Сiм рокiв шлюбу. Я не мiг повiрити, що стiльки рокiв ми прожили разом.

Скiльки разiв я сказав їй «привiт», скiльки разiв вона побажала менi спокiйної ночi, а скiльки було «дякую, прошу, я тебе не розумiю, вибач, я не те мав на увазi, припини це, зачекай, остогидло, не нервуйся через дрiбницi, де моя пiдзарядка, що з цим робити, це не моя провина, а хто цим повинен опiкуватися, третю добу в туалетi немає освiжувача, стули пельку, куди поїдемо у вiдпустку, хто буде доїдати борщ, ти запросив Таню, в усьому винний ти, а я попереджала, треба було слухати батькiв, навiщо тобi це було потрiбно, ти цього нiколи не зрозумiєш, ти вдома, чай чи каву, омлет чи салат» - тисячi, десятки тисяч, а може сотнi? А скiльки було поцiлункiв, сперматозоїдiв, - тих, що метляли хвостами i тих, що не метляли? Скiльки голосних i приголосних нашого подружнього спiлкування? Ти-ся-чi. Але нас не було. Мабуть, тому, що разом ми нiколи й не жили. Боляче розходитися якраз тодi, коли «вона» i «ти» встигли перетворитися на «ми», хоча б частково. Це був не наш випадок. Менi здається, що наш шлюб - це «вона». Коли ж народився «я», як i будь-якiй дитинi, що зростає, менi захотiлося самостiйностi. I я її отримав. Зараз менi тридцять два. Я звик жити як «я», i менi це дуже подобалося - жити як «я»! Попри те, що час вiд часу в моєму життi з'являлася «вона», моє життя не перетворювалося на «ми».

Поки не зустрiв Сару.

Я пiдiйшов до своєї шафи, вiдкрив її, довго дивився на сарафан. Схопив пелену та наблизив до свого обличчя. Клаптик блакитного дрiбнопелюсткового шовку. Це була Сара. Сара була на кухнi. На кухнi вона була чайною фiлiжанкою iз зображенням веселки, а також чотирма брунатними кавовими фiлiжанками, помаранчевою тарiлкою з бордовими хризантемами, початою пляшкою мартiнi. Там вона була керамiчною тацею з суxофруктами. Там вона була пакетом молока та пачкою вiвсяно-фруктової сумiшi «Старт». Сара смiялася, коли я гриз «Старт», як печиво, запиваючи його кавою. Вона так нiколи не робила.

Сара була у ваннiй кiмнатi. Там вона була засобом догляду за кучерявим волоссям. Зубною щiткою. Мигдалевою олiєю. Гребiнцем та феном. Я вiдкрив мигдалеву олiю, забруднив нею нiс, посмiхнувся. Так пахне моє теперiшнє щастя. В моїй спальнi Сара була нiчною шовковою сорочкою, залишеною на прилiжковому стiльцi; срiбною рамкою з родинною фотокарткою на пiдвiконнi у товариствi азалiй, подiбних на збiговисько американських пiвденок у рiзнобарвних капелюшках; солом'яним кошиком, де вiдтепер мешкали мої та її чистi шкарпетки, нашi спортивнi шорти, її панчохи, трикотажнi майки; тонким обручем з золотими камiнцями, який перетворював Сару на схiдну принцесу, а нинi золотозубою посмiшкою лежав на прилiжковiй тумбi. Серце Сари мешкало в моєму шлунку, я щомитi вiдчував його.

Коли я побачив Сару (а сталося це пiд час групової поїздки менеджерiв з туризму та авторiв мандрiвних репортажiв до Праги), я її не впiзнав. Щоправда, я взагалi не встиг нiчого подумати про струнку жiнку з красивим волоссям та пишним бюстом, а от Сара Полонська мене упiзнала. «Привiт, Пiддупнику, - привiталася вона. I посмiхнулася своєю жахливою посмiшкою. - Ото вже не думала, що буду зустрiчати тебе майже на всiх гео-тур-сайтах. Ах ти ж розбещена, зманiжена дупа, тобi все-таки вдалося всiстися на кiлька стiльцiв! Привiт, старий, скiльки ж ми не бачились!?»

Тiльки слово «пiддупник» допомогло менi збагнути, хто ця незнайомка. Бо «пiддупником» мене називала тiльки одна пiдступна iстота - Сара Полонська, моя одногрупниця. Товста кудлата Сара, котра була схожа на недоглянуту брудну вiвцю. А називала вона мене так тому, що пiд час навчання в унiверситетi я займався плаванням i часто пiдсовував рушника собi пiд дупу, сидячи на лекцiях. Я був худий i так менi було зручно: кiстцi боляче впиратися у дерево, якщо, звiсно, це жива кiстка. Першою мою звичку помiтила Сара, яка сидiла лiворуч, через прохiд. Вона поцiкавилася, що це я пiдкладаю? Не знаю, навiщо я тодi сказав правду. Пiсля того я збагатiв на кiлька прiзвиськ: «розбещена дупа», «пiддупник», «i-на-тiм-рушничко-оо-вi».

