Його шлях зник у тумані часу. Проте на Арсена на довгі роки — аж дотепер — лягло тавро злочинця…
Я закінчив розповідати.
Айрес дивилася на мене із захватом.
— Слухай, — сказала вона, — це те, що підійде для музею. Така суперова історія. Справжній роман! Треба розповісти її нашому татові. Він мріє, щоб у музеї були вагомі експонати. Щоб сюди туристи приїжджали. Щоб ми мали свою легенду! Самої примари для цього замало…
— З примарою я ще мушу розібратись, — сказав я. — Хіба це добре — робити з драми комедію? Адже мені шкода Нійолє…
— Але уяви собі, як усе складається, — із захватом почала говорити Айрес. — Цю жінку в селі цькували, вона не могла носа на вулицю виказати. А тепер, навпаки, її лякається все село!
— Нічого доброго я в цьому не бачу, — засперечався я.
— А я бачу! — не здавалася Айрес. — Ти ж сам казав: справедливість має бути відновлена.
— Айрес! — серйозно сказав я. — Я проти того, щоб насміхатися з чийогось життя й любові. Це не жарти. І той, хто робить із цього комедію, дорого заплатить. Я бачив цю «примару» — вона жахлива! Обличчя таке моторошне, потворне. А ти знаєш, яка Нійолє була гарна! Ось, поглянь!
Я відкрив коробку і обережно вийняв фотокартку:
— Хіба такою дівчиною можна лякати людей?!
Айрес вхопила фото і аж поїдала його очима. Навіть погладила пальцем зображення. Мені здалося, що в її очах зблиснула сльозина.
Ми посиділи мовчки кілька хвилин.
Потім Айрес підвелася і зникла в гаражі. Я подумав, що даремно образив її. Можливо, їй усе ж видніше. Вона живе тут і краще за мене знає, що треба, а що не треба… А ще я подумав про те, що… не хотів би сваритися з цією чудовою дівчиною.
У цю мить з темряви гаража вийшла Айрес. Я не встиг спам'ятатись, як на мої коліна впало біле простирадло і… картонне обличчя, тобто маска з дірками замість очей і вуст. Те, яке я бачив уночі перед своїм вікном…
«Леґенди мають жити!»
— Ось, — тихо мовила дівчина. — Тепер можеш надерти мені вуха, якщо хочеш…
Я ледь не задихнувся. Захапав повітря ротом, мов риба на піску. Як пишуть у романах — «кров ударила в голову».
— То це ти?… Ти… — ледве зміг вимовити я.
Гнів переповнював мене по вінця!
— Ми… — поправила мене Айрес винуватим голосом. — Ліза… Віка… Михайло… Всі діти. Але я поясню…
Я підскочив, відступив на крок. Потворна маска впала мені під ноги. Я наступив на неї й роздушив, ніби це була змія.
— Нічого не хочу чути! — вигукнув я і додав: — Я тобі вірив…
Круто розвернувся і пішов за хвіртку. Далі кинувся бігти.
Мене душила образа. І було боляче. Страшенно боляче десь усередині — ніби там палала свічка. Та сама підступна свічка з червоного воску…
Тікав із того БРТ, мов навіжений.
На узліссі впав у траву і затис її в кулаках. Потім перевернувся назвнак і навмисно сильно потерся спиною об коріння, що стирчало з-під трави — спина озвалася пекучим болем. І мені навіть стало легше — цей біль принаймні був більш зрозумілим, ніж той, що пропікав мене зсередини.
Я заплющив очі, щоб не дивитися на сонце. Згадав, як уперше побачив Айрес на мопеді, як вона довезла мене до села. Як приязно посміхалась. Як плескала в долоні, коли я боровся з Чорним. Як поцілувала…
Виявляється, весь цей час вона робила з мене дурня! Вдень розігрувала справжнього товариша, а вночі лякала потворною маскою. Це було підло.
На моє обличчя наповзла тінь.
Я розплющив очі…
Наді мною стояла Айрес. Вона важко дихала. Певно, бігла слідом.
— Арсене, — сказала вона, задихаючись. — Стривай, не тікай від мене. Будь ласка…
Я і не збирався тікати. Теж мені — примара! Ха!
Я мовчки підвівся і сів. Вона присіла поруч. Спробувала покласти руку мені на плече, але я скинув її.
— Ну не сердься, — сказала Айрес. — Я все поясню…
Я мовчав. Нехай собі пояснює. Мені байдуже.
