— Давай, роби яєчню, а я поки наріжу ковбаси… — сказав він.

На гарячу пательню я вилила десяток яєць. Вони зашкварчали і рівненько вляглись одне біля одного, мов десять сонць в озері з білих хмар. Дуже мальовничо вийшло.

Коли ми з Сюром занесли їжу до кімнати — там на столі вже стояли батареї з пляшок. Лунала музика. Багатодітний Саньок спав на дивані, решта радісно загули і почали хапати яєчню — просто зчищати, хто скільки встиг, на свої тарілки. Зовсім неінтелігентно.

Марек налив мені вина:

— Пий, мала, їж, у нас іще купа справ…

Звісно, подумала я.

А ще подумала: цікаво, як усе почнеться? Тобто… ну… навіщо вони привели мене сюди.

Я не сказала, що більше не можу, — і випила.

А потім, майже відразу, побігла до туалету — я ж зранку нічого не їла!

Коли повернулась, атмосфера була розслабленою. Дивно — я ще ніколи не бачила, щоб люди ось так проводили час. Вони навіть ні про що не говорили, так, ліниво про щось перемовлялися…

Сюр хитро поглядав на мене. Потім, кивнувши на сплячого Санька, раптом сказав:

— Відпочиває перед роботою. Щоб руки не тремтіли…

— Він — водій чи контролер? — запитала я.

— Саньок — найкращий транспортний «щипач»…

— Хто?

— Не знаєш? — здавалося, він був дуже задоволений моїм невіглаством. — «Щипач», кишеньковий злодій. Так виріже гаманець, що не відчуєш!

Певно, він чекав, що я роззявлю рота або злякаюсь.

— А ти ж тоді хто? — запитала я.

— Ніхто. Ми просто разом — зі школи.

— Він — крадій? — Я з огидою поглянула на Санька.

Колись у мене вирізали гаманець. Тоді я навіть написала листа до газети із пропозицією саджати крадіїв у клітки, які стояли б прямо на зупинках, — щоб усі бачили і плювали. Така була новаторська пропозиція. Мій лист навіть надрукували в розділі «Громадянська позиція». Я ненавиджу злодіїв.

А тепер, коли світ для мене перевернувся і зменшився, — ось дивлюсь, як він спить, роззявивши рота, з якого тече довгою ниткою слина.

— Навіщо він це робить? — запитала я.

— А що йому ще робити? Саньок — із пролів, батьки, як водиться, алкаші, завжди його лупцювали до нестями… Мізки всі повідбивали. Працювати на заводі за копійки він не хоче. Дітей настругав…

- Із кого він? — перепитала я.

- Із «пролів»! Орвела читала — «1984»?

Ого, та він читав Орвела, подумала я.

— Там є така формація — найнижча каста — «проли», — продовжував Сюр, — ними легко керувати. Вони ні про що не думають, окрім жрачки, сексу та видовищ.

- І ти це кажеш про свого друга?

— Ну то й що? — здивувався Сюр. — Важливо, щоб кожен знав своє місце в житті й не випендрювався.

— А якщо завтра він пограбує твою матусю?…

— Не пограбує. Він її знає. І тебе тепер не пограбує, - спокійно сказав він.

— А якщо його впіймають?

— А він уже сидів. Двічі! — так само спокійно повідомив Сюр.

— Не лякай дівчинку, — сказав Марек. — І годі теревенити.

— Точно, бляха, втрачаємо, бляха, час… — сказав Бляха.

Я гадала, що зараз настане те, заради чого вони мене запросили.

Марек підвівся з-за столу.

Бляха та Рудий теж повідсували свої стільці.

Але всі троє попрямували до кухні.

— «Ширку» пішли варити, — поінформував мене Сюр.

— Що?

Він посміхався. Йому подобалося пояснювати ті речі, про які я не знала.

— Зараз побачиш…

Я знала, що цей світ існує…

…знала, що цей світ існує.

Теоретично знала. Але щоб ось так… ні сіло ні впало побачити його зблизька…

Мені здавалося, що в цього світу немає обличчя — одна суцільна пляма.

Яку треба зчистити.

