— Він — придурок, — ловить твій необережний погляд новий знайомий. — Мені він ніколи не подобався.

— Стривай-но! То ти давненько тут ошиваєшся?

— Відколи помер.

— О Боже! Отже, мені не примарювалось, що двері тут самі відчиняються?..

— Так, — Сашко невинно посміхається. — А ще б’ються чашки та протікає унітаз.

Отже, він тебе бачив. Можливо, голою. Звичайно, голою.

«Сподіваюсь, я хоч була гарна?» — наче блискавка, пролітає думка. Як доказ, Сашко сором’язливо опускає очі. І це доводить тебе до нестями.

— Ти собі нічого не думай! Хата — моя. Я цю хату купила. І щоб ти знав, без посередників! — виголошуєш йому про безліч разів розказуваний предмет своєї погорди. — У хазяйки. Приємної такої жіночки років п’ятдесяти з гаком на вигляд…

— Так то ж Наталка — моя молодша сестра.

— Молодша? — з недовірою перепитуєш ти. — Та зовні вона на добрих років сорок старша від тебе!

— Так і я ж помер не сьогодні. Сорок два роки тому, здається. От і не старію. А тих, хто лишається жити, час, знаєш, не милує.

— Ти мені оце не розказуй. В угоді купівлі-продажу про тебе не йшлося!

— І що, вона навіть не натякнула, не обмовилась… ну, що я досі десь тут?

— Ти? Десь тут? Та ні. Тільки про гарний краєвид за вікном, добротну сантехніку та косметичний ремонт. Тут ще жити і жити — так вона і сказала — зворушено пригадуєш ти. — А тепер… — На тебе котиться холодна хвиля відчаю. — Це що ж таке робиться? А на роботі що подумають?.. — Хвиля стає просто крижаною. — Покінчила із життям сама замість того, щоб виважено і планомірно доводити до акту масового самогубства все видавництво?..

Сашко вислуховує все то з істинною цікавістю:

— Тобі вже не треба ходити на роботу, — врешті нагадує він. — Інша б раділа…

— Я не інша! — верещиш ти. — В мене там купа нероблених справ і розлючений коханець!

— Люди й не таке по собі лишають.

— Я не збиралася вмирати! — ще більше крику.

— Було б не стрибати з того даху.

— То не я! Це такий жарт? — судорожно роззираєшся. — Де прихована камера? Куди мені всміхатися?

Сашко стає перед тобою, як пророк. Торкається твоїх рук своїми. Як уміє, намагається заспокоїти:

— Ти — тепер прихована камера. Можеш бачити все і всіх, і тобі нічого за те не буде. Круто, скажи?

— Все життя мріяла заробляти підгляданням!

— За це не платять.

— На що ж я маю жити?

— Ти сказала «жити»?

— Заради Бога, я стільки всього мріяла зробити! — твої крики зриваються до приниженого скавуління. — Побувати в Парижі, побачити Голлівуд, Африку врешті-решт!..

— Аби хоч зараз, — наче добра фея, пропонує він. — Будь-який куточок світу. І візи не треба.

— Бізнес-класом на мітлі? — така вже ти є, не віриш.

— Ні, це при житті ти була відьмою. А зараз варто лише подумати… і ти там. — Сашко раптово зникає, наче випаровується з-перед твоїх очей. Потім так само несподівано з’являється, щоправда, в іншій частині кімнати і — з велетенською квіткою орхідеї в руці. — Африка. Тобі — привіт.

Ти зачудовано приймаєш від нього ту квітку. Вона велетенська і жива — не те, що продається у квіткових крамницях міста…

Тож високі нотки на деякий час зникають із твого голосу:

— А ще я хотіла написати книжку. Та все чекала, коли матиму час…

— Час? — він сміється, наче ти розказала йому який сороміцький анекдот. — То було б писати, а не читати чужі книжки і плакати над сумнівними мелодрамами. Ти ж почала. І виходило наче непогано…

— Ти читав?!

— А що було робити довгими самотніми вечорами, доки дехто вештався нічними клубами?

— То ти не просто падлюка! — невинна орхідея летить у куток. — Ти порпався у моїх речах!

— Так, бо я втілення зла, — знизує плечима шістнадцятирічне хлопченя. — Але питання в іншому. Ти мертва. Як ми тепер будемо співіснувати?

— Ми?.. — вдарена не так словом «мертва», як словом «ми», ти загрозливо наближаєшся до нього, так що Сашко відступається й перечіплюється, бідолаха, за поріг. — Ніколи не вживай цього слова! Бо ми з тобою — не ми!