— Розумієш, — почала дівчина, — ми з дитинства виховувалися на різних казках та легендах. Коли наставала ніч, тато завжди приходив до нас, дітей, і розповідав різні цікавинки, переповідав книжки…
Одного разу кілька вечорів переповідав «Людину, що сміється» Віктора Гюґо. Про Гвінплена і Дею… Читав?
Я принципово мовчав, стиснувши зуби. Айрес зітхнула і повела далі:
— Гвінплен з дитинства був потворою — з величезним ротом, який йому навмисне прорізали для того, щоб продати до мандрівного цирку. А Дея була сліпою від народження. Але дуже красивою. Вони любили одне одного. Потім виявилося, що Гвінплен — нащадок багатого роду, і його забрали до королівського палацу, а там у нього закохалася герцогиня Джозіана…
Я точно знав: це вона навмисно заговорює мені зуби. І тому вперто мовчав, ніяк не реагуючи на її слова.
Хоча, скажу чесно, зацікавився, адже в Гюґо читав лише «Собор Паризької богоматері». Хоча Юля казала, що це для мене зарано…
На моє мовчання Айрес знизала плечима, зітхнула і продовжувала свої байки, яким я вже не вірив:
— Тато переповів нам багато книжок. «Айвенґо»… «Робінзон Крузо»… «Та, що біжить по хвилях»… «Пурпурові вітрила»… Потім ми почали читати самі. Але все одно кожного вечора потребували нових казок. І тоді тато почав розповідати реальні історії з життя людства. А потім — про наше село. Він багато чого знав, адже з юності збирав відомості про всіх мешканців. Так ми дізналися і про вашу родину. Її леґенда була найяскравішою!
Особливо мені сподобалося те, що розповідали старі люди: колись селом блукав привид Білої Дами. Одного вечора, коли тато вже пішов спати, ми почали говорити про те, що було б добре, якби наше село чимось прославилося! От і вирішили, що варто повернути до життя леґенду про привид Білої Дами! Зрозумій, ми ж не знали цієї історії до кінця!
— А Яків Степанович знає про ваші забавки? — порушив мовчанку я.
— Звісно, ні! — сказала Айрес. — Ми з дітьми вирішили, що це наша таємниця!
— І що це вам дало? — зі зневагою запитав я.
— Невже ти не розумієш? — здивувалась дівчина. — Це ж казка! І ми створювали її власноруч! У селі почала існувати власна леґенда! Повір мені: всі мешканці пишаються, що у нас живе справжня примара! Це ж круто!
Я не знав, як ставитися до цього. З одного боку, я почав розуміти Айрес і навіть перестав сердитися. З іншого, я все ж вважав, що краще знати правдиву історію, ніж вигадувати казки. Я сказав їй про це.
— Звісно! — погодилася Айрес. — Тому тато і хоче зробити музей. І там історія твоєї родини займе чільне місце! Треба перезняти цю стару світлину, виставити і цей лист, й інші речі. Хіба це погано?
— А як же бути з примарою? — пом'якшав я. — Певно, люди вже до неї звикли?…
— Певно… — зітхнула Айрес. — Але, мабуть, годі. Ти ж сам казав, що привиди — це невпокоєні душі. Тож тепер, коли ти з’ясував правду, привид має зникнути.
Вона помовчала і впевнено додала:
— І зникне! Обіцяю…
Айрес запитально поглянула на мене і простягла руку:
— Мир?
Я трохи повагався.
Тоді взяв її руку і міцно потиснув. А потім ми побігли до річки…
Що таке «P.S.»?
Здається, це все, що я хотів розповісти.
Та написавши останню фразу: «А потім ми побігли до річки», — я раптом відчув якусь незрозумілу тугу. Невже це справді все?
А як же ціле літо, яке я провів у селі? Інші мої пригоди, знайомства, моя робота, яку я відтак усе ж знайшов?
А моя дружба з Чорним, про яку теж варто написати?
А те, що під кінець літа ми таки влаштували музей! Ще й який — на відкриття приїздили столичні журналісти і мешканці інших сіл!
А про приїзд моєї Юлі — теж урочисту подію для всієї родини!
Одне слово, написавши останню фразу, я впав у відчай. Невже доведеться починати новий зошит? Але ж я і так багато написав. А решта вже буде, як кажуть, «зовсім іншою історією»…
І тоді я згадав, що після закінчення листа або записки, яку Юля пише мені вранці, вирушаючи на роботу, вона іноді ставить у кінці дві літери — «P.S.».