підняла мене вгору і добряче струсонула в повітрі.

Картина виявилася б доволі цікавою, якби я дивився на неї збоку. Я висів у лівій руці якогось кремезного чолов'яги, а Федір бовтав ногами у правій. Потім чолов'яга одночасно відпустив нас, і ми покотилися по траві.

— Що тут відбувається? — суворо запитав він Федора. — Скільки разів я забороняв навіть наближатися до загорожі!!

— Нічого, тату… — похмуро вимовив він і кивнув на мене. — Він першим сюди прийшов! Це мій підпасок. Найняв його за дві гривні. Тепер вчу, як треба поводитись із хазяїном.

Промовивши це, хлопець поліз у кишеню, дістав звідти дві гривні й кинув їх мені.

Отакої! У мене аж вуха закрутилися від такого нахабства.

Я поправив розірвану сорочку й презирливо сплюнув собі під ноги закривавленою слиною — якраз влучив у ті дві гривні.

Чолов'яга чекав на відповідь і від мене.

— Це правда? — суворо звернувся від до мене.

Я спіймав на собі схвильований погляд Федора і одразу зрозумів: приборкання бичків — його таємниця. А характер у батька, певно, крутий.

— Так, — сказав я. — Я прийшов сюди першим.

Більше не зронив ані пари з вуст. І подав знак Нійолє, щоб вона також не казала зайвого.

— На перший раз вибачаю, — сказав батько Федора. — Але майте на увазі — підходити до коралю небезпечно. А гратися з биками — тим паче. Відповідай потім за вас…

Ми кивнули. Після того, що сказав Федір, у мене й думки не було продовжувати роботу на пасовищі. Треба буде пошукати іншої.

Коли ми з Нійолє вже далеченько відійшли від ферми, вона запитала:

— Чому ти не сказав Василю Петровичу, хто насправді винен?

— Тому що не люблю скаржитися, — пояснив я. — І все вирішую сам. Зрозуміло?

Нійолє кивнула і міцніше стисла мою руку.

Усю дорогу додому я йшов мовчки, міркуючи про те, що не всяка бійка буває чесною. А ще про те, що чи не вперше почувався приниженим. Особливо після того, як Федір кинув мені до ніг гроші. Невже думав, що я нахилюсь і підберу їх? Можливо, хтось колись так і зробив?

Одразу ж перед моїм зором, як завжди, постала картина ймовірного розвитку подій. Ось цей Федір виростає і стає господарем ферми. Всі місцеві схиляються перед ним. Адже він дає їм у борг і гроші, й трактора. А ще прокладає асфальтову дорогу від ферми до базару чи будує міст. Тоді взагалі тут його вважатимуть за царя і бога. Звісно, згодом він стає місцевим мафіозі чи йде в депутати. А потім одружується з Айрес.

Звісно, вона його ніколи не покохає, але він — чудова кандидатура. А щоб завоювати її прихильність, він б'ється з велетенським чорним биком і перемагає його! І лише я знаю, що його перемога нечесна й підступна. Вона замішана на хитрощах.

Але я далеко…

Я пливу на човні в невідомі краї. Щоб спокутувати своє приниження і повернутися назад героєм. Але пізно. Айрес уже справляє весілля з підступним Федором…

— Ой!

Це скрикнула Нійолє. Надто міцно я стиснув її маленьку долоньку, вигадуючи цю історію. Я повернувся до реальності.

Ні! Такої історії не буде. Я першим приборкаю Чорного в чесному бою. І я першим звільню село від страху перед Білою Дамою! І доведу, що мій прапрадід не вбивця!

Ось тоді й побачимо — хто кого.

Коли ми підходили до нашої хати, Нійолє сказала:

— Ой, який ти… Бабуся злякається…

Справді, сорочка моя була розірвана й брудна, на руках і ногах подряпини, обличчя замурзане.

— Бабусі ми нічого не скажемо!

— Тоді спершу ходімо до криниці, — запропонувала Нійолє.

І ми пішли вглиб садка, де була криниця. Я набрав води, добре вмився. Нійолє прокралася до хати і винесла мені чисту футболку. А ще гребінець.

— Пригнись, я тебе розчешу! — наказала вона.

Я слухняно підставив їй розкуйовджену голову.

КОЛИ вона мене розчісувала і пригладжувала волосся водою, я подумав, що не так уже й погано мати сестру…

До хати я зайшов, ніби нічого не сталося. Бабуся саме ліпила вареники. Зраділа, побачивши нас.

Нійолє одразу ж кинулась їй допомагати. Точніше — виліплювати з тіста коників і чоловічків. А я вирішив, що зараз найкращий час розпитати бабусю, що було далі з Арсеном і Нійолє. Мені здавалося, що бабусина розповідь може бути більш об'єктивною, коли справа стосується кохання.

А діда питатиму про інше…

…Отже, цілих три роки від Арсена не було ні слуху, ні духу. Його мати геть стужилася, виглядаючи сина. Осінь повертала на зиму, зима на весну, весна на літо — і все знову йшло по колу. Наближалося нове, XX сторіччя…

Настала зима 1902-го року. Була темна ніч. Але ліс світився від інею, мов цукровий. У ту ніч Макар і Марія почули якийсь дивний звук, якого ще ніколи не чули — щось ревіло в глибині лісу. До кімнати забіг схвильований Ярема, який теж прокинувся, зачувши незвичайний галас. Усі з острахом припали до вікна і почали дослухатися.

— Це не вепр… — сказала Марія.

— І не вовк… — додав Макар.

— І не ведмідь.

А потім вони разом перехрестилися. Адже побачили диво: по дорозі, освітленій місяцем, їхав візок незвичайної конструкції — критий чорним металом, на чотирьох товстелезних колесах. Він деренчав, пускав пару й не був запряжений кіньми. Зупинившись біля воріт, візок видав звук, схожий на гудок пароплава.

— Це авто… автомобіль, — сказав Ярема. — Я бачив такі на малюнку в журналі!

— Відчини йому браму, побачимо, що це за гості до нас! — наказав синові Макар.

Ярема накинув кожух і побіг до брами.

З вікна Макар і Марія бачили, як авто заїхало на подвір'я. З нього вийшов чоловік у шубі і обійняв Ярему.

— Арсен! — скрикнула Марія і заплакала.

— Повернувся… — прошепотів Макар.

Вони вже хотіли бігти до дверей, але зупинились. Побачили, як Арсен відчинив задні дверцята свого залізного звіра і… обережно вийняв звідти великий хутряний згорток. Йому допомагав Ярема.

З цим великим хутряним згортком на руках Арсен і увійшов до батьківської оселі.

Макар і Марія мовчки стояли посеред кімнати. Побачивши батьків, Арсен посміхнувся. На його віях танув сніг і стікав по щоках, мов сльози.

Арсен передав згорток Яремі й кинувся до батьків, обійняв їх і став перед ними на коліна.