— Гаразд, — абияк він підводиться. — Та нам однаково треба домовитись. Я взагалі розраховував на вічний спокій. А з тобою я його не знатиму.

— Досі ніхто не скаржився.

— О Господи! Гадаєш, з тобою так добре жити? Не давала мені дивитись футбольні матчі, бо витріщалася у свої серіали! Кавалєрів водила нємєряно, що я вже й не знав, куди очі подіти! Діму Білана слухала на повну гучність!..

— Воно ще й жаліється! То вимітався б звідси на всі чотири вітри!

— Не можу. Тут я повісився, тут мені й вікувати.

— Та невже? А якщо цю будівлю знесуть?

— На її місці зведуть щось інше, і тоді я блукатиму там, — безапеляційно відповідає Сашко.

— Я не знаю, де ти блукатимеш, та коли повернусь, щоб тобою тут і не пахло! А про Діму Білана нема чого… І на кухні прибери! — повторюєш йому домашнє завдання і фурією вилітаєш з квартири.

Прибрати на кухні? Мабуть, він, солідний привид із більш ніж сорокалітнім стажем, почувається зараз приниженою Попелюшкою. Втім, тобі байдуже. Бо, як уже було зазначено, ти фурією вилітаєш з квартири.

Кажуть, коли людина помирає, перед нею має постати все її життя. Навряд чи. Їй явиться те, чого вона хотіла, але так і не досягла. Редакторам чужих книг — власні, увінчані славою романи (так і не написані, до речі), двірникам — вулиці, названі на їхню честь (які підмітає хтось дурніший), менеджерам середньої ланки та рекламним агентам — вірші про любов, політикам — невкрадені мільйони (які вкрав хтось інший — опозиція, хто б сумнівався).

А ще, кажуть, людина не може піти з життя, доки не виконає свого призначення на землі (чи Землі). А ти навіть пригадати не можеш, що ж ти такого «зробила», щоб твоє призначення урочисто визнали виконаним? Книжка так і лишилася ненаписаною. Ти померла, а вона так і не народилася. На роботі теж зірок з неба не хапала. Про дітей навіть не встигла замислитись. Хіба «мікру» собі купила. Та й ту в кредит.

Дорогою вирішуєш зазирнути до дядька в засмальцьованих штанях (Васьок). Твоя небесно-блакитна «мікра», швидше за все, на штрафмайданчику, та… раптом трапилось диво?

Дядько у своїй халабудці теж дивиться репортаж про тебе. Дива не трапилося. Переконавшись, що ти точно перебралася у кращий світ, він філософськи запалює цигарчину, випускає клубок смердючого диму і замислено хитає головою:

— А я знав, я знав, що вона закінчить погано. Ніколи за пирковку вчасно не платила… От при комунізмі, при Лєніні такого б не було! Лєнін бистро з такими розібрався б!..

Та ти на нього зла не тримаєш. Просто навіщо платити за «пирковку», коли на ті самі гроші можна піти десь випити кави? Хоча ні, зараз ти віддала б усі до копійки заощадження за кляту «пирковку», ще й винна б лишилася, аби тільки скасувати цей безглуздий жарт.

Шкода, що дядько в засмальцьованих штанях і його безсмертний Лєнін зі Сталіним вкупі не мають такої влади, інакше дядько враз лишив би на хрін цю дурну «пирковку» на проізвол судьби і поїхав би мандрувати світом з фотоапаратом на пузі, як життєрадісні американські пенсіонери, для котрих життя тільки починається…

І комунізм строїти не треба.

Але кожному — своє. Йому брудні штани, спогади про Лєніна і перекособочена «пирковка», а тобі — Ловець Снів і примарна, по-дурному безглузда смерть.

Вже було прямуючи геть, ти раптом зупиняєшся. Ви з ним ніколи навіть не поцікавились, як одне одного звати. Звісно, подумки ти охрестила його Васьок, а вже як він тебе охрестив, мабуть, краще й після смерті не знати. Та справа в іншому. Він для тебе завжди був дурним дядьком, що пропив, прогайнував та програв у карти все своє життя. Ти для нього — легковажна фіфа, яка й уявлення не мала, нащо їй те життя взагалі здалося. І що найгірше — ви обоє були недалекі від правди.

Залишивши дядька й далі розмовляти з чорно-білим телевізором, прямуєш собі далі. Має ж бути хтось, хто виправить це непорозуміння. Бо ти ніколи не боялася смерті. Переходила дорогу в недозволеному місці, застуду переносила на ногах, напивалась, бувало, до чортиків (потім з ними, потім вже без них), спала, що гріха таїти, з незнайомцями (кавалєрів водила нємєряно)…