Я теж почав наближатися — так, як бачив у кіно. Здавалося, моє тіло напружилося, мов стріла в тятиві. Я переступав з п’ятки на носок, дивуючись, звідки в мене взялася ця постава. Але відчував, що саме в такому напруженні кожного м’яза я не втрачу пильності й рівноваги.

Я ще раз енергійно шелеснув сорочкою. Чорний, загрозливо нахиливши голову, забив по моїй тіні копитом, здіймаючи сріблястий пил.

— Ну, вперед! — тихо наказав я.

І Чорний понісся!

*

За два стрибки він уже стояв на тому місці, де я залишив відбитки своїх ніг. Я ж устиг вивернутися, мов в'юн, і пропустив бичка за кілька сантиметрів від себе. Чорний копнув рогами порожнечу.

Я знову шелеснув сорочкою за його спиною. Бик різко розвернувся. Він був готовий до нової атаки. І знову помчав уперед. Я ледве встиг повернутися до нього боком. Чув його важке й гаряче дихання.

Бик знову проскочив повз мене і завмер. Але було помітно, що він добряче розлютився. Нахиливши голову, він пішов у наступ, уже не зважаючи на шелестіння сорочки — просто побіг на мене.

Я встиг вскочити на паркан у ту мить, коли Чорний вдарив по ньому своїми ще малими, але доволі гострими рогами. Рукав сорочки, яку я кинув, застряг на його рогу, мов прапор. Чорний відчайдушно закрутив головою, скинув з рога сорочку і заходився втоптувати її в землю.

Я дивився на все це згори, і в мені все ще лунала музика. Я це зробив!

— Браво! — раптом почув я.

Із-за дерева вийшла Айрес.

— Браво! — повторила вона і двічі плеснула в долоні. — Це було круто!

Я зістрибнув униз. Серце моє шалено калатало. Я не міг зрозуміти, чи вона жартує, чи каже серйозно.

— Не дуже… — відповів я, витираючи з чола краплі холодного поту.

— Принаймні, він нападав на тебе двічі! — сказала дівчина. — І ти витримав. Молодець! Я навіть не очікувала. Але ти лишився без сорочки.

— Це нічого, — махнув рукою я.

— Ти поранений… — мовила Айрес, вказуючи на моє подерте плече.

— Мабуть, зачепився, коли стрибав на паркан, — я посміхнувся.

Айрес дістала з кишені хусточку і приклала мені до плеча.

А потім… Потім вона сказала:

— Дякую за незабутнє видовище, синьоре!

І…

І поцілувала мене.

Я не міг заснути до ранку.

Чув, як закричав перший півень, за ним — другий. Потім зацвірінькали пташки. Мені здавалося, що всі вони на різні голоси виспівують: «Ай-рес! А-а-а-й-рес!». А ще мені ввижався гострий погляд Чорного і його шалені атаки. Але все, що пережив кілька годин тому, здавалося сном. Або фільмом, у якому я зіграв головну роль.

Коли я проводжав Айрес додому нічним селом, ми домовилися, що нічна корида буде нашою таємницею. А ще вона згадала про горище, де Яків Степанович зберігає зібраний по хатах архів. Сказала, що проникнути туди можна буде завтра вдень, коли Софія Михайлівна з іншими дітьми піде на дальню ділянку обертати сіно.

— А навіщо його обертати? — здивувався я. — Хіба скрізь мало трави?

— Життя не знаєш… — посміхнулась дівчина. — А взимку чим годувати худобу? Тоді трави не буде. Буде сіно. А його треба заготувати вже зараз.

Виявляється, в кожного з мешканців села була своя «дальня ділянка», на якій вони косили і сушили траву — кожен для своєї худоби. Спочатку косили і розкидали, щоб вона підсохла; тоді обертали, щоб підсохла з іншого боку, — і збирали в стіжки, які ближче до осені перевозили до своїх обійсть. Я пообіцяв, що наступного разу обов'язково прийду допомагати.

Отже, коли я повернувся до нашої хати, на вулиці вже сірів ранок. Я тихо прокрався до вікна, вліз до веранди, ліг у ліжко…

Завтра, тобто вже сьогодні, ми знову зустрінемося з Айрес. І, можливо, я знайду на горищі щось цікаве. У мене було дивне відчуття, що я зможу розплутати цей клубок.

