Дуже вчасно!

Я відразу впізнала її. Вона не схожа на інші — найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком — він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…

Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед тобою — я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить?

Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила в дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.

Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість — скинь їх із мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!

Тільки зроби це просто зараз!

Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…

Я так і не дізналася, чи доплив човник, — мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:

— З третьої ноти ще раз!

Я не стала слухати ще раз, а підвелась і вийшла.

Але через те, що почула музику в костьолі, а скорше — через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.

У ньому було безліч потаємних життів.

Це я знала давно.

Я дуже люблю дивитись на небо.

Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці й мені нудно. На такі випадки в мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.

І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.

Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все, що відбувається внизу, гіперболізуючи дрібниці до високої невпізнанності. А я, поглядаючи вверх, починаю грати в іншу гру: шукаю серед натовпу прототипи тих, кого бачу вгорі.

Наприклад, бачу вершницю на білому коні та спостерігаю, що з нею станеться далі, за хвилину, а ще цікавіше — хвилин за шість. Ось вона скаче, розтинаючи своїм списом менші хмари, ніби збиває голови кульбабкам, або женеться за стадом буйволів — така стрімка, смілива, безстрашна.

А ось вона стоїть біля мене — в мохеровому береті та, мов спис (із яким там, угорі, полює на буйволів чи кульбабки), тримає в руці парасольку…

Вершниця зі списом угорі тим часом витягується, кінь втрачає обриси, у вершниці видовжується шия — і це вже не вершниця, а гуска. Ніс гуски «в'їжджає» в мужній профіль якогось римського легіонера і псує йому підборіддя — і це вже не легіонер, а риба.

Риба летить мов скажена і утворює небесну аварію: одразу зіштовхуються слон, заєць та киргизька юрта, вони змішуються — і з невизначеної маси подекуди випірнають руки-ноги, хобот, корона, тризуб та… електродриль.

Усе залежить від швидкості вітру. Буває, що відбиток висить у повітрі досить довго. А буває, що там, нагорі, йде своя шалена бійка за місце в тролейбусі — тоді хмари нагадують звичайну кашу, що крутиться на одному місці.

Щойно небо було чисте…

…небо було чисте.

Музика поволі випаровувалась із мене, ніби всередині безслідно танув шматочок сухого льоду. Я більше не знала, куди йти, що робити.

Часом на перший погляд здається, що варто лише ступити за поріг — і звідусіль тобі на голову почнуть валитися пригоди, як у кіно.

У дійсності ж я дивилася на місто, що крутилося перед моїми очима, як дитяча карусель, і розуміла, що нічого не відбудеться, доки я не докладу зусиль.

Я хотіла зупинити цей рух — монотонний, нудний — із купою заклопотаних і згаслих облич. Вони були скрізь — заклопотані та згаслі. Цікаво, що було б, якби всі, хто йде мені назустріч, раптом зрозуміли, що цей день — останній в їхньому житті? Це був би жорстокий експеримент, але впевнена — вирази облич змінилися б!

Але справа навіть не в цьому!

Я була сама і мала зробити щось важливе, навіть якщо воно мало б безглуздий вигляд. Але — що? Стрибнути з моста у воду? Злетіти в повітря на надувній кулі?

Поторгувати морозивом?

Обрізати коси?

Викрасти автомобіль?

Покуштувати суші та «Удову Кліко» чи хоча б…

…дати ляпаса Петру Сидоровичу?

Петру Сидоровичу…

Стоп! А чом би й ні? Принаймні, це можна було б вважати вчинком.

Коли я влаштовувалася на роботу, він був начальником у відділі кадрів (тепер, наскільки мені було відомо, відкрив власний салон). Тоді я закінчила курси і самотужки почала пошуки роботи. Ані знайомств, ані рекомендацій у мене не було. Але я вирішила «зіграти по крупному» і одразу пішла в «Десанж» — там мене і зустрів пан Петро. І, хоч як це дивно, взяв на випробувальний термін.

Щоправда, спочатку наказав прибирати салон у другу зміну: підмітати і мити підлогу. «А там подивимось…» — сказав він.

Дивився досить довго…

Щовечора, після дев'ятої, викликав мене до себе в кабінет і вів незрозумілі розмови «про життя», в той час коли я стукотіла ніжкою, думаючи про те, що Вадим не повечеряє сам. Принципово не повечеряє.

Ці щоденні виклики були схожі на тортури. А головне — я не могла зрозуміти, що вони означають.

Питання він ставив пустопорожні, а я мусила докладно і чесно відповідати. Можливо, це були якісь випробувальні тести. А можливо, в ньому пропадав талант слідчого. Бувало, що він проходився салоном із клаптиком вати в руках і перевіряв, чи добре витертий пил. Якщо ватка темнішала — «допит» тривав довше. Він розлого розповідав про важливість стерильності в нашому закладі — читав цілу лекцію з цього приводу.

Наступного ранку я подвоювала свої зусилля, очікуючи, що ось-ось він вийде зі шматком вати, але він, як на гріх, помічав зовсім інше — якусь кляту волосинку, що заплуталась у коліщаті перукарського крісла.

Але говорив він не лише про чистоту. Часом розповідав про себе, часом ставив дивні запитання про моє життя, родину, смаки чи вимагав, щоб я пропонувала, яким чином поліпшити роботу салону. Одного разу запитав, що на мені — панчохи чи колготи…

Я приходила додому пізно, втомлена, знервована, і отримувала порцію майже таких самих лекцій-допитів від Вадика. І не могла чітко пояснити, в чому насправді полягає причина моїх запізнень. Пан Петро обіцяв, що згодом переведе мене на іншу, престижнішу посаду «учениці», і тому я не могла відмовити (це було просто неможливо!) йому в цих вечірніх викликах.

Вони тривали так довго, що одного разу Вадик не витримав — ну, дійсно, хто б витримав таке на його місці? - і вперше вдарив мене. Як я вже казала, він непогана людина, але дуже нервова. Не знаю, що він там собі надумав того вечора, але сталося це так.

Я встромила ключа в замкову шпарину.

Я завжди відмикаю двері дуже тихо, аби нікого не потурбувати і з надією, що Вадик вже ліг. Але він ніколи не лягав — чекав на мене в кухні, принципово не торкаючись до готової їжі, ще хвилин зо тридцять мовчки спостерігав, як я пораюсь, аби накрити на стіл. І сопів.

Так от, я ледь чутно провернула ключа і трохи — зовсім трохи — прочинила двері. Серце моє завжди гупало в цю мить, а в грудях крижаним кавалком іще сидів пан Петро і посміхався своєю милою єзуїтською посмішкою. А потім я нічого не зрозуміла — мені в обличчя відразу вилетів кулак. І — ніякого болю! Жодного натяку. Хоча на моє пальто миттєво — я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися! — полилися потоки крові. Її було так багато, що я захлинулась і присіла просто під дверима. Двері відразу зачинились і крізь туман, що вмить затьмарив голову, я почула: «Наші всі вдома!»

Думала про одне: аби тільки не вийшли сусіди.

Наші сусіди — дуже милі люди. Часом ми разом відзначаємо свята, а Вадик залюбки запрошує їх на якусь мою нову страву, і ми гомонимо про те про се. Відверто кажучи, такі посиденьки ніколи мене не приваблювали, але з точки зору гостинності і, як казав Вадик, «добросусідства» це було правильно — товаришувати з парою своїх ровесників, позичати якісь господарські дрібниці, по черзі мити підлогу на сходовому майданчику…