Квартира знову зустрiла мене тишею. Цiкаво, а куди зникла Сарабанда для струнного оркестру та фортепiано Г.-Ф. Генделя? Невже мiй план iз затиканням молоточкiв спрацював настiльки, що малий не впорався з цiєю проблемою дотепер? Хоча… Може, вовтузиться досi з вираховуванням прiзвища генiального футболiста? «Привiт! Є хто вдома?» Менi назустрiч вибiг Террi, привiтався, та знову зник на кухнi. Харчується, чи що? Зiггi зустрiчати мене не вийшов, важко йому: поки збереш лапки до купи - вже й втомився.

На кухнi, куди я попрямував, крiм собак та Мiлiка, якi окупували мiй диван, за столом сидiв чоловiк в довгому чорному плащi. Його сиве волосся було зiбране у низький хвiст, а на пiдлозi, ближче до шафок, лежав широкий матрац. На мiй погляд, саме такий вигляд мають люди, якi приносять у дiм сумнi звiстки. Але чи приходять цi люди з матрацами, я знати не мiг. Менi здається, що це занадто - приносити одночасно поганi звiстки та матраци. Визначитися треба, що з собою тягти. З iншого боку, може, це «Расвєтович», той, хто лагодить роялi? «Доброго дня, Павле», - тим часом промовила до мене Чорна Людина глибоким проникливим голосом. Таким голосом якось в метро мене вмовляли пожертвувати грошi на полiпшення стану київських дитячих майданчикiв. Я тодi не пожертвував, тому в нас дитячi майданчики й залишаються схожими на миршавенькi сарайчики.

«Ви, мабуть, трохи здивованi моєю присутнiстю у вашому домi. Я - отець Макарiй». Своєю посмiшкою незнайомий отець Макарiй пропонував менi порадiти зi своєї присутностi в моїй оселi. Порадiти з того, що вiн завiтав саме до мене! Поки я збирав свої думки до купи, малий вихопив почесну грамоту. «Це - менi!» «Тобто Ви хочете освятити пiанiно?» Чомусь це здалося менi природним. Пiанiно вiдмовлялося грати - Расвєтович йому не допомiг, тому, якщо справа нечиста, Гестапо викликав отця. «Пiанiно? Не бачу в цьому потреби. Емiлю, дитино, тобi потрiбно освятити пiанiно?» «Не хоче вiн святити пiанiно! Це тебе совiсть мучить, запхав туди свої папiрцi!» Ага. То папiрцi цей вихвостень знайшов та витяг самотужки. Ну звiсно, майбутнiй нобелiвський лауреат. Пiткрадiй1.

«А, ви зовсiм про мене нiчого не знаєте, так?» Я хитнув головою. Соромно менi має бути, чи нi? Я що, повинен про нього щось знати? Вiн вiдомий святий чи що? Отець Макарiй. То це не плащ, а ряса. Колись секретарка Таллiя сказала, що їй дуже пасуватиме ряса. Я довго думав, невже вона хоче усамiтнитися в монастирi, аж поки менi не пояснили, що вона мала на увазi сарi. Якби я був Мiлiком, обов'язково б розповiв цю чудову iсторiю. Священикiв я уникав.

Не можу сказати, що я їх боявся чи завинив їм. Нiчого такого. Але менi нiколи не хотiлося з ними спiлкуватися. Не знаю, чи буває з кимось таке, зi мною от буває.

Я навiть не знав, як до них звертатися. Щоб було чемно та доречно. Подiбна проблема iснувала в мене з вiйськовими. Я не розбираюся у вiйськових званнях, але ж принаймнi в них є зiрочки, якi треба рахувати (одна зiрочка - це такий-то, двi - ще якийсь, три - щось iнше), а в цих - тiльки хрест. Один. На всiх.

На них, на нас. Все. Як їх розрiзняти? «Ваше преосвященство?» Спробував я. Отець Макарiй перехрестився. Про всяк випадок - саме так, як я дякував (про всяк випадок) представницi правоохоронних органiв Тамарi-ментярi за грамоту для Мiлiка. «Цiлком достатньо, якщо ви будете звертатися до мене просто - отець Макарiй». Чомусь менi закортiло запитати, чи обмивають вони «священицькi звання» i чи заливають горiлкою образки Божoї матерi чи хрестики.

«Чого ти вирячився на нього як ультраправий нацiоналiст на пам'ятник дiдусю Ленiну? Моя школа вплинула? Це - чоловiк Сари. Валєрка!» Внiс свої правки Мiлiк. «Шануйся, дитино! Не забувайся!» Дорiкнув Мiлiковi «Валєрка».

Не сподобалося щось. Не через дiдуся ж Ленiна вiн його шпиганув? Але як я мiг не вирячитися? Чоловiк Сари? В моєму будинку? Господи милий, вiн - колишнiй вiйськовий i теперiшнiй священик. Гiрше й не вигадати. Менi зле вiд цього поєднання особистостей. Як на мене, з нього було б достатньо бути або чоловiком Сари, або священиком, або вiйськовим. Нi, вiн примудрився це все поєднати! А ще борода та сивий хвiст. Цього я також не виношу.

