бовдур може повірити в те, що натуральний сік журавлини плюс горілка можуть коштувати трохи більш ніж

2 гривні, а щодо мене, то я давненько перестав вірити у такі дарунки життя). Англійських шпильок я там не

знайшов. Однак побачив шпильки жіночі — такі чорні металеві скоби, схожі на те, як перукар олівцем

малює жіночу голівку з довгим волоссям, чи як діти малюють гори. Про всяк випадок я купив собі три

пачки. По 10 штук у кожній.

Аж потім я припинив цю мандрівну кампанію «У пошуках втрачених шпильок» і вирушив на базар. Треба

було відразу так зробити. Вже там я став власником чудових англійських шпильочок, купив у бабусі, котра

спочатку роздивлялася моє довге волосся, приглядалася до шотландського кілту (це така чудернацька

спідниця в червону, зелену та чорну клітину; можливо, занадто коротка для порядного чоловіка), а потім

назвала мене «дорогенькою» та «онукою». Трохи принизливо для мене, як для рятівника бабусі від зграй

англійських шпильок, але хай. Якщо їй подобається, то чого ж.

Щасливо придбані шпильки я повтикав у вільному порядку уздовж чорних штанців. Вийшли такі цікаві.

Надзвичайно цікаві штанці. Пако Рабана (є такий чудопал зі світу кутюр'є, завжди щось вигадує: або одяг з

консервних бляшанок, або щось ще більш відчайдушне) помер би від заздрощів, що не йому першому

стрельнула така геніальна ідея.

Тепер я їду в метрі. На мене дивляться люди. Я смикаюсь, тому що мене кусає якась підступна англійська

шпилька, що розкрила свій металевий писок, — може, хотіла позіхнути чи щось бовкнути (я точно не знаю, які вона мала наміри, в мене немає часу здогадуватись щодо намірів англійських шпильок) і роззявила рота, а тепер не може закрити свою щелепу. Тому з горя покусює мене. Наче блоха. Я привертаю все більше

уваги. Доведеться вийти, люди бояться стати поруч. Думають, що я хворий або скажений. Вони знають про

життя англійських шпильок набагато менше за мене, то що з них візьмеш?

Мені все одно, де виходити. Місто завжди пригостить мене питвом, їжею, музикою, де б я не вийшов. Я

добре знаю місто, про це я вже казав, тому знайти якийсь ґенделик для мене раз плюнути. Я навіть не

прислухався до незадоволеного голосу метро-дядька, котрий проголошує, яка буде станція, кому треба

поступатися місцем (начебто хтось на нього зважає, на цей вичавлений з космічного харчового тюбика

голос), де буде перехід на іншу лінію метрополітену, що можна відразу побачити, коли вийдеш з метра на

цій станції. От наприклад: «вихід до річкового вокзалу та фунікулеру», котрий він вимовляє як «хунікулер».

Я припускаю, що дядько говорить нормально, а це я так чую: «хунікулер», бо я зіпсований, мені часто

маряться такі частки як «бл», «пі», «ху» у звичайнісіньких літературних словах, ну, і все таке інше.

Філологічні особливості сприйняття мови.

Голос дядька штучний, звісно, це запис, я знаю. Я ж не який-небудь тупий провінціал (це я задля красного

слівця сказав, бо не маю нічого проти провінціалів), я тут народився, корінний киянин. Голос дядька стає

живим тільки тоді, коли якийсь незграба не відпускає двері. Мені важко собі уявити тверезу людину при

здоровому глузді, котра чіпляється за двері вагона й не відпускає їх від себе чи себе від них. Прямо липне до

тих дверцят, як до чарівного гусака з андерсонівської (чи кого це?) казки. Але голос оживає та басує

(баритонує, тенорує): «Пасажири, відпустіть двері!» Інколи з «будь ласка», інколи без цього вияву

формальної ввічливості. Як можна бути ввічливим з людиною, котра вчепилася в двері?

Я б волав: «Відпусти двері, ану відпусти двері, козел!» Усім відомо, що потяги в метрі курсують за точним

графіком, зупинка на станції дві хвилини, це — щонайбільше, а я, водій, не бажаю ставати порушником

графіка руху тільки через те, що якийсь козел щось має до дверей вагона. Я не хочу ганьбити славу

метрополітену, який зарекомендував себе як найзручніший, найпотужніший, найнадійніший вид транспорту

мого міста, тільки тому, що комусь, ти бач, закортіло не відпускати двері. У себе вдома не відпускай двері, козел.

