Федорчук поклав міни на землю і став прислухатися до того, що діялось на території бази. Звідти приглушено долинали голоси, гуділи автомобілі — там, як завжди, тривало нічне приймання вантажів. Воно завжди закінчувалось до другої години ночі, але траплялось, і пізніше. Тоді вантажні машини лишалися на базі до наступної ночі, і шофери ночували у солдатів гарнізону. Дуже важливо було встановити, чи лишилися вантажні машини на цю ніч і скільки їх.

З імли тихо виринули людські постаті — Зиканов привів Димка і Григоренка. Далі все відбувалося в цілковитому мовчанні — детальний план диверсії кожен знав так добре, що ніяких розпоряджень було не потрібно. Зиканов і Ковальов швидко вийняли з огорожі бруски вапняку, утворився досить широкий лаз. Першими в сад пробралися Григоренко й Димко. Їхнє завдання — завчасно підійти до будинку, де ночують солдати, щоб у потрібну хвилину обстріляти з автоматів двері будинку, а в кінці операції прикривати відхід товаришів. Слідом за ними, взявши по одній міні, пішли Федорчук і Зиканов. У цих завдання найскладніше — підірвати два великих пакгаузи. Міни були досить сильні, але щоб вони вибухнули на всю силу, треба було кинути їх всередину приміщень. Туман і допомагав і заважав. У білій його імлі Федорчук і Зиканов швидко пробралися до пакгаузів, та шукати вентиляційні вікна, крізь які вони розраховували кинути міни, довелося буквально навпомацки. Так само навпомацки Ковальов знайшов п’ять вантажних машин, що лишилися на ніч.

…Міни вибухнули майже одночасно. Покрівлю одного з пакгаузів скинуло на землю, і Федорчук трохи не попав під неї. У казармі з усіх вікон вилетіли шибки. Звідтіля почали вибігати солдати. Григоренко і Димко вели по них прицільний вогонь. Солдати, що лишилися в приміщенні, почали стріляти з вікон.

Над міським садом шугнула догори стіна вогню. Харченко розклав по вулиці стрічки з цвяхами і затамувавши подих ждав.

Три пожежні машини промчали повз нього, і тільки через кілька секунд пролунало бахкання і шипіння камер. Першу машину розвернуло впоперек вулиці, другу винесло на тротуар, третя врізалась у першу. Почулися крики і лайка пожежників.

Харченко, як було передбачено планом, поспішив до міського саду на допомогу товаришам. Але коли він підбіг до палаючих складів, то побачив, що його допомога вже не потрібна — товариші відходили до лазу…

Завчасно домовились: зразу після диверсії розійтись по домівках.

Місто розбудили вибухи, коло будинків стояли люди і спостерігали пожежу, що обагрила все небо.

Федорчук приєднався до групи людей, що стояли на перехресті, і слухав їхню розмову.

— У міськсаду горить, це точно. Тільки що там може горіти?..

— Значить, щось є, коли так горить…

— А трясонуло як — аж посуд загримів…

— Невже наші з повітря кинули?..

— Тривоги не об’являли, та й попади-но зверху, та ще вночі.

— Просто так могло вибухнути…

— Просто так тільки вороння кричить.

— Акуратно зробили, з розумом.

— І ти бачиш, повне місто солдатні, знову ж гестапо, а проморгали.

— Коли ждати біди з усіх боків, очей не вистачить…

Федорчук слухав цю неквапливу розмову незнайомих йому людей і переживав, може, найщасливіші хвилини свого життя у цьому місті.

Шрагін у цей час сидів на лавці у дворі свого будинку. Він вийшов сюди ще задовго до вибуху і проклав на снігу стежечку, походжаючи од дверей будинку до водопровідної колонки і назад. Його зупинив тільки гуркіт вибухів. Тепер він сидів на лавці і усміхаючись дивився на рожеву від заграви засніжену покрівлю сусіднього будинку. «Ну, пане Релінк, що ви скажете сьогодні про своє спокійне життя тут?..»

А Релінк у цей час стояв на перехресті біля міського саду, в обличчя йому шмагало розпечене пожежею повітря, великі іскри кружляли над головою. Півгодини тому його підняли з ліжка, і він примчав сюди. Йому вже показали стрічки з цвяхами, що зупинили пожежні машини, але й без цього він розумів, що тут учинено сміливу диверсію, ефект якої тим більший, що вчинили її перед очима всього міста.

