— Не сердься, ма! — закричав я. — Зі мною все гаразд! Бабуся і дідусь запрошують тебе в гості. А ще тут є Нійолє — така кумедна! Ну і свіже повітря… А ти там як? Відпочиваєш від мене?

Я намагався говорити багато і швидко, щоб вона не встигла мене налаяти.

Вона справді не встигла. Лише запитала, чи ми всі здорові, чи допомагаю я бабусі з дідусем, чи не забуваю прати свої шкарпетки…

Я докладно розповів, як ми тут живемо, і пообіцяв, що скоро повернуся.

— Ти вже не сердишся? — запитав наостанок.

— Серджуся, — відповіла Юля. — Якщо тобі так кортіло поїхати, я б тебе не тримала.

— Ма, вибач, я не знав… — промимрив я і додав: — Ти ж сказала, що «якосьобійдемось»…

— Я помилялася, — сказала Юля. — Перекажи бабці з дідом мої вітання. Я їх пам’ятаю і люблю.

— Добре! — зрадів я. — Обов'язково перекажу!

І поклав слухавку.

Помітив, що біля мене крутилася Нійолє.

— Сварила? — запитала вона мене, киваючи на телефонну слухавку.

Я посміхнувся:

— Обійшлося…

— А це в тебе що? — вказала Нійолє на коробку, яку я тепер тримав у руці.

— Нічого! — злякався я і сховав коробку за спину.

Я хотів спочатку роздивитися її сам. Тому пішов до себе на веранду і заховав її під матрац. Вирішив, що краще роздивитися вміст, коли всі заснуть.

Решту дня ми провели всі разом на подвір’ї. Я аж здивувався, скільки тут роботи! Я носив воду, полов грядки, допоміг збирати порічки, абрикоси й смородину. Потім, згадуючи Юлину настанову, поправ свою білизну і футболки. Хоча бабуся Ліда казала, що все зробить сама. Потім ми з дідом і Нійолє ходили обертати сіно, як це робили мешканці БРТ. Я нарешті побачив, як це робиться. Ми з Нійолє сміялися, обсипаючи одне одного запашним сіном. Дід нас не сварив.

Мені кортіло розповісти йому, що коробка, яку беріг його батько, вже у мене. Але не сказав. Боявся, що він забере її і знову заховає за ікону. Краще вже я сам з’ясую, що там. А потім віддам.

Але я вирішив, що зроблю це лише в тому випадку, якщо там не буде нічого поганого — того, що могло б зашкодити нашій родині. Або пам'яті про наших предків.

Згадав, як Айрес сказала мені: «Легенди мають бути!» Якщо ж знайду там якісь невтішні свідчення, краще я ту коробку знищу! Нехай лишається гарна леґенда про кохання Макара і Марії, про мандрівника й вигадника Арсена і нетутешню красуню Нійолє, про родинні скарби і… Білу Даму, душа якої бродить нашим селом.

Ось як я вирішив!

Ми поверталися додому. Дід з вилами попереду, я з косою — за ним, а довкола нас крутилася дзиґа-Нійолє.

Ми віталися з усіма, кого зустрічали на дорозі. І це мені було трохи дивно, незвично, але приємно. Адже вдома я навіть не знав, хто живе поверхом вище чи нижче. Часом, коли вітався (як вчила Юля), мені не відповідали…

На вечерю бабуся зварила чергову смакоту — кукурудзяну кашу. І подавала її з різними смачними добавками: шкварками, грибами, сметаною і навіть — медом. Я скуштував усього по черзі. І все було неймовірно смачно.

А потім настав той час, якого я чекав — ніч. І руки мої аж свербіли від передчуття, що скоро в них опиниться коробка з-під гаванських сигар…

Я сидів на своєму ліжку біля вікна і дослухався, чи всі в хаті заснули.

У вікно світив місяць. І хоча він був доволі яскравим, цього освітлення виявилося замало. Я згадав, що на горищі БРТ сунув у кишеню свічку, яку мені дала Айрес. Дістав її, знайшов на підвіконні сірники і запалив вогник. Він блимнув і весело розгорівся.

Тепер — до справи!

Я витягнув свою знахідку з-під матрацу і погладив шорстку поверхню рукою — на долоні лишився рудий слід. Разом з іржею з кришки осипався і пил від засохлої фарби. Малюнок, і без того нечіткий, зник у мене на очах. Я спробував піддіти кришку нігтем, але вона не піддавалася — так зсохлися обидві половинки. Довелося взяти ножиці.

