Я навіть не встиг запитати, що вона мала на увазі.

Відверто кажучи, дівчина мені страшенно сподобалася. Навіть тим, що спочатку я прийняв її за хлопця. Вона не була схожою на моїх однокласниць. Якщо я тут залишуся надовго, як планував, ми справді ще побачимося. Настрій мій покращився, і я попрямував шукати обійстя бабусі й дідуся.

Хоча не дуже добре пам'ятав, де воно. Багато часу минуло…

Хату знайшов не одразу.

Лише пам'ятав, що дах укритий червоною черепицею, а паркан — зелений. Такої хати на вулиці не знайшов. Минуло ж цілих п'ять років з того часу, як я тут був востаннє!

Я пішов навмання, заглядаючи крізь паркани. Може, щось пригадаю…

Біля одного з будинків стояла лава, схована за розлогим віттям абрикосового дерева. Ця старезна абрикоса видалася мені знайомою. Пригадую, в дідовому садку було багато абрикосів, які я їв, підбираючи просто із землі. А бабуся сварилася, казала, що не можна їсти немиті…

Я присів на лаву і припав оком до шпарини в паркані. Віти дерева були рясно вкриті стиглими плодами. Гори абрикосів устеляли землю під моїми ногами. Запах стояв запаморочливий!

Я почав збирати абрикоси просто із землі й запихати їх до рота. Виявляється, я добряче зголоднів. Але справа полягала ще в тому, що цей смак був мені дуже знайомий — ні в кого в селі не було таких смачних абрикосів, як у мого дідуся Олега.

Так я остаточно впевнився, що не помилився.

…На подвір’ї було тихо.

Рожеве світло призахідного сонця по вінця заливало подвір’я і робило його просто казковим. Будинок потопав у деревах і квітах. Я не знав, що робити далі. Постукати? Увійти? Гукнути?

Я вагався.

Аж тепер збагнув, яким недоречним може виявитися мій несподіваний приїзд. Адже я не бачив родичів багато років. Що їм скажу? «Здрастуйте, я ваш маленький онучок»? Нічого собі — «маленький»! Чи вони взагалі мене впізнають?!

А якщо Юля мала рацію і знає щось таке, чого не знаю я? Те, через що мій приїзд сюди справді виявиться недоречним?

Поки я міркував, у дверях постала маленька білява дівчинка. Їй було років зо п'ять. Я заходився спостерігати за нею.

Спершу дівчинка замоталася в мереживні фіранки, що висіли в отворі дверей. Зробила з них собі щось на кшталт сукні. Постояла так, мов королева, оглядаючи сад.

Зробила реверанс.

Розмоталася. Зійшла зі сходів.

Я придивився: гарненька, білява, з великими очима і кирпатим носиком. Це робило їі обличчя незвичайним і водночас дуже кумедним. Дівчинка нахилилася, підняла із землі дві пари вишень із «хвостиками» і начепила їх собі на вуха. Взялася за краї спіднички і ще раз присіла в глибокому реверансі.

Я ледве стримався від реготу: певно, уявляє себе принцесою! Звідки вона тут узялася?

Дівчинка ще трохи постояла посеред саду, киваючи деревам, ніби вони були її підданими, а тоді попрямувала до паркану — саме туди, де з протилежного боку стояв я.

Дійшла до паркану.

Зупинилася.

Завмерла.

Я причаївся. Дівчинка — також. Ми ледь чутно дихали по різні боки паркану. Я боявся, що налякаю її.

Несподівано мала притислася обличчям до шпарини — я побачив її зелене око — і тихо мовила:

— Ти — барбідонець?

Я здригнувся від несподіванки і від того, що вона так швидко «вирахувала» мене. А також від отого дивного слова.

— Хто-хто?

— Ну, ти з Барбідонії? Барбідонець? — ще раз перепитала дівчинка.

Тоді я ще не знав, що ця мала здатна на неабиякі вигадки. І тому все сприйняв за чисту монету.

— Що за Барбідонія? — сказав я, навіть не подумавши, що розмовляю із зовсім маленькою людиною, з якою, певно, ще треба «сюсюкати».

— Хіба ти не знаєш? — обурилася дівчинка. — Барбідонія — країна маленьких крузлів і кризлів! Вона там… — дівчинка невизначено махнула рукою в бік саду.

— Кого?? Яких таких крузлів?!

Вона геть збила мене з пантелику.

— Крузлі і кризлі — це маленькі барбідонці. А ти великий. І ти теж барбідонець! — Пояснила вона з розумним виглядом, ніби читала лекцію.

