Релінк почав допит. Перекладач, який усю ніч працював з Бульдогом, говорив повільно, плутано і з якоюсь безнадійною інтонацією, наче він наперед знав даремність цього заняття. На перші два запитання Ястребов не відповів, а коли Релінк поставив третє, спокійно сказав:

— Нічого корисного для себе ви не почуєте, не гайте марно часу.

Перекладач, мабуть, думав, що на цьому допит закінчиться і він зможе йти спати. Та його надії не справдилися.

— Все, що ви могли б нам повідомити, ми вже знаємо, — сказав Релінк, пристосовуючись до спокійної інтонації Ястребова. — Я хотів побалакати з вами зовсім про інше. Скажіть, ви щиро упевнені в своїй перемозі над усіма нами, над Німеччиною?

— Якби не вірив, не молився б… — на розпухлому обличчі Ястребова майнула тінь посмішки.

— Ви вірите в бога?

— Я вірю в нашу перемогу. За неї віддав життя мій батько, і я зроблю це не здригнувшись.

— Мені подобається ваша аналогія. Справді, ваша віра в свою перемогу така ж абсурдна, як релігія, — сказав Релінк спокійним рівним голосом, розраховуючи цим роздратувати Ястребова і примусити його заговорити інакше. Але Ястребов усміхнувся страшним чорним обличчям і виразно сказав:

— Згадаєте цю нашу розмову, коли вас поставлять до стінки.

Релінку коштувало великих зусиль стримати лють.

— Добре, я обіцяю вам пригадати, — Релінк зобразив на своєму обличчі посмішку — зараз треба було до кінця використати можливість заглянути в душу цьому типові. Він стримався і спитав: — І справді ж, цікаво, на чому тримається оця ваша упевненість?

— Щоб перемогти нашу країну, — спокійно, наче виступаючи на політгуртку, відповів Ястребов, — вам треба убити всіх до одного радянських людей. А це не під силу навіть вам. Знесилитеся.

— Ви помиляєтесь! — похитав головою Релінк. — Уже тепер половина ваших людей працює разом з нами для Німеччини.

— Неправда, з вами тільки зрадники. Але не дуже покладайтеся й на них. Тільки-но запахне смаленим, вони розбіжаться од вас у різні кінці, сліду їх не знайдете.

Релінк не міг більше вести цю розмову і перейшов до ділового допиту.

— Де друкарня, що виготовляє листівки?

Ястребов мовчав.

— Хто брав шрифти у складача?

Ястребов мовчав.

— Ви тутешній чи вас сюди прислали?

Ястребов мовчав.

Релінк відчув знайомий озноб, що появлявся, коли він давав волю своїй люті. Він встав з-за стола, підійшов до Ястребова і вдарив його у підборіддя знизу вверх. Ястребов разом із стільцем упав навзнак. Релінк підбіг до нього і почав бити його ногами в обличчя, в груди, в живіт…

Вночі Ястребова розстріляли.

«От вона, моя помилка, — думав тепер Релінк. — Ми поспішили з розстрілом. Треба було тримати Ястребова в важкому режимі доти, доки він не заговорить. Адже цілком можливо, що стійкість його була не більше як істерика після арешту, з часом він міг отямитись. А розстрілявши його, ми втратили останню нитку слідства. Так, тут помилка. І висновок — ніколи не треба поспішати…»

На телефонному апараті заблимала лампочка — по прямій лінії викликав Берлін. Релінк зняв трубку і почув голос Олендорфа. Просто дивовижно, як уміє ця людина постати перед тобою в найнеслушніший час!

— Вітаю. Поздоровляю, — сказав Олендорф своїм незмінним телеграфним стилем. — Ордени за друкарню цілком заслужені…

— Спасибі, — ледве чутно пробурмотів Релінк, намагаючись зрозуміти, чи є іронія в поздоровленні начальства.

— Друкарня — прямий хід до головного, — вів далі Олендорф.

— Я теж так вважаю, — вставив Релінк.

— Тут і треба копати, — сказав Олендорф і замовк, немов запрошуючи паузою Релінка говорити.

— На жаль, операція виявилася локальною, — сказав Релінк. — Це наслідок їх непоганої конспірації.

— І вашої поквапності, — додав Олендорф, який, звичайно, вже знав про розстріл підпільників з друкарні.

— Я тільки що сам думав про це.

— Прошу вас надалі в кожному повідомленні вказувати напрям до головного.

Релінк мовчав, обдумуючи, що хоче від нього начальник, і сказав після досить тривалої паузи з ледь уловною інтонацією запитання:

— Звичайно, якщо будуть до цього підстави.