Або обходити десятою дорогою. Дивно, що саме сьогодні мені випало зіткнутися з ним і зазирнути за обриси плями.

Я уявила, як здивується Вадим, якщо, скажімо, мене тут зґвалтують і вб'ють. Рано чи пізно стане відомо, що «слухняна дівчинка», порядна дружина і чесна працівниця відвідувала кубло (щоправда, не дуже схоже на класичне) і, можливо, була в ньому постійною гостею…

Я зареготала.

— Ти чого? — розгубився Сюр.

Як я могла йому пояснити? В цю мить я майже хотіла, щоб усе так і сталося!

Я уявила розпач і роздратування Вадима, здивування всіх, хто знав мене такою, якою я була. Оце буде сенсація! Єдина сенсація в моєму нудному і правильному житті.

— Готово! — крикнув із кухні Марек.

Сюр підморгнув мені й повів за собою на кухню…

Рудий тримав у руках столову ложку, Бляха набирав з неї каламутну рідину в шприц.

- І що далі? — запитала я в Сюра.

— Нічого. Будемо культурно відпочивати. Ввечері підемо на дискотеку.

- І це все?

— А ти чого хотіла?

Дійсно, чого я хотіла? Якої такої пригоди?

— Хочеш спробувати? — запитав Бляха.

— Hi, — сказала я.

— А навіщо тоді ти сюди приперлась? — запитав Рудий, намотуючи якусь ганчірку вище ліктя.

Раптом мені стало нудно. Так нудно, хоч вий.

— Просто так… — сказала я. — А тепер я йду, бо мені нудно з вами.

Розумію, що це було не дуже чемно.

— Слухай, вкоти цій курці пару кубиків, щоб не була такою гордою, — сказав Рудий. — Завтра сама прибіжить… А я потримаю.

Він почав наближатися до мене.

Сюр реготав у кутку.

Марек дивився своїми чорними очима й мовчав.

Я знизала плечима, розвернулась і повільно пішла до коридору, де висів мій білий плащ. Подумки я згадувала, як відчиняються двері.

За спиною чула кроки Рудого і сміх Сюра. Але все це було так, зовсім не страшно, немов спроквола, немов у млявому сні.

Я дісталася дверей, повернула ключ — замок піддався досить легко, розчахнула двері й побігла вниз. Лише чула позаду себе чиїсь важкі кроки — хтось наздоганяв мене. Потім, ближче до третього поверху, пролунав голос Марека:

— Стій. Ти забула плащ!

Я зупинилася і сіла на сходинку.

— На! — сказав він, сідаючи поруч і накриваючи мої плечі плащем.

— Я думала… ви мене зґвалтуєте і вб'єте… — сказала я.

— Ти що, сказилася? — здивувався Марек. — А Рудий хотів тебе лише налякати. На нього самого дмухни — і він розсиплеться…

Він іще щось говорив. Здається, призначав зустріч.

Але мені вже було нецікаво.

— Ти вибач, — сказала я. — Я, мабуть, піду…

І почала натягати плащ, хоча було вже зовсім тепло. Навіть у цьому темному і прохолодному під'їзді.

— Ти дивна, — сказав Марек. — Мені здається, що з тобою щось не так…

Я залізла рукою до кишені плаща і дістала довідку. Розгорнула перед його очима.

— Що це? — запитав він.

— Саркома… — сказала я і пішла вниз.

…пішла вниз…

Ідучи алеєю та лісосмугою, відчувала себе розчарованою, спустошеною, ніби щось мало статися і — пролетіло повз.

Треба йти далі.

На стежці лежала старанно видзьобана шкаралупа.

Варто було б облишити дурні думки про цю кляту «котушку» і повернутися додому.

Тим більше що Вадим, певно, вже поглядає на годинника і весь час телефонує з роботи. Мене завжди це непокоїло. З першого ж дня нашого шлюбу. А до того я не помічала, що він — ревнивий.

Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує — значить любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було погодитись. «Ревнує, - сказала вона, — значить зраджує! - І з упевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: — Перевірено впродовж сторіч!»

Загалом, Вадим людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота — він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.

До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом — то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок із стегна, на який він наштрикнувся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.