3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все переплуталося. Час то звивався і летів, то всідався на краєчку канапи поряд з тобою, аби начебто перепочити (стомився, блядь). Ти ж більше не рахувала хвилин, не відзначувала годин (бо повикидала у сміття все, що нагадувало годинники) і наглухо зачинила двері та вікна, аби не бачити, як підступає і відходить темрява. Порожні дні, безладно пересипані з ночами і настояні на споминах, пливли тепер наче самі собою, залишивши тебе поза простором своєї влади.

…Так минає ще хрінзна-скільки часу. Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.

Рисочки. Концентруйся на рисочках. Якщо довго вдивлятися, вони можуть скластися в усвідомлений малюнок — як на фройдівських перевертнях-зображеннях: кого ви бачите — стару чи молоду жінку? Ти бачиш стару. І молоду також.

А ще — зграйки бундючних індіанців у величних коронах із пір’я, які на своїх мустангах переслідують твоєю стелею різко окреслених велетнів-бізонів.

А ще — безнадійно вродливу і сумну принцесу-золотоволоску, що на вершечку кривої вежі марно дочікує Прекрасного Принца. Марно — бо його тут не намальовано, клята стеля не розтріскалася так, аби з’явився Прекрасний Принц. Хіба що бізони.

А ще… та то вже «Камасутра» якась. Рисочки скачуть і танцюють, то зливаються у рій якоїсь невідомої, недослідженої наукою сарани, то розсипаються, розлітаються, червами заповзають у тебе і — ти сама перетворюєшся на рисочку. Та змінений, спотворений стан твоєї свідомості уже нічого не фіксує, крім хіба що поодиноких острівців спогадів. Рисочок. Чи марень, ти вже не здатна їх розрізнити.

А ще того дня заснув кіт. Їв собі «Віскас» — та й так і завмер мордочкою в тарілці. Отже, й тобі скоро кінець. Без кота ти не протримаєшся, заснеш. Може, вже спиш, бо з-за дверей, поблажливо усміхаючись, визирає Ловець Снів…

Ти різко зриваєшся на ноги. Падаєш. Абияк підводишся і повзеш (іти уже не виходило), отже, повзеш чомусь до відра зі сміттям. Порпаєшся у ньому. Дістаєш годинник. Загублена серед днів тижня, бездумно вдивляєшся у циферблат того (перемащеного рештками піци з сиром, грибами та ще якимсь лайном) годинника. Велика стрілка десь на дванадцятій, та, котра менша, вказує наче на сьому.

Дванадцята чи сьома година? Ранку чи вечора? Вівторка чи четверга? Дня чи ночі? Ти остаточно губишся у здогадах. Пробуєш визирнути на вулицю. Може, спитати когось із перехожих?

— Вибачте, який сьогодні день?

— …! … …! … … …!

— Куди, кажете, йти?..

Самі туди прямуйте. І чому про час питати пристойно, навіть познайомитись можна, а про день тижня — відсилають до родичів, переважно по материнській лінії?

А ну його, той час! Головне, що ти — жива. Чи ні? Зупинившись посеред спальні, очманіло роззираєшся. Дивно. Ти присягнутися можеш, що годину тому, чи десь біля того, вона була більшою. Ширшою, чи що. А стеля однозначно була вищою…

Стіни зсуваються. Жодного сумніву, стіни зсуваються. По сантиметру, по міліметру, але вони, чорт забирай, повзуть назустріч одна одній, аби розчавити врешті тебе у своїх обіймах.

Треба тікати. Але не так, щоб стіни зрозуміли, що ти наклала у штани і тікаєш, а так, наче тобі у справах кудись треба…

А більше ти не повернешся.

Сили беруться наче нізвідки. Ти робиш зачіску, педикюр, вбираєшся у найвідвертіші зі своїх лахів (декольтовану ЛІТТЛ БЛЕК ДРЕС, чорні мереживні ботфорти) і — їдеш до нічного клубу з найгіршою репутацією у місті.

Наче на замовлення, місто знову огортає вечір. Однак небо у твоїй голові яснішає, і ти навіть майже усвідомлюєш, що робиш. Треба було давно тікати з тієї квартири. Життя триває. Обираєш столик просто посередині залу, аби бути в центрі уваги всіх гламурних покидьків (чит. шановних гостей) клубного збіговиська. Замовляєш екзотичний коктейль («Щось на пляжі?»), за ним другий, третій — і так, аж доки тобі не починає ввижатися у кожному кутку математичний знак нескінченності. Манірно запалюєш цигарку. Сподіваєшся, це робить тебе схожою на Марлен Дітрих. Добре, що поряд немає дзеркала. Пригадуєш Ловця Снів.

Зненацька тобі хочеться скоїти щось… погане. Щось настільки відразливо паскудне, щоб він шкереберть полетів із твоїх снів, не озираючись і назавжди, аби не мати справ з такою… словом, з такою, як ти.

Каламутним поглядом озираєш залу, стилізовану під Колізей. Обираєш жертву. Жестом підзиваєш найближчу постать офіціанта, що дрімає в напівтемряві. За мить постать слухняно являється перед тобою у всій своїй вишколеній красі, і ти вручаєш їй (пообіцявши неземні чайові) складену навпіл записку і киваєш на красунчика за столиком ліворуч, що от уже з півгодини безсоромно витріщається на тебе.

Офіціант — то не джин із пляшки, але бажання здійснюється. За мить твій красунчик (стильно вбраний азіат із непристойно гарними очима) кидається на тебе у дзеркальному вимірі ресторанного туалету, де принадно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ти не проти. Бо він таки гарний, і розмір у нього — те, що треба, дарма, що азіат. А розмір все ж має значення, хоч би скільки ти свого часу брехала Андрієві, що не має. Тебе зводить з розуму лаванда. А далі…

…вас накриває гарячою хвилею швидкого пристрасного сексу, який буває лише між двома незнайомцями, що потім не спитають одне одного навіть про ім’я. Випадковий секс, взагалі, тим і добрий, що можна заплющити очі і побачити на місці доступної незнайомки, кого забажаєте. Тож азіатик, скориставшись нагодою, певно, науявляв собі в тому туалєті Скарлетт Йоханссон, чи ще краще — Свєту Лободу з Анною Сємєновіч. По черзі. Хоч ти, дякувати Богу (і відсутності в твоєму неприкаяному житті стилістів) анітрохи на них не скидалася.