Отже, було залюдно. Тому на мене й на мої пильнi погляди нiхто

не звертав нiякої уваги, батько був не в тому станi, щоб звертати увагу на щось, окрiм питва та спритних рук офiцiанта, якi його все ж чимось зацiкавили. Батьковi подобалося розглядати руки. Його юний друг настiльки був захоплений стеженням за батьком, що помiтив би мене лише тодi, коли б я, як Пьотр Перший, прорубав вiконце у спинi батька та висунув звiдти свого нахабного писка. «Текiлу-бум», - умiхнувся я до офiцiанта. Iнодi хочеться здаватися приязним хлопцем. Нарештi вiн звернув на мене увагу. Бодай хтось у цьому мiсцi. «Як ви гадаєте, це я сказав «бум», чи це бумкнуло моє серце?» «I все?» - своєю чергою спитав офiцiант. «Так, це - все». Я розвiв руками. Я помилився, навiть офiцiант не звертав на мене уваги. Начхати йому на буми мого серця. Начхати. Начхати просто в мою текiлу-бум. «Отаке лайно, друже, отаке лайно». Нехай несе текiлу, текiлу-бум, що втiшить буми мого серця. Її все не було. I не могло бути. А може, її взагалi нiколи не було? Якби ж то.

Мої батьки хотiли, аби з мене та брата виросли «справжнi творчi люди». Не в планi творчого ставлення до роботи, а в планi безпосередньої належностi до творчих професiй, елiтного творчого табору. Насамперед це була батькова iдея, тому що матiр вiн нiколи не вважав i не сприймав за творчу людину. Чи може бути творчою людиною лiкар? Навiть не справжнiй лiкар, а всього-на-всього фармацевт? Батько був переконаний, що фармацевти мало чим вiдрiзняються вiд продавцiв (а варто сказати, що вiн прискiпливо ставився до продавцiв, вiн ненавидiв продавцiв та, водночас, побоювався їх), а також у тiм, що в мами немає жодного спалаху творчих талантiв.

Хоча в цьому вiн якраз помилявся. Чи була би здатною нетворча людина, використовуючи лише один щасливий збiг свого прiзвища (навiть не свого дiвочого прiзвища, а прiзвища мого батька) та прiзвища вiдомого партiйного функцiонера, видавати себе за його позашлюбну доньку, тим самим спрощуючи для себе порядок отримання спецiальних пайкiв, забезпечуючи першочергове обслуговування в будь-яких крамницях, а вже потiм, коли настав час, - отримуючи безперешкодний дозвiл на вiдкриття однiєї з перших приватних аптек? На мою думку - нi, таке могла утнути тiльки талановита, творча людина. Не без акторських здiбностей. Бувало, що комусь iз пошитих у дурнi людей спадало на думку, що маму - не так по батьковi, як мало би бути, але мама була настiльки переконливою та щирою, що людина, котра мала сумнiви, самотужки знаходила тисячi вiрогiдних пояснень такому феноменовi. Мама ж завжди залишалася в бiлому. Незаплямована мама. Про якiсь кару чи негаразди взагалi не йшлося.

Батьки вважали, що з нас має вирости творча iнтелiгенцiя. Наче творчу iнтелiгенцiю можна виростити, як фiалки на пiдвiконнi. Їм здавалося, коли дiти належать до творчої iнтелiгенцiї, це дуже гарно. Вони мрiяли, як ходять по виставцi i, оберненi на слух, виловлюють шепiт вiдвiдувачiв, приборканих нашими талантами. «Ой, ви лише погляньте, як талановито зображено церкву». «Це не просто церква, мон анж». «А що це, мон амi??» «Це - квiнтесенцiя всiх церков на свiтi!!» Мама млiла, батьковi затьмарювалися блакитнi очi. А ось вони на концертi. Партер. Перший ряд. Чи, може, навiть президентська ложа. У мрiях можливо все. Глядачi зачаровано слiдкують за сильними довгими пальцями, що спочатку пестять клавiшi бiлого рояля, потiм вступають iз ними в бiй, вiртуозна гра. А ж

от руки здiймаються вгору. Гравець повертається на стiльцi, пiдхоплюється й тоне в шалених оплесках i квiтах. Вiн бере оберемок, пiдходить до президентської ложi, стає на одне колiно i вручає квiти iз вдячнiстю своїм батькам. Усi ридають ридма.

Ми були приреченi стати творчими людьми. Це було вирiшено. Скажiмо,

музика та митець - те, що треба, влучне поцiлення обох батькiвських мрiй. Андрiй постiйно малював якийсь непотрiб, тому вони вирiшили, що треба вiддавати його до художньої школи, я наспiвував якоїсь нiсенiтницi - мене потягли до музичної. Треба сказати, що люди, котрi вiдбирали талановитих дiтей, на чомусь таки тямили.

