— Ну й даремно ви балакаєте про це по телефону, — пробурчав Штромм і говорив далі уже миролюбніше: — Звичайно, румуни впоратися з червоними не можуть. У них немає нашого досвіду і наших можливостей. Однак можете бути певні, ми їм допоможемо — порядок буде і в Одесі.

В цей момент Шрагін думав про відрядження в Одесу, про те, що треба погоджуватися. Коли в Москві планувалась операція, на випадок якщо в цьому місті Шрагіну осісти не пощастить, йому дали явку в Одесі. Чому б тепер не скористатися з цього. Може, виникне можливість перевести його товаришів в Одесу, а не відправляти їх у небезпечний похід до партизанів?

Його роздуми перервала, підійшовши до нього, Любченко.

— Між іншим, саме в Одесі є спеціаліст, якому вашій дружині слід би було показатися, — нахилившись до Шрагіна, сказала вона пошепки.

Шрагін затамував подих. Це її «між іншим» прозвучало як продовження його думки. Пауза тривала одну мить, і Шрагін опанував себе. Ліля вже давно скаржилась на біль у грудях. Емма Густавівна безапеляційно заявляла, що в неї туберкульоз. Дослідження, які зробила Любченко в її лікарні, нічого не показали, але Емма Густавівна і далі наполягала на своєму. Та й сама Любченко, очевидно, не бажаючи ще раз сваритися з нею, погодилась, що, незважаючи на результати досліджень, Лілю слід показати доброму спеціалістові.

— Якби ви могли організувати подорож Лілі до Одеси, я написала б листа цьому професорові. Колись ми разом з ним працювали, і він мене напевно пам’ятає.

— Велике спасибі, Маріє Степанівно, це обов’язково треба зробити, — сказав Шрагін і в цю хвилину остаточно вирішив — він повинен їхати. Треба тільки попросити адмірала Бодеккера дозволити взяти з собою Лілю. Крім усього іншого, він просто боявся залишати її тут саму…

Кирило прокинувся пізно. Все ще діяла морська звичка — добре виспатись перед вахтою. Тепер він називав вахтою зустрічі з Шрагіним і передачу потім на Велику Землю його повідомлень. За розкладом ця вахта була тричі на тиждень, але траплялися ще й авральні, понад розклад, про які він довідувався за сигналом в умовленому місці. Сьогодні саме авральна.

Сонце нахабно лізло у вікна, в хаті смачно пахло свіжо-спеченим хлібом, на кухні лунали голоси жінки й матері. «Пощастило мені з Ларкою, — радісно думав Кирило, — чудова жінка вийшла, навіть з матір’ю живе в злагоді». Іншим разом він аж ображався, що мати така клопітлива і ніжна до його Лари. Але зараз їхня неголосна розмова там, на кухні, викликала в нього блаженне відчуття домівки, затишку. Він пригадав боцмана свого пароплава Арсенійовича, лютого богатиря. Якось під час вечері в камбузі, наслухавшись патякання матросів про їхні пригоди на березі, боцман раптом сказав: «Босяки ви і безштанники, тільки у паскудстві все життя бачите. А головна ж радість життя на своєму березі, де в тебе домівка, дружина, дітки. Опам’ятаєтеся, босяки, та буде пізно».

«Дурні ми були, це правда, а боцман знав, що казав, — думав тепер Кирило, ніжачись у м’якому й теплому ліжку. — От закінчиться війна, знову ходитиму в загранплавання, а коли повертатимусь, на причалі мене ждатиме Ларка. Завалю її заморськими подарунками, одягну як лялечку. Коли б тільки війна закінчилась…»

Шрагін був задоволений радистом. Він не знав, що Кирило, зустрічаючись із своїм кращим дружком Льонькою, який працював у поліції, сумлінно переказував йому все, що чув про війну від Шрагіна. Але Льонька не міг зрозуміти, як може Кирило сидіти склавши руки і спокійно дивитись, як берлінські гаврики паскудять їхнє рідне місто. Мало того, він ще катає їх на катері. Кирило відмовчувався. Шрагін заборонив йому навіть натякати другові на якусь свою таємну роботу.

