І от чому зруйноване, закривавлене південне місто, про яке йде розповідь, так і не стало для окупантів спокійним і підкореним.

Заложників повісили у четвер вранці. Напередодні в місцевій газетці на першій сторінці було надруковано об’яву про страту, що має відбутися.

Об’яву писав сам Релінк. Він довго обдумував кожну фразу і потім потурбувався про те, щоб під час перекладу на російську мову не постраждали лаконічність і точність викладу. Викликав до себе одночасно двох перекладачів і разом з ними відредагував текст. Він надавав цій об’яві великого значення. Коли працював над нею, раптом подумав про те, що ця об’ява — документ, який виправдує всі задумані ним терористичні акції проти населення.

Страта заложників була призначена на четвер. А напередодні Релінк записав у своєму щоденнику:

Шибеницю поставили вночі біля базару.

Встановили її так, що варто було вам вийти на будь-яке місце головної вулиці міста, як ви бачили її.

В об’явах страту назвали публічною, однак там не сказали, що населення зобов’язане на ній бути присутнім. Релінк хотів наказати, щоб на страту прийшли всі не зайняті на роботі, але проти цього заперечили Цах і військовий комендант міста. Вони не мали достатньо сил, щоб забезпечити порядок на майдані, якщо туди прийде кілька тисяч людей, а неконтрольований натовп може перешкодити страті або сприяти втечі заложників.

Цього ранку Шрагін вийшов з дому, коли сонце було ще так низько, що не могло заглянути на вулицю, і вона здавалась оповитою присмерковим серпанком. Шрагін поспішав на завод, щоб узнати, чи став на ремонт великий військовий корабель, яким цікавилася Москва, а потім мав намір під яким-небудь приводом піти з заводу, щоб бути присутнім на страті.

Біля заводських воріт він зустрів Павла Ілліча Сніжка. Востаннє вони бачилися взимку. Тоді Сніжко похвастався, що історія з краном закінчилася для нього благополучно, і його навіть призначили бригаденфюрером і що під його керівництвом тепер майже двісті робітників. Він був дуже задоволений собою. «Загалом не промахнулися ми з вами, Ігоре Миколайовичу…» — сказав він тоді.

Тепер Сніжко був розгублений, його очі, немов запитували й дивувались.

— Сьогодні вішають мого сусіда, його взяли на вулиці тиждень тому, — сказав Сніжко, нахилившись до самого вуха Шрагіна. — Це віруюча людина, при Радах усякого натерпівся. Я його знаю майже тридцять років. Адже так само вони завтра можуть схопити й мене. Адже ж можуть?

— Що можуть, то можуть, — відповів Шрагін. Він у цю мить теж думав про сьогоднішню страту, про те, що вона означає і що викличе. Було ясно, що тотальний терор, який розпочали німці, перелякав і довів до розгубленості навіть тих, хто їм служить вірою і правдою.

Шрагін побажав Сніжку не опинитися на шибениці, попрощався з ним за руку і пішов у дирекцію. В коридорі він зіткнувся з адміралом Бодеккером.

— Зайдіть до мене через п’ять хвилин, — кинув на ходу адмірал.

У приймальні все було на місці, але в повітрі відчувалася якась напруженість. Майор Капп розмовляв по телефону. Ад’ютант адмірала Піц і два німецьких інженери вдавали, ніби не прислухаються до його розмови.

— Я цього не знаю, — нервово говорив по телефону майор Капп. — Але майже сімдесят робітників не вийшли на роботу, і це схоже на забастовку. Якщо врахувати, що ми починаємо терміновий ремонт дуже важливого об’єкта флоту… — Слухаючи потім свого співрозмовника, майор Капп від нетерпіння безперервно кивав головою. — Я ще не можу сказати, що забастовка, але про факт я вас повідомив.

Через приймальну швидко вернувся до свого кабінету адмірал Бодеккер, і Шрагін пішов за ним.

— Ну, що ви скажете про це? — голосним шепотом спитав адмірал, як тільки Шрагін зачинив за собою двері.