Примiром, Андрiя цiлком, на мiй погляд, справедливо не хотiли брати

до художньої школи. Його попросили зобразити людину, а вiн натомiсть намалював якогось таргана, а щоб було переконливiше, начепив на таргана криву краватку, а зверху в кутку аркуша написав: «Мiй улюблений вихователь». Зрозумiло, що таргани не працюють вихователями, а от вихователь цiлком iмовiрно може бути тарганом. Андрiй з дитинства був дуже тямущий i чiтко знав, що має робити, аби сподобатися тим людям, котрим потрiбно подобатися. Андрiй умiв вiртуозно пiдлещуватися, це й не дивно, адже вiн старанно тренувався все своє життя, починаючи з трирiчного вiку. Звiсно, що Андрiя врештi-решт зарахували, ще й тому що мама взялася погрожувати своїми позiрними родинними зв'язками. Здебiльшого люди змушенi були поводитися з мамою люб'язно.

Я в музичну школу вступив теж не без сварок. По-перше, я зовсiм туди не прагнув, бо над усе любив вирiзати всiлякi фiгурки з журналiв та листiвок, гратися ними в життя-буття. По-друге, в мене була старша вiд мене подруга, Валя, котра вже там навчалася. Тому я був наляканий такими речами, як сольфеджiо, музичний диктант, музична лiтература, оркестр, ансамбль i таємниче «ф-но». Iз розповiдей розпачливої скрипальки Валюшi я розумiв, що менi вся ця музична веремiя навряд чи сподобається. Але батько з матiр'ю й чути нiчого не хотiли. «Ти природжений музика», - правили вони своєї. Я мусив грати на пiанiно. Так розпорядилися зорi. Мене потягли складати вступнi iспити.

Iспити були чудернацькими, щоб не сказати iнакше. Мене поставили перед столом, за яким поважно сидiли дорослi. Жiнки в перуках та окулярах, чоловiки з пихою на обличчях. Серед них я помiтив викладача Валентини, скрипаля Венедикта Йосиповича, i дещо запанiбрата пiдморгнув йому. Але вiн був напiдпитку, тому не помiтив. Я вичавив iз себе привiтання, чiтко вимовив своє iм'я, потiм вони давай плескати в долонi - я ж мав не втратити ритму, все запам'ятати та проплескати за ними те саме. Дурне завдання. Менi так i кортiло проплескати абищо iнше. Щось бадьоре й ритмiчне. Але я слухняно плескав те, що треба, бо не хотiлося, щоб мене назвали «дитиною без вiдчуття ритму», як назвали дiвчинку з чудовими салатовими капроновими бантами, яка плескала в долонi передi мною.

Пiсля мого плескання, яке, ти бач, виявилося вдалим, вони щось схвально пробуркотiли. Аж потiм попросили заспiвати пiсню. Я їм заспiвав. «Из полей доносится: "налей"«. Улюблену батькову застiльну. Це їх вразило. Точнiше, бiльшiсть вразило, а декого образило. Почалися дебати, вряди-годи з їхнього галасу долинало прiзвище «Андропов». Вони без жартiв обговорювали питання: брати трохи зiпсовану дитину з вiдчуттям ритму, в якої батьки - порушники радянської дисциплiни, а може, навiть пияки, чи не брати? Чи гiдна така дитина найлiпшої у свiтi музичної школи? I таки вирiшили мене взяти, на мою голову. Хоча, якби вони, на свою голову, вирiшили мене не брати, то моя мама доконче би їх дотисла. У будь-якому разi для мене нiчого б не змiнилося. Я однаково став би учнем музичної школи у класi отого страшного «ф-но».

На вiдмiну вiд брата, котрий уважав себе за великого митця i доводив це всiм i кожному, я наче втiлював у собi прислiв'я: «Не стрiляйте в пiанiста, вiн грає, як умiє». Менi здавалося, що я був посереднiстю. Перша моя вчителька залюбки лупцювала мене по пальцях, коли я, на її думку, не так щось грав, чи не так тримав пальцi, чи не так дивився на неї. Тому я вигадував рiзнi хвороби, аби мене звiльнили вiд вiдвiдин музичних урокiв iз фаху. Найпростiше було вдавати дiарею. Я рано збагнув, що поєднання кефiру, чорносливу та солоних огiркiв дає такий ефект, який був менi конче потрiбний.

Я тримався за низ живота, скиглив i прямував до вбиральнi. Батько запитував матiр: чим вона мене годує? Вiн завжди йняв нам вiри, тому не мiг припустити, що я вдаюся до таких ницих учинкiв. Бiльше того, батько був естетом, тож годi йому було дiйти, що хтось заради сумнiвного задоволення стирчатиме в нашiй тiснiй убиральнi з вiчно вiдкритим задом, з якого тече, жертиме такi харчi та зраджуватиме високе мистецтво. Я надавав перевагу зрадi мистецтва заради читання книжок «для дiтей середнього шкiльного вiку» у вбиральнi. Убиральня стала моїм другим, улюбленим будиночком. Домiвкою в домiвцi. «Не чiпати, я в будиночку». Одна з перших дитячих заповiдей.