Я почав обережно відгинати краї коробки по всьому периметру. Відчував себе варваром, який псує останню родинну реліквію.

Метал піддавався досить легко, буквально кришився. І нарешті я повністю вивільнив покришку з-під шару іржі. Перед тим, як відкинути її, я глибоко вдихнув.

І несподівано подумав про те, що під напівзотлілою покришкою може бути чиєсь життя! Життя проминуле. А чи варто ворушити його?

А потім вирішив — варто! Адже Юля любила повторювати, що в житті нічого не буває випадковим. І якщо я вже взявся до справи дізнатися про свій рід більше, — треба йти до кінця. Можливо, ця коробка чекала саме на мене? Недаремно ж мене назвали Арсеном!

Я рішуче зняв покришку з коробки і з хвилюванням зазирнув усередину.

Що там побачив? Стосик паперу, перев'язаний стрічкою. На ньому лежала брошка з почорнілого металу. Я вийняв її і підніс ближче до світла. Це була квітка з непрозорим чорним камінцем посередині. Я протер брошку краєм сорочки. Вона тьмяно зблиснула. Мабуть, вона належала Нійолє…

Відклав брошку і дістав папірці. Стрічка, якою вони були перев’язані, порвалася в моїх руках. Я злякався, що і папірці також можуть розсипатися, тож якомога обережніше почав розбирати їх. Вони справді осипалися по краях і були схожі на сухе листя з гербарію. До того ж, кожен наступний аркуш був ніби склеєний з попереднім — так їх спресував час.

Я прийшов у відчай! Зараз усе знищиться, розтане, розкришиться саме собою. Але мені все ж вдалося розікласти на підвіконні всі п’ять маленьких аркушів. Вони були списані нерівним, незрозумілим почерком. Літери розпливчасті, подекуди просто розмиті. До того ж, я не міг розібрати ані слова. Як і казав дідусь, то була якась інша мова. Але не англійська, не французька. Деякі літери я взагалі бачив уперше.

Вирішив перепочити і ще раз зазирнув до коробки. До дна було щільно припасовано ще один папірець.

Я перевернув коробку, постукав по ній — звідти випала фотокартка! Мабуть, дід Олег її просто не помітив, коли відкривав коробку вперше.

З хвилюванням я розглядав світлину. На ній, мов із туману, проступало дві постаті — юнака й дівчини. Одразу ж упадало в око те, що пара була неймовірно красивою. Особливо дівчина. Очі у неї були — не брешу! — майже на півобличчя. Біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона була у світлій сукні й маленькому мереживному капелюшку з бантиком. У тонкій руці тримала гаптовану бісером сумочку. З під складок довгої сукні виглядали такі ж світлі чобітки з бантиками. Дівчина була тоненькою, мов тростинка. Вона посміхалася.

Юнак дивився серйозно. Його рука лежала на плечі дівчини. Він теж був красивим — високим, струнким, в елегантному чорному костюмі з білою смужкою. З охайно зачесаним назад волоссям. Його риси здалися мені знайомими. Він був схожим на діда Олега і… трошки на мене, якби мені було років двадцять.

Я здогадався: це був знімок Арсена і Нійолє.

Так ось якими вони були! Молодими, гарними, закоханими…

Мабуть, сфотографувалися перед поверненням додому. Ще не знаючи, яка доля їм випаде. Я зітхнув і поклав світлину поруч із аркушами.

Знову взявся до розглядання літер і слів.

І прийшов у відчай. Сидів, втупившись в аркуші, мов очманілий. Нічого не зрозуміло. Суцільні чорнильні плями і невідомі літери.

А потім мене мов струмом вдарило: це писала Нійолє! Вона ж була родом з Прибалтики! З Литви! Ось чому ніхто досі не зміг прочитати цього листа!

Але ж — як його прочитати? Я замислився. Звісно, якби я був у себе вдома, побіг би до книгарні в пошуках словника. Або до бібліотеки.

Тут теж є бібліотека, але навряд чи там знайдеться словник литовської мови. Як бути?

І мені на думку спав… Інтернет. Там є все. Має бути і литовський алфавіт, і програма перекладу. Але де знайти Інтернет у селі? У кого він може бути?

Звісно, у когось із мешканців є комп’ютери. Можливо, навіть, у багатьох. Може, є і в бібліотеці, й на пошті, й у сільській раді. Але хто мене туди пустить? Певна річ, є комп і у Федора. Але ж я з ним посварився. До того ж, треба буде просити — а як попросиш, якщо ми тепер вороги? Або він, судячи з усього, запросить за послуги чималі гроші. Цю ідею я відкинув.