Якось так вийшло, що коло Дем’янова утворився наче філіал групи, в який, крім нього, ввійшли Олекса Ястребов і Єгор Назаров. Він підтримував зв’язок і з Ковальовим — зчіплювачем поїздів на товарній станції. Ястребов працював вантажником у друкарні, де друкувалася видавана німцями російською мовою газета «Молва». Там він подружив із складачами й друкарями і недавно повідомив, що в друкарні можна друкувати листівки. Це було першою справою Дем’янова до Шрагіна. Обговоривши її із усіх боків, вирішили: друкувати листівки в друкарні не можна, надто великий риск, і до того ж ніхто з групи не знає друкарської справи. Треба спробувати винести з друкарні шрифт і передати його підпільникам. Ястребов повинен продумати, як це зробити, потім повідомити про все Дем’янова.
Друга справа — Ковальов просить дати йому мін з годинниковим заводом, щоб установлювати їх на поїздах. Шрагін попросив передати Ковальову, що міни він одержить найближчим часом.
Нарешті, справа, що виникла в самого Дем’янова. Зовсім випадково, у бані, він познайомився з якимсь Підхатько. Відпочиваючи після парильні, вони розговорились. Довідавшись, що Дем’янов щирий українець, Підхатько почав цікавитися, що він робить, і, коли узнав, що працює на бойні, раптом поліз до Дем’янова в друзі. Після бані повів до себе додому, почастував горілкою. Дем’янов думав, що все закінчиться пропозицією красти м’ясо на бойні, але Підхатько запропонував йому вступити в українську націоналістичну організацію. Дем’янов, маючи уже вказівку Шрагіна розвідувати про націоналістів, погодився. Наступного дня Підхатько познайомив його із своїми, як він висловився, братами по крові. Так Дем’янов опинився в групі українських націоналістів з організації, очолюваної Савченком. І дістав перше завдання — підраховувати, скільки забито худоби. Це доручення дав йому сам Савченко, який сказав: «Цей підрахунок ми — справжні господарі України — повинні мати в кишені, а настане час, ми його пред’явимо німцям, щоб вони були лагідніші й знали, що Україна має справжніх господарів».
Далі — більше. Дем’янов узнав, що українські націоналісти ввійшли в контакт з СД для того, щоб знищувати комуністів і «всяку совдепію». Вони допомагають гестапівцям виявляти радянських патріотів. На знак подяки за це окупанти надають людям Савченка пости в громадянських органах влади. Дем’янов установив, що центром організації є автокефальна церква, а священик, що в ній працює, — колишній бухгалтер будівельного тресту — права рука Савченка.
— Їхня організація досить численна, — розповідав Дем’янов. — У ній є досвідчені бандити й політикани, що прибули сюди з Західної України. Вони одержують директиви від якогось свого закордонного центру…
Проте Дем’янов вважав, що більшість місцевих людей, які вступили в організацію, просто обдурені й сліпо повірили, що головною метою організації є створення «самостійної» української держави. Вони не знають, кому служать. Дем’янов запропонував розгорнути серед них агітаційно-роз’яснювальну роботу й підірвати організацію зсередини.
Шрагін з цим не погодився й порадив поки що розвідувати все про організацію й уважно придивлятися до її людей.
Із справами закінчили, Шрагін попрощався з Дем’яновим і перший вийшов з хати. Як і раніше, шаленів крижаний вітер. Починався снігопад. Із темряви до Шрагіна підійшов Федорчук.
— Все гаразд, — сказав він тихо. — І Юля вже повернулась.
Із-за його плечей показалась Юля.
— Все зробили точно за планом, — сказала вона, але в її голосі Шрагін відчув посмішку. — Тільки ваша дівиця так перелякалась, що аж дивитися смішно, тремтіла, як осикове листя.
— Хоробрими не народжуються, — сухо зауважив Шрагін.
— А боягузливими?
— Та кинь ти, їй-богу! — сердито зашипів на неї Федорчук.
— Не треба вплутувати в справу будь-кого, — не звернувши ніякої уваги на слова Федорчука, сердито мовила Юля і розтанула в темряві.