«Колишнiй чоловiк Сари». Тим не менш буркотнув я, наголошучи на словi «колишнiй». «Ви ж вiйськовий!» Мене охопило обурення. Зрештою, що це за бал-маскарад? Вiйськовий - то й будь ним. Нi, вони примудряються ще й у рясу розряджатися. Блазнi. «Колись був, ви правi. Безперечно». «Тобто, як це колись? Ви ж офiцер, я навiть пам'ятаю ваш силует пiд нашим унiверситетом бiля червоного автомобiля. Та що це взагалi таке?» «А яка тобi рiзниця? Ну от яка тобi рiзниця, чим вiн, тобто Валєрка, займається? Яка тобi рiзниця, чиї накази вiн виконує - мiнiстра оборони чи Господа?» Поцiкавився Мiлiк. Я його проiгнорував. «Заспокойтеся. Невже ви або хто-небудь з ваших друзiв нiколи не вiдчували покликання? Не змiнювали долю?» «Змiнював. Але не настiльки. Це вже занадто». «Як це не настiльки? Твiй Тимофiй колись отруював людей горiлкою та пiгулками, а зараз допомагає їм порадами. Це фактично те саме! Голос покликання та змiна долi!» Знову Мiлiк. «Я зараз заб'ю тебе». Попередив я малого. «Рiднi мої, браття, вгамуйтеся. Подумайте про те, як важливо зберегти мир за умов вiйни статей, вiку, мiста та села…»

Я уявлення не мав, як з ним спiлкуватися. Колишнiй чоловiк Сари. Валєрка. Вiйськовий. Отець Макарiй. Я не вмiв спiлкуватися зi священиками. Принаймнi, коли я бачив когось iз релiгiйникiв, менi хотiлося говорити з ними пошепки, а я не хотiв шепотiти весь час у власному будинку. Так, наче хтось тут помер. Щодо вiйськових, то в мозку кружляло одне запитання: «В якому полку служили?» Я усвiдомлював,

що воно iдiотське. I вiдчував, що потiм бесiда обов'язково розвиватиметься у напрямi: «Чоловiк, що не служив в армiї, не чоловiк. Баба, що не народжувала, не баба». Я не служив, уникав цього, i нiкому не порадив би йти до армiї. Але цей вовкулака Валєра мене розумiти не буде. Вiйськовозобов'язаний розумiти пацюка цивiльного не зобов'язаний, гигиги. Хоча, може, зараз i зрозумiв би, адже вiн посланець Божий. Я не служив, тобто не був мужиком, i не народжував, себто не був бабою, я був воно - iстота, яку не приймали чоловiчий та жiночий свiти.

На вiдмiну вiд вiйськового та отця Макарiя, до Валєрки, як до колишнього Сариного чоловiка, в мене було багато запитань. Я от нiяк не мiг зрозумiти, як вона могла вийти за нього замiж, як вони жили, чого розiйшлися, вже не кажучи про сумнозвiсний перший раз Сари, який менi спокою не дає. Але як про все це запитати, коли вiн тепер у рясi, чорти його забирай? (Прости мене, Господи! Сподiваюся, ти вiдчуваєш рiзницю мiж щирими вiруючими та нещирими служками твоїми.)

«А ти обiдав?» Знову Мiлiк. Зрештою, я був вдячний йому за цю пропозицiю. Хоча бiльш за все менi кортiло зараз на нього визвiритися. Ряса Валєрки стримувала моє визвiрювання. Невже я такий побожний? Ймовiрно. Але моя побожнiсть на Емiля не поширювалася, тому я пiшов у наступ на малого Сарабандиста. «Ти! Тепер з тобою. Навiщо тобi грамота МВС? Це тобi що, дитячi забавки? На стiнку собi хочеш повiсити для формування героїчного образу?» «Яке ж там! У нас бачив, яка родина? Купа неадекватних персоналiй, ще й ти додався. А раптом щось? А тут - бланк! Тiльки прiзвище впиши - i все готово! Можна показувати будь-якому суддi. «Пе-ггге-кон-лi-ва шитюка»! Сказав би Конрад Карлович. Вiн тодi мiг би встати на першiй стадiї процесу або для ефекту навiть трохи пiзнiше, промовляючи: «Шановний суд, шановнi сторони процесу, прошу розглянути клопотання про приєднання до матерiалiв справи доказ захисту № 2 - Почесну грамоту МВС, якою було нагороджено пiдсудного!»

«Який Конрад Карлович? Який суд?» «Суд спочатку районний». Пояснив Мiлiк. «Конрад Карлович Полонський - вiдомий житомирський адвокат, фактичний голова житомирського роду Полонських». Люб'язно увiв мене в курс «Державний лад та право Полонських» отець Макарiй. «Треба було кiлька грамот взяти! Але це вже я трохи пiзнiше». Отець Макарiй торкнувся хреста, я ж взяв до рук Зiггi. В кожного своє заспокiйливе.