Я почав згадувати все, що знав або колись читав про розслідування. І згадав одну фразу — чи то з книжки, чи з якогось кінофільму. А, можливо, це сказав сам великий детектив Шерлок Холмс. Фраза була така: «Перш за все треба подумати, кому це вигідно». Тобто визначити коло підозрюваних.

Мені все одно не спалося, тож я взяв клаптик паперу і написав на ньому кілька імен: «Арсен», «Нійолє», «Ярема», «Невідомий».

І почав міркувати.

Арсен…

З розповідей дідуся Олега він видавався мені сильною і симпатичною особистістю. Хоча це — лише з розповіді… А яким він, цей мій прапрадід, був насправді? З якими намірами повернувся в рідне село після стількох років відсутності? Чи був для нього сенс у вбивстві власного батька? Може, він справді хотів заволодіти скарбом? Від цієї думки мені стало моторошно, і одразу прийшла інша.

Стій! Арсен же не знав про існування скарбу! Так, справді — не знав! Адже, як розповідав дідусь, його мати, Марія, померла до того, як він повернувся в рідну хату. Тобто вона розповіла про глечик із золотом тоді, коли Арсена тут не було! Атож, він нічого про те не знав!

Я аж підскочив на ліжку — закортіло розбудити діда криком: «Арсен не винен!». Але я стримав себе одним простим запитанням: «А хто ж тоді?».

І знову втупився в папірець.

Нійолє…

Що ми знаємо про неї? Вона була чужинкою в цьому селі. Тобто її тут не любили і боялися. Вважали відьмою. І вона боялася селян.

Чи могла вона хотіти повернутися на батьківщину?

Могла…

Чи були у неї на те гроші?

Не було…

Чи могла вона… хотіти заволодіти скарбом?

Ох, яким нелегким було для мене це запитання. Але треба було обміркувати всі варіанти. Всі без винятку. І поставитися до цього з холодною головою. Адже те, що розповіли бабуся з дідусем, могло бути лише родинним переказом — а насправді ж Макар, може, не був для неї рідною людиною. Зрештою, він же спершу не схвалював їхній шлюб з Арсеном.

Чи могла вона відчувати до нього ворожість?

Могла…

Чи могла планувати втечу з ненависного села?

Чом би й ні?..

Арсен довго був відсутній. Могла вона розлюбити його?

Могла…

А чи могла знайти когось іншого, з ким планувала втечу?

Можливо…

Ох… Ця версія хоча й не подобалася мені, але була більш-менш імовірною. Зрештою, Нійолє, на відміну від Арсена, знала про існування скарбу.

Я зробив таке: викреслив з «кола підозрюваних» ім’я Арсена, а навпроти імені Нійолє поставив великий знак питання.

Далі — Ярема…

Він усе життя прожив поруч із названими батьками. Завжди відчував до них вдячність. Завжди намагався, щоб батьки любили його так само, як любили свого власного сина Арсена. Він ніколи не залишав їх, як непосидючий Арсен. І ніколи ні в чому не перечив. Не робив прикрощів і не йшов проти їхньої волі. Навіть згодився одружитися з Нійолє, щоб виконати волю матері й зберегти родину. Як розповідав дідусь, був Ярема тихим і хворобливим. Чи міг би він убити людину, якій завдячував своїм життям? Сумнівно…

Я викреслив ім’я Яреми зі списку.

Отже, переходимо до четвертого підозрюваного, якого я назвав «Невідомий». Тут знову постала низка запитань.

Чи міг бути в хаті хтось сторонній, хто підслухав розмову Марії і Макара про захований скарб?

Міг!

Чи могли б хтось із домашніх — Ярема чи Нійолє, та навіть і сам Макар — розповісти комусь цю таємницю?

Могли б…

Кому?

Чи міг би цей «хтось» виявитись спільником Нійолє?

Міг би…

Я обвів слово «Невідомий».

І мені стало легше на душі! Адже тяжко підозрювати рідних по крові.

Тепер варто було з'ясувати, чи був у тій хаті хтось сторонній? А в кого з'ясовувати, якщо свідків давно не залишилося…

Отже, спочатку треба було поглянути на ті речі чи документи, які зберігалися на горищі директора школи, батька великої родини БРТ.

Я встав рано, щоб застати діда Олега вдома. І запитав, чи давав він щось із родинних речей для майбутнього музею Якова Степановича.

— У нас їх було небагато. Хіба що фотографії та листи з фронту від батька… Але цього я не віддав! — сказав дідусь. — А з тих речей, які зберігав мій тато, лишилася заіржавіла коробка з-під якихось заморських сигар.