Алекс спитав, чи я не перебрала, чи, може, не дiйшла додому? Я чесно зiзналася, що напилася, i додому мене доволокли стороннi хлопцi. «А. Зрозумiло». Алексовi майже завжди все було зрозумiло. «Слухай, ти що, менi зовсiм не радий? Тобi часто телефонують уночi, аби розповiсти, який ти чудовий? Можу вiддати останнього зуба, що це сталося з тобою вперше. Ти що, навiть не подякуєш менi на доброму словi, виродку?», - правила я задля пiдтримки нашої чудової розмови. «Дякую, аж пiдскакую, заразо. Я тобi цього не подарую i доконче вiдплачу тим самим», - ввiчливо вiдповiв Алекс. «Ложкой снег мешая, ночь идет большая, что же ты, глупышка, не спишь? Спят твои соседи, белые медведи, спи и ты скорей, малыш», - вирiшила заспiвати я йому наостанок колискової пiсеньки. «Я тебе вб'ю», - пообiцяв невдячний баламут Алекс.

Пiсля розмови з Алексом я вирiшила не засинати, все одно ще трохи - i час збиратися на роботу. Але я помилилася. Прорахувалася. Перебуваючи за кордоном, я забула улюбленi забавки нашого чиновництва, а саме - традицiйнi перенесення святкових днiв. Напевне, улюбленою грою дитинства чиновникiв була п'ятнадцятка. Пам'ятаєте таку? Треба пересувати числа. Щоби там щось збiглося. У них, мабуть, нiчого не збiгалося, i це їх утiшало. Iноземцi верещали вiд таких перенесень, вони казилися. Тут працюємо, а тут - не працюємо. Тут працюємо в суботу за якусь середу, аж потiм гульк - цiлий тиждень гуляємо. «Чому ви день працюєте, а тиждень гуляєте?», - питали спантеличенi iноземцi. «Тому що перенесли свята», - вiдповiдали їм у наших посольствах. Саме через перенесення я переполошила наших охоронцiв, котрi повiдомили мене, що нiкого не впускатимуть. «Ти б краще поспала», - сказав один iз них, найтурботливiший, сонний i злий.

«Ти б краще випила пива, Алiсо», - сказав менi мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло посмоктати хмiльного. Я повагалася дещицю, розмiрковуючи, хто менi ближчий: охоронець Валерик, що порадив менi проспатися, чи мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло попиячити вранцi. Вирiшила, що мiй внутрiшнiй голос значно бiльше мене знає. I пiшла до бару. Менi остогидла ця пивниця. Але її розташовано поруч моєї роботи. Це її перевага. Правда, є ще одна. Тут не грає радiо «Шансон», але на тишу марно сподiватися, натомiсть тут шпарить телевiзiйний канал «Євроспорт». Я замовила пива. Два кухлi вiдразу, щоб не заганяти сонного офiцiанта. Вiн дивиться на мене з повним розумiнням мого стану. Якiсь невiдомi менi тенiснi дiвчатка в бiлих спiдничках старанно гасають кортом. Нi, спостерiгати за ними менi не варто, бо може знудити, вони такi рухливi. Я вирiшила випити за їхню перемогу, може, це їх зупинить?

У барi було мало народу. В нас немає культури ранкових снiданкiв, такої, яку сповiдують, примiром, канадцi. Вони просинаються, вiдчиняють вiкна, йдуть пробiгтися, повертаються, хутенько пiд душ, i - мерщiй до кав'ярнi, замовляти один iз багатьох рiзновидiв омлету чудового ранку вихiдного дня. Вони виходять цiлими родинами. Гомонять. Читають величезнi газети. Розглядають людей. Рогалики з висiвками, кава

у величезних картонних склянках, омлети з грибами, омлети з кропом, омлети з анчоусами, мед, джем, бекон. Про що ви кажете? Якi снiданки вранцi у вихiдний? Ми ж не божевiльнi канадцi. Нашi сплять довше, жiнки встають ранiше, щоб зробити святковий олiв'є (чи, як пишуть у генделиках, «салат росiйський»), насмажити картоплi на салi та пiдсмажити курячих стегон. I посеред столу чекає на вирiшення своєї долi пляшка горiлки. «Мир, труд, май».

I тут я згадала. Я згадала, що саме сьогоднi в мене ювiлей. Так, двадцять рокiв тому, саме такого святкового й теплого дня, похмiльного дня, на природi це й вiдбулося. Як його звали? Здається - Михась. «Чтоб сразу и больно», - як спiває Єва Польна. Хоча я б не божилася, бо не пам'ятаю точно. Отже, сьогоднi - двадцять рокiв мого статевого життя. Боже ж мiй, яка кругла дата. Комусь просто двадцять рокiв, а в мене вже стiльки статевому життю. I в цьому полягає суттєва рiзниця. Що вони, двадцятирiчнi, порiвняно зi мною? Що я, з двадцятирiчним досвiдом, порiвняно з ними? «Горiлки, любий», - весело звернулася я до офiцiанта. Жити вiдразу стало легше. I тут я побачила його.