Я зрозумів, що вона глузує з мене, але вирішив продовжити її гру.

— А ти ж тоді хто? — серйозно запитав я.

— Я віолівія, — зітхнула дівчинка і скоромовкою почала пояснювати: — Віолівії живуть у квітах. Але відрізняються від ельфів тим, що у них немає крил. А ще є марвійри, снупіоли і фіолеги. Марвійри — це нічні феї, у них білі крила і вісім ніжок. Снупіоли — їхні слуги, вони повзають по землі, мов гусінь. Фіолеги — такі крихітні ведмедики. Вони мешкають у слоїках з медом.

Ні, з мене досить, — вирішив я.

— Я запитав, хто ти, тобто як тебе звуть! — сказав досить суворо.

Дівчинка відсторонилася від паркану, знизала плечима — певно, я втратив для неї будь-яку цікавість.

У цей час на поріг вийшла жінка і вигукнула не менш дивне слово:

— Нійолє!

Що за маячня? Що таке «нійолє»? Куди я потрапив?

Дівчинка побігла до хати.

— Там хтось сидить! — доповіла вона жінці, вказуючи за паркан, і зникла за мереживними завісами.

Жінка пішла у мій бік.

Я страшенно розхвилювався. Бо ж упізнав бабусю Ліду! Ніколи не думав, що ця зустріч може мене так сколихнути. Серце загупало, у вухах забриніло.

Рипнула хвіртка. Бабуся визирнула на вулицю і не одразу помітила мене в тіні дерева. Адже на вулиці почало сутеніти.

Потім бабуся зойкнула, сплеснула руками і підійшла ближче.

— Арсенчику? — невпевненим голосом запитала вона.

У мене перехопило подих. Я міг лише кивнути.

Бабуся підійшла і обняла мене. Мені стало ніяково. Я ж дорослий! Навіть на голову вищий за неї! Але мить була така, що у мене засвербіло в носі.

Згадав слова Айрес: «Від своїх не відмовляються!»

Бабця відсторонилася, витираючи очі обома руками, і почала роздивлятися мене.

— Як ти виріс, онучку! — сказала вона. — Який став гарний. Справжній парубок. Ми так на тебе чекали. Вже й надію втратили, що колись побачимо. Ну, ходімо, ходімо хутчіш до хати! Як же ти тут опинився? До нас же жоден автобус уже не доїжджає! Як мама? Ото дідусь зрадіє! А ти чого такий червоний — чи не захворів?

Ведучи мене подвір'ям, вона говорила безупину. Я навіть не знав, на яке запитання відповідати спершу. І вирішив помовчати.

Бабця завела мене до хати. Тут усе було інакше, ніж я пам'ятав, але запах лишився тим самим — трав'яним, духмяним, солодким, пряним. Я ніби розчинився в ньому.

— Діду! — гукнула бабця вглиб кімнати. — Йди-но, поглянь, хто приїхав!

Але на її гукання вистрибнула та сама дівчинка, з якою я спілкувався на вулиці. Вона знову замоталася в портьєру, що висіла у передпокої, і виглядала звідти, мов метелик із кокону. З кімнати почулися кроки діда Олега.

Я набрав у груди якомога більше повітря — досить розводити мокротиння під носом! Це має бути чоловіча зустріч — і ніяких пестощів!

Дід Олег одразу впізнав мене. Повівся так, ніби ми лише вчора бачилися. Простягнув руку, турнув у плече, поплескав по спині. Все по-дорослому.

Дід прокашлявся і нарешті мовив:

— Що ж, герою, з приїздом. Нарешті…

Дівчинка застрибала довкола нас.

— Це Нійолє, — сказала бабця Ліда. — Твоя зведена сестричка.

Отакої! Невже це вона — донька мого батька? Саме та, через яку він не зміг до нас повернутися?

— А що це в неї за ім’я? — зневажливо запитав я.

— Хіба ти не пам’ятаєш? — запитав дід. — Так звали вашу прапрабабцю. Твій тезко, мій дід Арсен, привіз її з Прибалтики. Цікава була історія. Невже я тобі не розповідав?

Можливо, щось таке він мені й розповідав, коли годував манною кашею, але цього я вже точно не міг запам’ятати — про якусь там Нійолє.

Певно, це була любовна історія, себто не така цікава, як про викрадення баняка із золотом. Я не міг її запам'ятати у сім років. Але тепер я хотів знати все!

За тим і приїхав.

— Ну, проходь, проходь, — сказав дід Олег. — Ми саме збираємося вечеряти.