Нарешті можна. На твою домовину падають кілька блідих багатостраждальних троянд і — гробарі починають завзято махати лопатами.

Усі помалу розходяться. Усі, крім генія Ісуса Христа. Він ледве тримається на ногах, під очима залягли темні кола, руки здригаються і тремтять. Тепер здається, що він не спав цілу вічність. І він чекає, доки гробарі скінчать свою справу. Потім нахиляється до твоєї могили. Кладе на ще свіжу паруючу землю напіврозквітлу чайну троянду. Дивно. А при житті він тобі квітів не дарував. Певно, зараз отямиться і скаже щось на зразок ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ! Але він каже:

— Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти сюди потрапила. Я зовсім іншого хотів, коли послав його у твої сни.

Слід відзначити, Ісус Христос нікуди не поспішав. Спочатку зайшов до якоїсь кав’ярні, з годинку посидів там над філіжанкою кави, потім неквапом прогулявся містом, милуючись лякливими зграйками голубів. Твій привид скрізь супроводжував його однаково-запитальним поглядом, не відступаючись ані на крок, навіть коли нахабна людська юрба намагалася вас розділити.

Нарешті геній Ісус Христос повернувся додому — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. Ти переступаєш поріг вслід за ним:

— Може, досить врешті знущатися?!

Може, й так. Він заходить до ванної, зупиняється перед уламком дзеркала. Ти застигаєш позаду за ним. Він зістригає волосся, зголює бороду і стає… чоловіком, якого сьогодні не було на твоєму похороні. Ти щосили намагаєшся втримати його погляд у дзеркалі. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий…

Він озирається:

— Мене звати Влад.

Ти відступаєш. Перечепившись через поріг, ледь не падаєш. А в кутку його квартири, заваленої комп’ютерним залізяччям, корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол — і щосили кричить:

— Мене звати Влад! Мене звати Влад!..

Мене звати Влад. Ти повільно сповзаєш стіною на підлогу. Мене звати Влад. Він (Ловець Снів) сказав: МЕНЕ ЗВАТИ ВЛАД й отоді, у твоєму сні, коли змусив тебе стрибнути. От що то були за слова. А щойно їх сказав і геній Ісус Христос — чоловік, якого ти, знущаючись, намагалася не помічати. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий. Хай він і змінився, та колишніми лишилися його очі…

…очі без дна, в яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. Колись ти любила дивитися в ті його очі. Ще мить — і ти назвеш його на ім’я…

— Влад?

Він так само зваблює тебе посмішкою, в яку ти колись закохалася. Але щось у ній невловимо не так. Очі не посміхаються. Вони дивляться тверезо й оцінююче. Вони вичікують.

Однак тобі байдуже, ти надто довго бажала, щоб він отак усміхнено повернувся, тож, мабуть, можеш дозволити своїй пам’яті нарешті поєднати минуле з майбутнім.

І ти підводишся. Поділ білосніжної весільної сукні від Oskar De La Renta шовковою хвилею скочується довкола твоїх ніг і завмирає, ледь торкнувшись краєм підлоги. Дивина. Стільки років минуло з того дня, як ти спалила цю сукню разом із купою інших речей, які хоч трохи могли нагадати про нього! Залишила тільки себе. А згодом і себе обміняла на редагування чужих книжок, спання із чужим чоловіком, сидіння у кав’ярнях у колі заздрісних і від того так само чужих лже-подруг.

Аби лише не згадувати, що зробив Влад. Бо він не так собі «пішов із твого життя», а вибрався на край даху готелю-хмарочоса і… дива не сталося. Про це ти дізналася із записки, яку тобі прислала його мати разом із сукнею, котом та картинами.

Вмістилося у п’ять слів. Отака записка. Та щось у тобі просто відмовилося це пам’ятати. Розумні психіатри (якби ти до них пішла) зіпхнули б усе на твій багатостраждальний мозок, який, бачте, не схотів переробляти цю інформацію, сховавши її у підсвідомість до кращих часів.

— Захисна реакція, — зі знанням справи додали б вони. І здерли б із тебе чималу купу грошей.

А взагалі, підсвідомість — незбагненна річ. Бо якось (опісля) тобі примарилося, що він, як раніше, до пізньої ночі сидить у своїй майстерні. Його руки перемащені фарбою (червоне із жовтогарячим переважно), очі не відриваються від полотна. Ти нечутно підходиш до нього ззаду, невагомо кладеш руку на його плече. Але він так звик до того, що ти — невід’ємна частина його життя, що зараз навіть не підводить до тебе погляду.

На полотні народжується, здається, захід сонця. Та коли ти напружуєш зір, то бачиш там лише один-єдиний велетенський напис навскіс:

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…