— Об’єктивно все — частина головного, — сказав Олендорф і закінчив розмову, побажавши Релінку успіху.

«Так… сказано досить ясно, — думав Релінк, поклавши трубку. — Все — частина головного. Значить, важливо все? Абсолютно все? А може, я не вловив якогось іншого значення? Це треба спокійно і добре обдумати…»

До кабінету зайшов начальник радіослужби Елербек, як завжди чистенький, підтягнутий, поблискуючи лисиною під рідкою сіткою зачісаного на бік білявого чуба.

— Прошу десять хвилин для термінової доповіді, — сказав він, підійшовши до стола Релінка.

— А на дванадцять хвилин матеріалу не вистачить? Сідайте, я слухаю, — усміхнувся Релінк. Він уже знав, що Елербек прийшов з якимсь повідомленням про таємничий передавач, який працює в місті, але не вірив, що повідомлення буде цікаве.

Місяць тому він наказав Елербеку знайти передавач. Але виявилося, що це зовсім не проста річ. Пересувних радіопеленгаторних станцій у місті не було. Вісімнадцята армія мала тільки три станції, з яких дві обслуговували штаб, а третьою розпоряджалися зондеркоманди, що діяли проти партизан. Релінк зв’язався з Берліном і дістав відповідь, що і цих станцій не вистачає, та все ж йому обіцяли допомогти.

Станцій і досі немає. Замість них з Берліна прийшов лист про те, що пеленгування в приморському місті, та ще розташованому на півострові, заняття майже безнадійне, оскільки передавач може працювати з човна, що перебуває в морі. Єдине, що зробив Берлін, — дозволив виділити спеціального радиста для спостерігання за невідомим передавачем. Але за цілий місяць ці спостереження нічого не дали. Таємничий передавач працював дуже рідко, в найрізноманітніший час доби, і його сигнали звучали всього кілька хвилин. В ефірі його почули за місяць тільки двічі. Першого разу не зпрацював магнітофон, а записувати від руки і потім намагатися розшифрувати швидку кодовану передачу було безглуздим заняттям. Удруге пощастило зробити запис на плівку. її цілий тиждень розгадували досвідчені шифрувальники, та ба, даремно. Кілька днів тому, на вимогу Релінка, Берлін наказав діючій в цьому місті групі абвера відрядити в розпорядження СД спеціаліста по російському шифру. Але й він мало що досягнув. З учорашнього дня на столі в Релінка лежала схема розшифровки, зроблена спеціалістом, де зрозумілі були тільки чотири слова, які нічого не говорили: «стати», «різноманітні», «покрівля» і, нарешті, «Грант». Спеціаліст по російських кодах припускав, що Грант — умовне ім’я того, хто посилає шифровку. Тепер таємничий передавач так і називали: «Рація Гранта».

Релінк і зараз не вірив, що Елербек приніс важливі новини.

— Зроблено третій запис Гранта, — повідомив Елербек. — Він був в ефірі три хвилини чотирнадцять секунд. Знову абракадабра. Але в кінці так само «Грант». Потім спіймали далеку потужну станцію, яка протягом десяти хвилин посилала в ефір один і той же виклик, і в ньому теж фігурувало слово «Грант». Згодом рація Гранта знову появилася в ефірі і тричі повторила букви «П» і «А».

— Це все? — з недоброю посмішкою спитав Релінк.

— На сьогодні все, — відповів Елербек. Але тепер ми вже знаємо, що рація Гранта має прямий зв’язок з якоюсь потужною далекою станцією. Я вважаю, що це дуже важливо.

— Дякую вам, — іронічно вклонився Релінк. — А то я весь час думав, що Грант посилає свої повідомлення господу богу, і не турбувався.

Елербек ображено стуливши вузькі бліді губи, встав.

— Я вважав за свій обов’язок доповісти, — сухо сказав він і пішов.

Релінк з люттю шпурнув йому вслід олівець, але зараз же встав, підняв його і, вернувшись до столу, мовив уголос:

— Пане Релінк, я не впізнаю вас…

І тут те саме — неможливість пробитися крізь конспірацію противника. Релінк лютував дедалі більше, добре розуміючи, що значить захопити цю рацію, його страшенно дратувало, що, вивчивши прийоми конспірації, які застосовували на всіх континентах, і досить легко викриваючи таємниці підпілля у Франції і Голландії, він виявився проти конспірації росіян безсилий. Якось Олендорф сказав йому: «Російські більшовики — азіати і в конспірації. То що це, хай йому чорт, означає? Що вони, чарівники, чи що, ці більшовики?»