Важко пояснити, чому спотикається серце. Чому воно спотикається

саме тодi, коли ти помiчаєш нiчим не примiтну людину? I чому

ти взагалi помiчаєш цю людину, бо спiткнулося серце, чи серце

спотикається пiзнiше? Ти бачиш людину, й воно спотикається.

Воно спотикається, i саме цi спотикання, чекання на такi спотикання, зберiгають нашi життя, утримують нас вiд останнього вiдчайдушного кроку, правда? Вiн сидiв i грiв коньяк. Смiшно, його руки були човником, двi долонi, в човнику долонь грiв боки келиха з коньяком. На мене вiн не звертав уваги. Розглядав картинки зi спортивними сюжетами. Такими картинками було прикрашено бар. Вiн розглядав хлопця, що стрибав через бар'єр; дiвчинку, яка пливла кролем; ще одного хлопця, що крутив педалi велосипеда. Цi картинки для нього були цiкавiшими за трансляцiю європейського футбольного турнiру, вже не кажучи про мене. Мене для нього тут не було.

Цiкаво торкатися очима того, хто цього не помiчає або не хоче помiчати. Обмацувати, вивчати, домислювати. У нього блакитнi очi. Банальнi блакитнi очi, як незахмарене небо над головою, саме такий колiр буває в морозного неба погiдної зимової днини. Неба, яке наче заслiплює зимове сонце. Чистий чистий блакитний колiр, без домiшок. Сиве густе волосся та молодi блакитнi очi. Надуманий синiй птах, яких не iснує, якi пурхають лише в дiвчачих мрiях. Я не дихала. Я дивилася на нього, затамовуючи подих, як на бабку в дитинствi, на бабку, що присiла вiдпочити на рiчкову синь. Вона не ворушить крильцями, в яких тремтить й переливається срiбними барвами повiтря; а я не ворушу носом, аби не налякати її, щоб вона не полетiла геть. Знаєте, як iнколи жiнка зупиняється на одному варiантi спiдницi з тисяч пропонованих? Вона розумiє, що це - її. Я вiдразу збагнула, що вiн - мiй. Вiн мiг бути чиїм завгодно, та для мене вiн був моїм. Я нiколи не припускала, що зi мною може статися така пригода. Побачити - i все. Я не могла нi про що думати, крiм нього.

Час плинув, i я завважила, що вiн вiдчув мою пильнiсть. Я невiдривно

на нього дивилася, не помiтити було б важкувато. Але його це не обходило.

Муху я впiймала на власнiй таранi, яку менi люб'язно подали до пива.

Вгодовану зелену муху. Смарагдову та блискучу. Вона блищала навiть тодi, коли я луснула по нiй i ввiгнала у стан запаморочення. Чудова, блискуча та мертва (мертвiшої не бува) муха, яка могла би стати гордiстю дивакуватого колекцiонера мух. Вiн трохи здивувався, коли побачив перед своїм обличчям моє. Я схилилася до нього i скривила пику. Кривлятися я навчена, я фахiвець у кривляннi. Йому стало смiшно, вiн чекав, на що я здатна, що я робитиму далi?

I тодi я врочисто втопила муху в його коньяку. Я вважаю, що це був

розкiшний похорон для мухи. Шляхетне поховання. Я можу твердити,

що мене навряд чи поховають у коньяку, стовiдсотково не поховають,

ет. «Я можу з вами познайомитися?», - спитав вiн

одразу, коли я витягла свої пальцi з його келиха. Я назвалася йому Теодозiєм. Вiн вiдповiв, що йому «дуже приємно». Тодi я сказала, що коли так, то вiн може звертатися до мене, як до Телiсфора, бо Телiсфор - це для близьких приятелiв. Вiн голосно зареготав й пiдкликав офiцiанта, щоб розрахуватися за нас. «Порахуйте нам, будь ласка», - сказав вiн. Вiн перший промовив оце «нам», i я подумала, що це - добрий знак для мене.

У нього було затишно. Я вiдчула знайомий, наче з дитинства, запах: кава з корицею або кориця з кавою? Звiдки я знаю цей запах? Нiяк не могла пригадати. Вiн мав бiлого собаку. «I що це за порода?», - поцiкавилася я. Я не була прихильницею собак. Вiн здивувався, що

я на такому не розумiюся. «Це - лабрадор, чудовий i розумний пес». Так, вiн був чудовий, бо вiн був його. Ми довго балакали, потiм уклалися до лiжка. Вiдверто кажучи, в мене нiколи не було такого незграбного, неуважного, невмiлого коханця, хоча, з iншого боку, нiхто з моїх коханцiв нiколи з таким запалом не пестив моєї дупки. Тодi я не аналiзувала його, я аналiзувала його дiї згодом. А тодi я тихо стогнала в його сильних руках, пiд його сильним тiлом.