Тим часом Льонька вже діяв самостійно. За службовим розпорядком у поліції він дві доби працював, а одну добу — відпочивав. У свої вільні ночі Льонька полював на гітлерівців. Він убивав їх з дрібнокаліберної гвинтівки. Вогневу точку хлопець обладнав у залишеному садочку біля зруйнованого бомбою будинку. Одним своїм боком садок виходив на головну вулицю — там був паркан, а навпроти, через вулицю — кінотеатр. Другий не обгороджений бік садка виходив на паралельну вулицю. Як тільки смеркало, Льонька займав вогневу позицію і крізь дірку в паркані стежив за під’їздом кінотеатру. Побачивши там солідного німця, він брав його на мушку. Пострілу, що лунав за парканом не було чути на вулиці, а німець падав. Льонька швидко ховав гвинтівку під руїнами будинку, виходив через садок на паралельну вулицю, повертався не поспішаючи додому і лягав спати.

Кілька днів тому Кирило прийшов до Льоньки в його «холостяцьку каюту» — повну різного мотлоху кімнатку на другому поверсі старого будинку, оперезаного балконною галереєю.

— Трьох уже чокнув, — пошепки мовив Льонька, і очі його азартно горіли. — Приєднуйся, дурню, нудьгувати не доведеться…

Пригадавши це, Кирило усміхнувся: «Нічого, Льоню, на останній перевірці ти узнаєш, що і я не спав».

Цілком задоволений собою і своїм життям, Кирило встав з ліжка і почав робити гімнастику. Потім разом з Ларкою і матір’ю пили чай з теплими житніми коржиками і розмовляли про життя.

Лара розповіла, як у лікарняній кубовій, де вона працювала, вночі мало не сталася пожежа. І якраз вона випадково заглянула в куток, де стоїть грубка, і побачила — дрова з неї випали і вже горить підлога. Добре, що води в кубовій скільки завгодно. Директор лікарні обіцяв подяку оголосити.

— А за що ж тобі дякувати? — удавано здивувався Кирило. — За те, що про грубку забула?

— Не тобі судити, — образилась Лара.

— А ти чоловікові не супереч, його слово для тебе закон, — розсміявся Кирило…

Кирило пішов на город і скопав чотири грядки. Потім обідали, сиділи в палісаднику на сонечку, а близько шостої години вечора мати і Лара пішли на чергування. Кирило не знав, що йому робити. Згадав, що Льонька запрошував його сьогодні в кіно — показують якийсь німецький фільм з танками й піснями, сеанс о сьомій годині, закінчиться о дев’ятій. Шрагін прийде тільки о першій годині ночі. Отже, часу на кіно є з лишком.

О пів на сьому Кирило був уже в Льоньки. Піднявшись на балконну галерею, він побачив на дверях амбарний замок, яким Льонька замикав свою каюту. «Чого це він так рано поперся?» — подумав Кирило і швидко збіг з галереї, сподіваючись знайти приятеля біля входу в кінотеатр. Йому б озирнутися, коли він біг, та він дуже поспішав і тому не побачив, що за ним назирці чимчикують двоє по обидва боки вулиці.

Льоньки біля кінотеатру не було. Кирило поштовхався трохи й пішов додому. І тепер йому треба було б оглянутись. А втім, уже посутеніло, і навряд чи він помітив би тих двох, які знову йшли за ним…

У цей час його дружок Льонька із закривавленим обличчям стояв посеред кабінету Релінка. Його взяли дома годину тому…

Шпиги легко встановили, що всі три німці вбиті з дрібнокаліберної гвинтівки і дістали кулі з одного напрямку. Не так уже важко було потім знайти й місце, звідкіля стріляли. У садку залишили засідку. Сьогодні вранці Льонька йшов повз своє завітне місце і побачив, як у садку метнулася людина. Та він не дуже стривожився, але після чергування все-таки вирішив подивитися, чи не вкрали часом гвинтівку. Сказати по совісті, схована вона була халтурно. Він переодягнувся дома і пішов до завітного місця. У садку нікого не було. Цегла, що закривала гвинтівку в підвалі згорілого будинку, лежала так, як він її поклав. Він зовсім заспокоївся і вийшов на вулицю, прямуючи до центра міста. Походив ще близько години і, теж не помічаючи, що за ним стежать, на шосту годину вернувся додому, щоб почекати Кирила і разом іти в кіно. Він розпалював примус, коли в кімнату вдерлися поліцаї СД. Одного він різонув по пиці фінкою, другому кинувся під ноги і збив з ніг. Але він був один… Його повезли в СД, а в дворі лишили засідку.

Релінк розраховував зламати Льоньку, як кажуть, з ходу, не давши йому отямитись. Ще не починаючи допиту, він подав сигнал, і на хлопця обрушився град ударів канчуками, йому вибили око, відтяли половину вуха. Він усе це витримав на ногах і тільки страшенно лаявся, захлинаючись власною кров’ю. Потім його підвели до столу Релінка.