те, що мене так не назвали. Знов-таки мама вперлася і сказала, що нізащо не назве рідну дитину іменем

батькової тітки Олі, котра (на глибоке переконання мами) була неохайною хвойдою і ніколи не вичищала

бруд з-під нігтів. «Я постійно думатиму, що в моєї доньки під нігтями бруд, це для мене занадто», — писала

мама в листі до батька та Рудого. Рудий не лишався осторонь. Він запропонував чудове ім'я Анжеліка, тому

що потайки дивився французький серіал про «Маркізу янголів» і був закоханий у надзвичайно вродливу

французьку акторку Мішель Марсьє. Мама відкинула розкішну «Анжеліку» з тих самих єврейських мотивів, як ото раніше бідну «Соню».

Ось так збігав час, а мене всі називали дитинкою. Просто дитинка, дитинка без імені. Тоді мама сказала, що

в цьому домі, як видно з усього, чоловік — вона і що вона тягне на своїх тендітних плечах усі сімейні

клопоти, а тому приймає ось таке рішення: «Ти зараз підеш до відповідних органів і назвеш дитину простим

радянським ім'ям, яке і впишуть у її свідоцтво», — з повчальною, можливо, трохи зверхньою інтонацією

мама сказала таткові своє останнє слово. Батько завжди прислухався до жінок, йому здавалося, що жіночими

вустами рече сама мудрість, хоча я припускаю, що батько просто не любив, не хотів, не був здатний щось

вирішувати самотужки.

Отже, батько вирушив у «ходіння по суках». Він розповідав, що довго ніяковів у коридорі, перед дверима, перебираючи «прості радянські імена»: Олена, Світлана, Лариса, Марина, Людмила, Віра, Надія, Любов, Леся, Тетяна, Тамара, Катерина, Анастасія, Оксана, Наталя, Антоніна, Галина, Валерія, Олександра, Ірина...

Нарешті, він стомився від тайфунів лагідних жіночих імен, зітхнув і вирішив зупинитися на Ірині. «Бо це

ім'я означає мир, а жінка не повинна бути агресивною» (на цьому місці мама з підозрою дивилася на тата, бо

то, як на мене, був камінчик у мамин город, хоча батько ніколи не був чемпіоном з кидання камінчиків у

мамин город).

Батько підійшов до столу. Поважна пухка дама кинула на нього оком і відразу поставила запитання: «Ну?»

Батько миттєво зашарівся. Тітка вирішила допомогти йому; напевне, вона була непоганою людиною, ця

тітка, бо вона витягла новеньке, поки що незаповнене, свідоцтво бридкого зеленого кольору, перевірила, чи

є чорнило в ручці, покрутила носом, потім знов очікувально подивилася на батька. «Ну? То як, татусь, визначився? Як будемо писати дитину?» Батько почав м'яти руки, крутив пальці, складав губи у трубочку й

нарешті вичавив звуки: «Мммм... Іра». Тітка прискіпливо гмикнула, уважно подивилася татові в обличчя, ще

раз гмикнула, щось бовкнула собі під картопляний ніс і зробила відповідний запис у свідоцтві. Батько

полегшено зітхнув.

Коли мама розгорнула свідоцтво і побачила «просте радянське ім'я» Міра, їй забракло повітря. Мама

ненадовго замислилася, що краще: вдавати, що це ім'я її вбило, чи просто взяти й убити тата? Вона

затримала дихання для того, щоб потім годину відчайдушно волати про її бідне, занапащене життя. Вона

вчинила такий галас, що стіни нашого будинку ледве встояли. «Яка ти потвора, яка ти потвора», — крізь

вуаль сліз звинувачувала вона батька. «Ти зіпсував життя не лише мені, Бог зі мною, я вже пожила на цьому

світі. Але своїм тюхтійством ти зіпсував життя цієї малої дівчинки, власної доньки. Ким треба бути, щоб

таке зробити? Ким, я питаю тебе, тебе, потворо, ким треба бути?!!»

Через два місяці усі в родині так чи так, але призвичаїлися до мого імені. Мене називали Мірка. Таткова

мати, гостюючи в нас, поводила гарними плечима, відставляла від себе на безпечну відстань чашку з

гарячим чаєм, одночасно з жалістю та материнською гордістю дивилася на батька і казала моїй матері:

«Добре, що він не назвав її Лінійкою. Ох, ці математики, моя люба, такий складний народ, незрозумілий для

нас, гуманітаріїв». І моя мама сміялася кришталевим сміхом. Як я любила її кришталевий сміх! Мама вже не

сміялася, а він ще довго бринів у повітрі.

Коли я зрозуміла, що зір не повернеться, хоч як лікуйся, я проревіла коровою зо два тижні, рідко вставала з

ліжка, довела до істерики всіх членів родини, потім схаменулася, вибачилася перед усіма, і всі мені

пробачили. Я заспокоїлася і замислилася над своїм майбутнім. Мені конче потрібно було над чимось

замислитися. Краще над чимось глобальним. Майбутнє бачилося мені річчю глобальною. Мені було 16

років, випускний клас, настав час вирішувати, як у подальшому заробляти на хліб насущний, зважаючи на

«особливості мого зору». Так висловлювалася мама. «Особливості твого зору». Для мами неприпустимим

було назвати мене сліпою. Ні, її дитина не сліпа, її донька має особливості зору. Тільки так. Рудий, той міг

називати мене як йому заманеться. Я не ображалась, мені навіть здалося, що з якогось моменту я виявилася

нездатною на когось ображатися (звісно, що це було не так). На невизначений проміжок часу я стала

апатичною. Збайдужіла до всього, я себе жаліла, ховала, тому що була така молода.

Врешті-решт це минулося, я гідно довчилася в школі, вчителі пішли мені назустріч. «Дирекція школи із

задоволенням піде вам назустріч». От мені цікаво, про яке задоволення йшла мова? А як же, цілком

природно, що вони пішли нам назустріч. «Така трагедія, така розумна дівчинка, і вже...» Що «вже» ніколи

ніхто не домовляв. Мені було то сумно, то смішно, то все здавалося таким безглуздим чи, навпаки, таким

чудовим. Але ж я була така молода!.. І в мене на руках був непоганий атестат про закінчену середню освіту.

Ще я вміла грати на гітарі. Завдяки заняттям у музичній школі, а потім завдяки батькові — це він

продовжував мене вчити, незважаючи на «особливості мого зору». Мама кривила рота і називала мою гру

«бреньканням», а от Рудому подобалося. Він кликав мене до своїх хлопчачих компаній, називав «у дошку

своїм хлопцем» і завжди ділився зі мною плітками. О, він був неперевершеним майстром у мистецтві

пліткарства.

На відміну від мене, кому завжди вистачало його товариства (я ніколи не мала «справжніх подруг», про яких

пишуть у жіночих глянцевих журналах), Рудий збирав біля себе натовпи однодумців, їх було багато, цих

людей, вони постійно мінялися, конфліктували, мирилися. Хлопці, дівчата, дорослі, малі, навіть тварини.

Рудому завжди було мало. Йому необхідна була публіка, оточення, він чах без спілкування. Пригадую, як

мама, нарешті, дала згоду на придбання домашньої тварини. «Добре. Купіть пару рибок», — відмахнулась

від нас мама. Ми з батьком щасливо усміхнулися, мама виявила повагу і добре до нас ставлення, аж тут

пролунав крик Рудого: «Рибок? Німих Рибок?!! Та як я зможу з ними спілкуватися? Сліпа у нас вдома є, тепер ще куплять німих, о боги, о носороги», — почав волати Рудий і відхопив маминого фірмового ляпаса.

Ми купили морську свиню. Вона була така руда, як я, тому Рудий, звісно, хто б сумнівався, захотів назвати

її Мірою. І дістав чергове зауваження: «Ти вже проїв мені печінку, Рудий, — спокійно зауважив батько. —

Мій терпець от-от увірветься». Рудий серйозно поставився до батькових слів щодо «терпцю». Якщо вже так

каже батько, то «терпець» справді може лопнути.

Рудий розумів, що наш батько не такий темпераментний, як мати, котра швидко запалюється, але так само

швидко й відходить. На відміну від мами, батька важко розлютити, та якщо вже розлютиш, то потім ховайся

хто може. Тому морську свиню було названо не Мірою, а Анжелікою.

«Якщо вже не вийшло так назвати тебе, — Рудий про всяк випадок злегка косував на батька, — то хай

принаймні так зватиметься ця свиня...» Вночі ми влаштували «подушкові бійки», я шипіла: «То ти маєш

мене за свиню?» — і штовхала його у бік. Рудий скрикував, тикав пальцем мені під ребра, потім ми билися