Я так розпалився своїм справедливим обуренням, що не відразу почув це влучне слово «козел» стосовно до

себе. Я вже виходив, уже було оте попереджувальне «обережно, двері зачиняються», і, мабуть, тільки тому

вчасно не зреагував на «козла» на мою адресу. «Козел». Так сказали про мене аж два дівчиська, мабуть, студентки, які хихотіли й продовжували розглядати мене і мої штанці у вікно.

В однієї з них були препогані зуби. Як можна в наше бурхливе сторіччя, у сторіччя зубних паст «три-в-

одному», можна сказати, у сторіччя «зубних паст для всього рота», а ще за шаленої кількості спеціальних

антикарієсних жувальних гумок, до того ж у нашому європейському місті, де на один мікрорайон припадає

щонайменше п'ять стоматологічних клінік (я колись рахував, п'ять — це середнє число, буває й більше) мати

такі жахливі зуби? Та це неприпустимо для більш-менш освіченої людини. На її місці я дуже рідко розтуляв

би рота. Хіба що під загрозою смерті. Не частіше. А вона дозволяє собі роззявляти рота, коли їй заманеться, еге. Інша волоока, симпатична. Закриває рота маленькою ручкою. Може, так само щось не те із зубами? Я

показую їм брутальний американський жест, — використовується усього один палець з п'яти, що є на руці

(американці дуже практичні. Те, що я ненавиджу американців, не означає, що я не маю користуватися

надбаннями американського народу).

Я показав їм того пальця не з хуліганських мотивів (насправді мені здається, що найкращий хуліганський

мотив — це циганочка чи, може, «Мурка», чи «Гоп-стоп», — такий уже я невиправний романтик). Я показав

їм пальця із суто виховною метою, треба, щоб вони зрозуміли, поки ніхто не пояснив їм фізично, що

поводитися з чоловіками треба обачно. Та й зі словом «козел» так само. За «козла» можна ще й як

відповісти. Перед дорослими пацанами. Я їх попередив, цих двох дуреп. За образу чоловічої гідності можна

отримати добрячих стусанів. Мій показаний палець — це всього-на-всього превентивний захід, натяк на те, щоб вони у подальшому контролювали власні слова. Ніколи не знаєш, на яке злісне лайно натрапиш на

своєму життєвому шляху. Краще бути попередженим. Я завжди опікуюсь майбутнім інших людей, так уже

влаштований. Але годі патякати, все, бувайте, я вистрибую в темряву. Ще побачимося.

Частина друга

Забавки

Міра

Я сліпа не з раннього дитинства. Точніше так: я сліпа не з народження. Не знаю, чому саме з цієї фрази я

почала розповідати про себе. Мабуть, тому, що звикла вгадувати в зрячих очах інших людей саме це

запитання. Найперше запитання. Воно виникає відразу після того, як люди розуміють, що я — сліпа.

«Бідненька, як же це сталося?» — соло, дуетом, тріо чи хором, залежно від їхньої кількості, думають люди.

«Бідненька сліпа дівчина, як їй кепсько жити в цьому жорстокому світі. Біда за бідою йде чередою». Від

їхнього співчуття мені з кожним роком усе більше хочеться вити. Як собаці. Я люблю вити. Якщо вже

чесно, то більше та голосніше за мене скиглить тільки сусідська німецька вівчарка з іменем зірки естради —

Діана, котру тримає наш сусіда, хронічний алкоголік, дядя Алік. Чудове та влучне ім'я для алкоголіка, чи не

так? Батьки наче серцем чули, коли називали. А може, у такий спосіб запрограмували йому життя?

Діана може вити кілька діб поспіль, вона породиста сука і не дозволить собі випорожнювати шлунок та

сечовий міхур у квартирі, де мешкає, але її ніхто не виводить «до вітру». Тому що дядя Алік також може по

кілька діб валятися десь у кущах, п'яний, як свиня, він мочиться під себе й не переймається такими

дрібницями, як правила поведінки. Втім, у нього ніколи не було такого родоводу, як у Діани, тому він і