До Релінка підійшли комендант міста Гофман і начальник поліції Цах. Наскільки дозволяло бурхаюче полум’я, вони обстежили місце події, обличчя в них були в кіптяві, від них пахло горілим…

— Що скажете, хазяї міста? — спитав Релінк з незичливою посмішкою.

— Команду, що охороняла склади, судячи з усього, знищено, — сказав Гофман, витираючи обличчя хусточкою.

— Це були не солдати, а сліпі кроти, і їхня доля — наука для всіх ваших гарнізонів, — холодно сказав Релінк.

— Але як швидко все спалахнуло! Я приїхав сюди через п’ять — сім хвилин після вибуху… — мовив Цах.

— Завидна оперативність, — обірвав його Релінк, прямуючи до машини, що стояла віддалік…

«Хотілося б, щоб цей рік минув разом з неприємностями, які він приніс Німеччині і мені особисто, — записав Релінк у своєму щоденнику 31 грудня 1941 року. — В тому, що сталося під Москвою, хай розбираються добродії генерали. Ця неприємна історія суто воєнна. Мені треба розібратися в своїх неприємностях, і це зовсім-зовсім інше, бо моя війна розгортається на іншому фронті…»

Релінк не розумів, що фронт радянських людей проти лютого ворога їх Батьківщини був єдиний, він простягався по всій країні, і лінію цього фронту неможливо було нанести на військову карту.

Одночасно у Шрагіна було два життя — кожне вимагало граничного напруження фізичних і душевних сил, і невідомо, яке важливіше, — обоє злиті докупи і залежали одне від одного. Розвідувально-диверсійна діяльність його групи ставала дедалі складнішою і рискованішою. А для того, щоб спокійно керувати цією роботою, він повинен на заводі й дома бути завжди впевненим у міцності свого легального становища. Але обидва життя безперервно вели його до нових труднощів і небезпек.

Як близька тепер особа до адмірала Бодеккера, він був на очах у всіх. Кожний його крок контролювали не один десяток очей, і коли б він не виконував свої обов’язки над-сумлінно, це було б зразу помічено і викликало б підозру. Але Шрагін був настільки точний у виконанні кожного адміральського доручення, що його побоювалися навіть деякі німецькі інженери. Сам адмірал переймався до нього все більшою довірою, і не тільки в питаннях техніки.

Зате серед робітників Шрагіну давно вже присвоїли кличку «Німецька вівчарка», і він раз у раз перехоплював їхні злобливі погляди. Шрагін подумав якось, що дістати ножа в спину від своїх було б найжахливішою несправедливістю долі. Так чи інакше, але він мусив стерегтись і цього.

Напередодні різдва адмірал викликав до себе Шрагіна і вручив йому різдвяний подарунок — конверт з грошовою премією. Побажавши йому весело відсвяткувати різдвяні вакації, адмірал у відповідь на подяку Шрагіна несподівано сказав:

— Якщо на різдво до вас прийде Релінк, я просив би вас нічого не казати йому про цю премію.

Шрагін шанобливо і трохи здивовано дивився на адмірала, чекаючи пояснень. Адмірал мовчав. Виждавши ще, Шрагін поклав конверта на стіл.

— Я не маю права одержувати винагороду, якщо хтось проти цього. І я не хочу підводити вас, пане адмірал.

На глянсових щоках адмірала виступили рожеві плями, він почав рохкати, як це робив завжди, коли сердився.

— Там усіма незадоволені, і мною теж, — нерозбірливо пробурмотів він.

— Але не доведи господи, щоб вони були незадоволені мною! — сказав Шрагін.

— Ну от що. Ми з вами люди техніки, люди діла, а не балаканини, — сердито сказав адмірал. — Те, що я скажу вам, сподіваюся, залишиться між нами.

Шрагін мовчки кивнув.

— Так от, — адмірал нервово провів рукою по сивому йоржику чуба. — Якось на нараді у командуючого я зустрівся з Релінком, і він сказав мені, що познайомився з вами у вашому домі і що ви екземпляр дуже цікавий і, може, надто корисний росіянин, але тут же порадив не поспішати довіряти вам. От і все.