З якихось фешн-новин ти дізналася, що у всюдисущих Штатах відбувся аукціон, де спродали такі-сякі речі Мерилін Монро — ну, там кофтинку, поїдену міллю, рентгенівський знімок її легень з ледве окресленими лініями грудей (решту твоя збоченицька уява сама тобі домалювала) і серед них, завваж, майже таку саму кушетку, що, розлігшись на ній, осяйна кінодіва мала звичку сповідатися своєму психоаналітикові…

Для повного комплекту не вистачило хіба що такого лота, як Душа Мерилін Монро, дбайливо закоркована у флакончик знакових парфумів «Шанель № 5». Хоча більшість чоловіків, звісно, надала б перевагу її тілу. А спритні аукціонники тоді осквернили б могилу блонд-легенди і всучили б їм те, що від нього лишилося. А на додачу навіть срібного люстерка не дали б, позаяк якась холєра його вкрала.

Ти ледь стримуєшся, щоб не розреготатися. А потім твій погляд зауважує присутність психоаналітика. Цікаво, він з таких? Теж купує душі чи звик їх отримувати надурняк? Ти невимушено облапуєш поглядом мажора-початківця-психоаналітика:

— То що, докторе, почнемо?

Він спочатку лякається.

— Звіть мене Денис.

Отакої! Тільки імені його тобі не вистачало. Хіба не досить того, що ти вже охрестила його Джоном Траволтою?

— А вас як звати? — продовжує Джон Траволта ліпити ліпаки.

Якщо чесно, ти завжди ненавиділа цей обмін іменами, ненавиділа і чути, і промовляти власне незвичне ім’я, нагло вкрадене Енн Марі Скотт із твору безсмертного українського класика (Карнеґі нервово курить в коридорі), тож із лагідною посмішкою радиш психоаналітикові:

— Там у картці написано.

Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:

— Євпраксія? Це ж як Єва?

— Сеанс закінчено, — ти підводишся.

— Але ж…

— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?

Він схвильовано підводиться:

— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.

— Бачу, пацієнти тобі не набридають.

— Тільки не вибирайся на дахи.

— Пішов ти.

— Не я, то буде інший.

— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.

Не дзвонити. Але дзвониш йому вже надвечір:

— Слухай, у мене тут каналізацію прорвало. Купа лайна… Не допоможеш?

Він допомагає. Твоя теорія підтверджується: всі чоловіки — природжені сантехніки. Навіть якщо вони психоаналітики. А ти й психоаналітика додумуєшся використати не за призначенням. З того й починаються ваші розмови. Спершу відсторонені — ну, там про лайно, кіно та доміно, з того, це не дивно, ви помалу підбираєтеся власне до твоїх проблем. І одразу домовляєтесь називати те, що з тобою сталося, нещасним випадком. Професійно. Тож ти відкриваєшся йому — врешті, він майстер вправлятися з лайном. Дещо він розказує й про себе, наприклад, що його дівчина не вийде за нього, доки він не зробиться видатним світилом у психотерапії. Ти подумки вітаєш себе з тим, що ти не його дівчина. А стосовно «світила» — так тримати.

Однак саме цей хлопчик-мажор-психоаналітик допомагає тобі розібратись з усім, що з тобою сталося.

Згадати про Влада.

Розшукати його могилу (щоправда, поки що лише на карті кладовища — підеш туди, коли будеш готова).

Стерти нарешті у відновленій телефонній книжці номер його мобільного.

Перестати писати сповідальні листи на його електронну пошту, а потім самій же відкривати її і читати…

Словом, усвідомити і відпустити. З часом. І при цьому навіть не намагається до тебе чіплятись. Профі, що не кажіть. Це тільки потім ти дізнаєшся, що ніякої дівчини в нього не було. Це в тебе він закохався, коли у твоїй хаті прорвало трубу каналізації і ви обоє стояли посеред ванної ледь не по вуха в лайні. Можна сказати, з першого погляду закохався. А ще він на п’ять років молодший від тебе. І багатого татка в нього нема — в універі він жив зі стипендії та власних непомірних амбіцій. Ліцензія і кабінетик — банківський кредит. Та й твоя мати нічого йому не платила: він сам напросився, надто вже твій випадок був цікавезним.

Ти почуваєшся тренувальним майданчиком. Відмовляєш йому в коханні. Та від його безоплатно-психоаналітичних послуг не відмовляєшся — по тобі він пише дисертацію, а тобі раптом захотілося лишити хоч якийсь слід у житті, навіть якщо це слід від екскрементів піддослідного кролика.

Одного дня ти сказала Джону Траволті, що хочеш піти на кладовище. Стояв порожній осінній день. Ти не надто любила осінь — в цей час завжди видається, що має статися щось… моторошно-невиправне, наприклад.

Джон Траволта про те не знав. Тому й не став тебе відмовляти. Навіть на кладовище з тобою піти зголосився. Щоб ти не передумала останньої миті, не розвернулася і не втекла, — так він, здається, сказав.

…Міський цвинтар зустрів вас знудженими хрестами й надгробками, загорнутими в обважнілий вологий туман пізньої осінньої днини. Ви йдете центральною алейкою, вздовж якої вишикувались ще майже свіжі, позакидувані напівзов’ялим квіттям домівки-могили.

«Усі там будемо», — сказав колись Сашко. А потім дідок зі склепу просвітив тебе стосовно стадій розкладу тлінного людського тіла. Усе це ти пам’ятаєш. А найголовніше — забула.

…Нарешті от вона — могила Влада. Там, де мала бути твоя. Оце такий краєвид і примарився тобі отоді, «на твоєму похороні».

Ти кладеш на дихаючу, наче живу землю напіврозквітлу чайну троянду. А потім довго мовчки сидиш і просто дивишся на німий надгробок, де тільки й було, що ім’я його, прізвище та кілька слів од «вічно сумуючих батьків». А ти й отих слів не спромоглася сказати. Бо ви (з батьками) так і не з’ясували достеменно, хто ж із вас йому більше винен. Зрозумілим стало одне: кожна дійова особа драми-феєрії на ім’я ВЛАД почувалася наразі паскудно.

Рятувався кожен, як умів. Вони — судовою тяганиною безпрецедентного масштабу, науковою роботою та ритуальними відвідинами щовихідних його мовчазної могили:

— Ну, як тобі тут ведеться, синку?.. Ми виграли ще один позов. Наступного місяця татка запрошено на міжнародний симпозіум до Женеви. Доповідь виголошуватиме…

А ти обрала ампутацію. Відсікла від свого серця любов, як інфекційну недугу, що отруйною ґанґреною розповзається усім тілом, ще й припрошує до спільництва скривавлені виразки споминів (синдром пам’яті?) — про всяк випадок, аби замало не здалося. Пам’яті у доступі ти відмовила. Навмання — ану ж пощастить? І на довгих шість років викреслила його зі свого життя, зробила вигляд, що його не було. До могили йому не приходила. Бо так легше. Так не болить.

Та колишня любов однаково знайшла спосіб дістатися до тебе. Страшний, відчайдушний спосіб. Який ледь не коштував тобі життя. І воно нестерпно, невимовно, невситимо болить.

…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:

— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?

— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.

Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:

— А в тебе, виявляється, очі блакитні.

Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.