— Не звертайте уваги, Ігоре Миколайовичу, характер у неї такий, нічого не зробиш, — виправдувався Федорчук…
Шрагін ішов додому швидкою, енергійною ходою, не помічаючи вітру з зарядами сніжної крупи, що шмагав його в обличчя. Радісного відчуття од зустрічі з Дем’яновим наче й не було, він думав про те, що сказала йому Юля. «Вона має рацію, вона має рацію, — повторював Шрагін. — Я ж знав, що Ліля людина настрою і нервів. Але що я міг зробити, коли вона поставила мене перед фактом, а залишати її подругу в будинку було неприпустимо…»
Шрагін твердо вирішив, що надалі, коли Ліля й діятиме, то тільки в межах свого будинку.
Розділ 19
Ще одне радіоповідомлення Шрагіна в Москву:
«Уточнюю характеристику адмірала Бодеккера, яку передав раніше. Як справжній німець і потомственний моряк, він вдячний націзму за відродження флоту, якому тепер вірно служить. Критикуючи непорядки організаційного характеру і не сприймаючи терору як державного методу, він разом з тим не заперечує величі досягнень націзму і вважає їх історичними. Якось він сказав: «Нічого, закінчимо війну і почнемо удосконалювати наш рейх, і це зроблять саме моряки — найбільш освічена і думаюча частина військової еліти». Надто важлива його дещо попередня заява, що грос-адмірал Деніц його великий і давній друг. Можна припустити тільки те, що в середовищі морських воєначальників існує критичне ставлення до деяких справ націстів. Але не більше. І в цьому напрямі слід провадити розвідку. Ваші відомості про українських націоналістів цілком підтверджуються, вони йдуть на активний контакт з гітлерівцями, зокрема з гестапо. Пропоную ліквідувати верхівку місцевої організації. Ваша думка… Повернувшись з Одеси генерал Штромм останніми словами ганьбить румунських союзників — боягузи, спекулянти, хабарники, бабії, базіки і таке інше. Казав, що Одесу має відвідати Антонеску, якому його зграя готує захоплений прийом, а після цього командуючий угрупуванням німецьких військ «Південь» влаштує Антонеску холодний душ. Казав, що румуни одержали все, що хотіли, тепер не бажають воювати, та «ми пошлемо їхні дивізії в саме пекло — їм все-таки доведеться заплатити за одержане». І таке інше. Дату, коли Антонеску відвідає Одесу, постараюсь своєчасно уточнити. Нічне бомбардування крейсера і плавучого дока, на жаль, великих наслідків поки що не дало. Пожежу на стапелі вдалося швидко ліквідувати, а док тільки трохи більше нахилився. У обох випадках потрібне пряме попадання… Поштова скринька виклику на зв’язок представника підпілля поки що не подіяла. Змушений скористатися резервним ланцюжком зв’язку. Привіт. Грант».
Через три дні Шрагін зустрівся, нарешті, з представником підпілля Бердниченком. Це був чоловік приблизно років сорока, спокійний, неквапливо-розсудливий. Він з першої ж хвилини сподобався Шрагіну. Але трохи насторожувала упевненість, з якою він говорив про підпільну боротьбу.
— Ви вже зв’язалися з усіма людьми, яких залишили в місті? — запитав Шрагін.
— Поки що не було такої потреби, — відповів Бердниченко.
— Але ви хоча б знаєте, чи уціліли вони?
— Судячи з усього, основний кістяк уцілів, — неквапно відповів Бердниченко. — Але ходять різні чутки.
— Які чутки?
— Ніби деякі наші люди вже провалились.
— А точніше?
Бердниченко глянув на Шрагіна здивовано:
— Все одно гітлерівці перемогти нас не зможуть, і переловити всіх їм теж не під силу.
— Ні, неправильно, — різко перебив його Шрагін. — Досить потрапити до рук гестапо одній малодушній людині, і вся ваша концепція розсиплеться на порох. Вони переловлять і знищать усіх підпільників.
— На їх місце стануть інші! — з урочистою відчуженістю промовив Бердниченко.
— Ви не знаєте, хто намагався висадити в повітря сторожовик на заводі? — спитав Шрагін, переводячи розмову з царини загальних фраз.
— Міну віднесла туди одна наша комсомолка, — з гордістю відповів Бердниченко.
— А те, що цю міну негайно знайшли і арештували всю ремонтну бригаду, це ви знаєте?