Я терпiти не мiг Сари Полонської. Навiть у допiддупниковий перiод вона мене дратувала. Таке зi мною траплялося час вiд часу. Наприклад, я ненавидiв мамину плойку. Навiть двiчi намагався її позбутися. Хоча я нею не користувався i мав би бути до неї байдужим або принаймнi бiльш терплячим. Але - нi. Я хотiв, щоб вона зникла, в мене псувався настрiй щоразу, коли я бачив її у ваннiй кiмнатi, де вона звисала на кокетливому провiдковому завитку. Одного разу я сказав плойцi «я з тобою розберуся, зараза чортова», досi про це пам'ятаю.

Сарою Полонською я теж не користувався, але хотiв, аби вона зникла. Цi її вiчнi широкi вельветовi штанцi. Обов'язково яскравих кольорiв, вiд чого сiдницi здавалися ще бiльшими. Цi її кудлатi пасма. Широке обличчя, а на ньому маленький нiс, наче вона його в когось вкрала. Такi густi вiї, начебто хтось нарiзав папiр, щоб зробити бороду паперовому дiдусевi. А ще вона була надзвичайно цицьката. Одного разу в жiночому туалетi вона спробувала поставити двi фiлiжанки з водою на свої цицьки та утримати їх, але облилася. Ха-ха-ха! В школi мене також цiкавило: чи можна на ерeгованому членi утримати чарку? Але перевiряти цього я не став, досi не знаю - можна чи нi. Хай це зробить хтось iнший. От якби Полонська була Полонським, може, вона б тодi й перевiрила. Здавалося, доросла жiнка, майже дипломований фахiвець, а дурепа дурепою.

Особисто я був переконаний, що то була просто невдала спроба, бо Сара Полонська своїми величезними цицьками може утримати по двi фiлiжанки з водою на кожнiй, а на її дупi чудово вмостився б дволiтровий жбан. Ще я пам'ятаю її чорне пальто-накидку. Воно звалося «летюча миша». Пiд цим пальто могли б спокiйно переховуватися вiд твердої руки закону з десяток китайцiв. А ще вона так рiзко посмiхалась, що здавалося: зараз вона розчавить тебе цiєю посмiшкою, як чобiт - дощового черв'яка. А ще на однiй вечiрцi, присвяченiй дню факультета, я бачив, як Сара Полонська виблювала собi пiд ноги шматки пiцци та салату, пiсля чого спокiйно продовжувала в тому блювотиннi танцювати. Як тiльки я усвiдомив, що саме вилiтає з-пiд її активних мiцних нiг, я побiг до туалету робити те, що зробила вона, не припиняючи танцю.

А ще я пам'ятаю, що вона була замiжня, i чоловiк у неї був вiйськовим. Пригадую, як iнодi вiн чекав на неї пiд унiверситетом - сувора постать у формi бiля автомобiля «Москвич» червоного кольору. Мабуть, через колiр його машини та форму, ми назвали його «Пожежник». Взагалi-то я багато чого пам'ятав про ту Сару Полонську.

Вiд тiєї Сари Полонської нинiшня Сара взяла тiльки бюст (цього разу вiн не налякав мене виразнiстю та розмiром, а навпаки, притягував погляд) та манеру посмiхатися, - але зараз менi здалося, наче з цiєю рiзкою посмiшкою до мене наближається не чобiт-черв'якодав, а приятель з подарунком в руках. Взагалi я дуже не любив, коли хтось постiйно та рiзко посмiхався, а Сара Полонська робила саме так. Вона посмiхалася. Для мене посмiшка означала клiнiчний iдiотизм або знущання, але аж нiяк не гарний настрiй, вдачу та доброзичливе ставлення. Припускаю, що з Iнною я прожив так довго, тому що вона не посмiхалася менi в спину. Але повертаюся до Сари Полонської - вона схудла на десять кiлограмiв. Сказала, що не хоче про це говорити. I посмiхнулася. Про свого колишнього чоловiка теж не любила говорити, тiльки зауважила, що обов'язково нас познайомить. Не можу сказати, що я дуже зрадiв цiй перспективi. Волосся її залишилося кипуче-кучерявим, але було не чорним, а каштановим, блищало, переливалося на сонцi та причаровувало. На нiй був простий бiлий сарафан та бiлi шкiрянi капцi. В цю Сару Полонську з невiдомих менi причин я закохався до нестями.

Сара теж була здивована нашими почуттями. «Пiддупнику, як таке взагалi могло статися? Ти мiг би подумати про таке?» На це я вiдповiв, що якщо вона продовжуватиме називати мене «Пiддупником», я кликатиму її «Пiдцицьницею», бо її ледь видно з-пiд цицьок. Ми реготали, адже пара створювалася чудова: Пiдцицьниця та Пiддупник. Герої чеських мультиплiкацiйних стрiчок: або гриби, або птахи.