— Про що, пане адмірал?

— Вони влаштовують тут публічні страти, як у стародавньому Римі, а нам після цього треба працювати з місцевими людьми і вимагати, щоб вони добре трудились.

— А може, саме страх і примусить їх працювати краще? — заперечив Шрагін.

Адмірал здивовано подивився на нього і промовчав. Потім сказав:

— Але ви подивіться, що робиться. Скрізь відсутній справжній німецький порядок. Гаразд, хай вони вішають, але хай не заважають нам. Візьміть історію з плавучим доком. Ми витрачаємо гроші, викликаємо спеціалістів з Голландії, щоб підняти, нарешті, цей док і зробити його працездатним, а док, виявляється, румуни вважають своїм, і наше військове начальство досі не може їх переконати.

Тепер мовчав Шрагін. Очевидно, адмірал раптом згадав, у якому домі живе Шрагін, з ким там спілкується, і вирішив більше не говорити відверто.

— Я хотів би на годину піти з заводу — дозвольте? — спитав Шрагін.

— Ідіть, ідіть, — одразу погодився адмірал, який не встиг, мабуть, згадати, навіщо запрошував Шрагіна до себе…

Шрагін вийшов на головну вулицю, яка вела до базарного майдану. І зразу побачив шибеницю, біля якої чорніли постаті людей. Звідти, від шибениці, назустріч Шрагіну з шаленою швидкістю промчала легкова машина сіро-зеленого кольору.

«Невже вони йдуть дивитися страту?» — думав Шрагін, прямуючи вулицею слідом за іншими людьми. Але він бачив, скоріше відчував, що люди намагаються навіть не дивитися туди, де стоїть шибениця. Хіба знаєш, у кого які справи? У напрямі до шибениці промчали два мотоциклісти. Люди, котрі йшли вулицею, і ці сіро-зелені, які думали, що вони теж люди, існували явно окремо, і кожен робив свою справу. Мешканці міста думали про життя, хоч би яким воно в них було, а сіро-зелені думали про смерть.

Шрагін підійшов до базару і зупинився біля силової трамвайної підстанції, схожої на церкву. Звідси добре видно весь базар. Там, на базарі, все було, як завжди і в той же час по-іншому. Звичайно людей зганяла сюди нужда або жадоба наживи, і завжди по обличчях, по повадках або навіть по очах можна узнати, чого людина прийшла сюди. Та сьогодні всі, хто був на базарі, похмуро поглядали на шибеницю, біля якої вже зібралося чимало сіро-зелених машин. Всі люди на базарі виглядали однаково.

Шрагін поштовхався в середину базарного натовпу і разом з усіма дивився на те, що відбувалось. Чотири критих грузовики стояли впритул один до одного перед шибеницею, немов відгороджували її від базару. Під’їхали три легкові машини. Серед начальства Шрагін пізнав генерала Штромма і Релінка. Вони були разом. Відійшовши вбік, розмовляли, спершись на афішну тумбу. Далі все відбувалося швидко, чітко, в якомусь дивному і жахливому ритмі. Водночас грюкнувши, відкинулись задні стінки грузовиків. Солдати виштовхнули з кузовів приречених — з кожної машини по п’ять чоловік. Руки у них були зв’язані за спиною. Багато хто впав, сплигуючи з машини. Їх підняли й поставили на ноги солдати, що вишикувались двома ланцюжками від машин до шибениці. Цим коридором приречені пройшли до ешафота.

На лавку поставили перших трьох. Три солдати, що сиділи на високих драбинках, накинули на шиї приречених петлі. Тієї ж миті солдати, які стояли внизу, вибили лавку з-під ніг страчуваних, і вони повисли, ледь хилитнувшись од ривка чи від конвульсій. А лавку вже переставили трохи праворуч, і вже на ній — нові троє приречених. Все відбувалося швидко і невблаганно чітко. Важко було повірити, що ті троє вже мертві.

І знову троє на лавці. Солдати на драбинках беруться за петлі, і раптом у глухій тиші майдану лунає гучний, ясний голос: