А на ранок до вас явилися такі гості, що ти відверто пошкодувала про те, що привиди-початківці не можуть убивати.

Вітасик з родиною статечно заходять до твоєї хати, при вході лякливо роззуваються, а переконавшись, що вдома нікого нема, по-хазяйськи озирають твоє просторе помешкання.

— Чого припхалися? Грошей нема! — невдоволено озиваєшся ти буденною фразою, що вже стала у вас за привітання.

Та вони тебе не чують — хоч стій і кричи у них понад вухами.

— Скільки, ти казав, квадратів? — хижо перепитує дружина Вітасика, оглянувши спальню, вітальню (двокімнатна квартира з прохідними кімнатами) та ванну, гармонійно поєднану з туалєтом.

— А я почім знаю? Вона що, дуже мене до себе пускала? — і прямує цмулити цигарку на балкон.

— А ще сестра! — Ксєнія врешті дістається кухні. — Хоча, була б моя воля, я б тебе теж на хрін на поріг не пустила! — переконавшись, що двері за ним зачинилися міцно. Далі, все ще поглядаючи на двері, вона різко розчахує холодильник, вихапує звідти почату пляшку мартіні і одним подихом поглинає те, що в ній лишилося після твоєї наглої смерті.

Ти тріумфуєш:

— А я знала, знала, що вона п’є!

Однак «вона» тебе не завважує. Жбурнувши порожню пляшку на підлогу, для годиться копає її ногою. І щоб усі чули:

— Пляшки з-під бухла валяються! Срач тут розвела, красавіца! А я знала, я знала, що вона п’є! Певно, і кавалєрів водила нємєряно…

Моджахєдки риються у твоїй шафі. Вже щось починають міряти, щось ділити, а згодом — і чубитись за якусь сукенку. Ти зловтішно всміхаєшся: жодній з них вона насправді не личить.

— Нічого там не беріть! — гримає на них мати. — Ми то все продамо. Дарагі вєщі і не ношені майже…

Моджахєдки починають вити. У цю мить вони майже ненавидять Ксєнію. Та крадькома їм таки вдається запхати кілька «вєщєй» під свої светрики в облипку. Мишко як побачить їх у тих «вєщах» — просто впаде ж!

З балкона виповзає Вітасик. Його трохи похитує, бо на балконі теж була почата пляшка. Горілки.

— Нє, ви тільки-но подивіться на свого батька! — театрально сплескує руками Ксєнія. — Де ти, скотино, уже напився?..

— Там, де й ти, — він копає ногою безпритульну пляшку, де колись спочивало мартіні, і йде заміряти твою квартиру. Вони ж бо вирішили і її продати. А на виручені гроші відіслати моджахєдок кудись учитися. Бо задрали, тварі. Щойно Маринка повернулася із лікарні, вони її знову «відпиздили», і бідолашна лежить тепер в реанімації, а їхній поважній родині загрожує судєбне разбіратєльство.

Документів на твою квартиру (під третьою дошкою зліва в підлозі на кухні) вони, щоправда, так і не знайшли. Та надію не втратили. Знайдуть, коли робитимуть… косметичний ремонт.

— А може, краще оставити її собі і здавати? — питає одна із моджахєдок: обидві уже мають власні, особливі плани стосовно майбутнього твоєї квартири.

— А може, краще було б не чіпати тої конченої Маринки, га? — підскакує до них Ксєнія. — Бо тіпєрь у нас проблєми, шоб ви знали, да! Нада шось рішати, — і рішає. — Зробим рємонтік, найдьом докумєнти, оформим дарствєнну — і хай хто докаже на продажі, шо квартіра не наша…

Тепер уже моджахєдки ненавидять її остаточно. І наче від флюїдів розбризканої довкола ненависті, ледь здригнувшись, зі стелі зривається велетенська кришталева люстра і засипає вітальню градом дзвінких уламків.

Усе щасливе сімейство кидається врозтіч.

— Нєхарошая квартіра, — дещо заспокоївшись, проголошує Ксєнія. І до моджахєдок: — А ви ше хтіли її собі оставити… — Уже Вітасику: — Ну, нічо, продамо, доки матуся твоя до неї не дісталася. Добре, хоч кота того клятого немає! — Врешті знову до моджахєдок: — Анжело! Каріно! Ми йдемо.

Моджахєдки апатично вибираються з кутків, куди поховалися від люстри, і плетуться слідом за матір’ю до дверей. Вітасик, поспішаючи за ними, на мить озирається. В погляді — ані тобі жалю, ані співчуття, тільки вихлебтана горілка.

А Енн Марі Скотт так і не з’явилася. Хоча навряд чи їй треба ця квартира — в неї свого добра вистачає. Вона просто не з’явилася.

Р. S. Кіт того дня теж не повернувся. Не повернувся й наступного. Як і Влад, він вирішив зникнути із твого життя. Принаймні тепер ти знаєш (здогадуєшся), чого він утік. Привида побачив. Тебе. Бо до Сашка, певно, вже звик.

Ти змітаєш з підлоги нікчемні останки люстри. Сашко присідає біля тебе.

— Нічого собі родина…

— Яка є. А за люстру… дякую.

Він знизує худими плечима:

— Ти б теж для мене таке зробила.

Тобі з очей бризкають сльози:

— Чорт, вони жодним словом про мене не згадали! Може, мене ніколи й не існувало?.. Був лише Вітасик, його Ксєнія, моджахєдки та Маринка, через яку вони тепер мусять тікати світ за очі… — Підводишся. — Я мушу себе побачити.

— Куди ти? — підхоплюється й Сашко.

— До моргу, — примарні непрохані сльози враз висихають з твоїх сірих очей. — Кажу ж — мушу себе побачити.

— Може… е-е-е… не варто? Бо я собі не сподобався, як уздрів те, що лишилося по мені після смерті…

— А чого ти, будь такий ласкавий сказати, повісився?

— Мені не купили велосипеда. Були такі совєцькі велосипеди — «Спутнік». Так от, мені його не купили. Могли, але не купили. У всіх такі були, а в мене — ні.

Ти замислюєшся. Шістнадцять років. Велосипед. Повіситися.

— Шкодуєш?

— Зараз — так, — неохоче зізнається він. — А тоді… словом, у шістнадцять років все видається дещо інакшим, ніж є насправді.

— Ясно. Та я однаково мушу себе побачити. Байдуже якою.

— Може, краще їм подзвонити?

— І спитати: я що, померла? Ні, не так. А-а-а!.. Я що, справді померла?!!

Сашко опускає очі. Час настав? Бо за всю розмову ти жодного разу не подарувала йому усмішки. І він розумів чому: світ живих знову намагався вдертися до вашого світу мертвих зі своїми негараздами — дрібними пристрастями, майновими проблемами, сліпим сподіванням жити вічно, а померти так, наче ніколи й не жили. Зовсім, як ти оце зараз.

Тож насправді він майже не дивується з того, що тобі раптом вкрай знадобилося відвідати обійстя смерті. Морг. Місце, де ніхто вже не сподівається і ні на що не чекає. Місце, де час зупиняється і підстерігає. Місце, де інтерни тренуються розтинати мертвих, щоб колись, може, рятувати живих. І нарешті — єдине місце, де ти сподівалася віднайти рештки себе, точніше, рештки того, що колись було тобою.

Однак морг (Мєсто Окончатєльной Рєгістрації Граждан), куди ти перенеслася самою силою думки, теж виявився дещо іншим, аніж ти його собі науявляла (див. пафосний попередній абзац). Це у фільмах його показують чимось схожим на святилище, де на стерильних металевих полицях в гарних позах позавмирали прекрасні у вічному спокої небіжчики — хіба що трохи блідіші, аніж були при житті, деякі естетично загримовані у сліди насильницької смерті. Фабрика мрій. Насправді нічого величного в помиранні немає. Принаймні ти цього тут не побачила.

Морозильна камера, куди ти прослизнула вслід за заклопотаним патологоанатомом, зустріла тебе звалищем випатраних трупів-опудал, котрим не знайшлося місця в персональних сейфах-полицях. Наче персонажі якогось моторошного лялькового театру після вистави-геноциду, вони валялися розпластані на металевих марах попід стінами в очікуванні наступних аншлагів. Утопленики, повішені, кілька химерно скалічених жертв автокатастрофи і — ще зовсім молода жінка, висушена на кшталт єгипетської мумії, вочевидь, котроюсь із численних невиліковно-ракових недуг…

Зараз навіть не вірилося, що всі вони колись були живими, щоранку прокидалися, кудись поспішали, закохувалися, отримували підвищення або нетямилися від люті, якщо кохання й підвищення діставалися кому іншому…

Бо тепер вони перетворилися на щось парадоксально інакше, антилюдське, що не мало жодної спільної риси з живими істотами, не мало найголовнішого.

Життя?

Душі?

Усвідомленості?