— Пробачте, будь ласка, — винувато усміхнувся Шрагін, — але так вийшло, що в мене немає сірників.

— Лілі, принеси, будь ласка, візьми в мене на туалеті, — мовила Емма Густавівна. Коли дівчина принесла сірники, Емма Густавівна сказала Шрагіну: — До речі, і познайомтесь, це моя дочка Лілі.

— Дуже радий. Ігор Миколайович.

— Ліля, — дівчина підкреслено інакше, ніж мати, назвала своє ім’я і, кивнувши Шрагіну, відійшла до вікна. їй було років двадцять, може, трохи більше. Світле волосся гладенько зачесане і на потилиці зав’язане тугим вузлом. На хворобливо блідому обличчі різко вирізнялися сірі очі, знизу підкреслені синюватою тінню, а зверху — золотавими пушистими бровами. Зовнішність у неї була привабливою, але красивою її не назвеш. Відчувалася якась нервова напруженість у всьому її вигляді.

Емма Густавівна зітхнула і тихо сказала:

— От зосталися ми з нею вдвох і, що з нами буде, не знаємо не відаємо. — Вона підвела погляд на Шрагіна, вичікуючи, що він скаже, але не діждавшись, спитала: — Та й ви наче не збираєтесь виїздити?

Шрагін помітив, як Ліля вимогливо й гнівно подивилася на матір.

— Так, я поки що не виїжджаю, — сказав Шрагін. — У мене взагалі дике становище.

— Посидьте з нами, — запропонувала Емма Густавівна і показала на крісло. — Бачиш, Лілі, товариш теж не виїжджає…

— Це його справа, — відізвалася Ліля, не відходячи од вікна.

— Це правильно, кожен за себе вирішує сам, — підхопив Шрагін. — Але мій випадок справді дикий. Уявіть собі, мене тільки-но перевели сюди на завод з Ленінграда.

— З Ленінграда? — радісно стрепенулася Ліля і підійшла до стола, не зводячи очей із Шрагіна.

— Так, з Ленінграда, а що? — спитав він.

— Це моє найулюбленіше місто на світі, — тихо мовила дівчина.

— Не забувай, Лілечко, що ти на всьому світі знаєш тільки два міста, — повчально зауважила Емма Густавівна.

— Ах, мамо, нічого ти не розумієш! — втомлено промовила Ліля і сіла в крісло.

— Так отож… — вів далі Шрагін. — Питання про моє переведення сюди було вирішене ще до війни. Але наркомат тягнув паперову волинку, і практично мене оформили на тутешній завод тільки вчора.

— От уже вчасно так вчасно! — похитала головою Емма Густавівна.

— І всім тут, зрозуміло, не до мене. А проте хтось все-таки мусить сказати мені, як я повинен діяти?

— Ви що, хочете, щоб вам хтось нагадав, що ви радянська людина і розраховувати жити тут при фашистах не маєте права? — насмішкувато спитала Ліля.

— Лілі, перестань, будь ласка! — по-німецькому сказала Емма Густавівна.

— В усякому разі,— також по-німецькому заговорив Шрагін, — ви, Ліля, не маєте ніяких підстав думати про мене погано, а тим більше говорити.

— Тоді мені лишається тільки припускати, — іронічно і також по-німецькому сказала Ліля, — що вас залишають тут партія, уряд і особисто товариш Сталін.

Те, що вони перейшли на німецьку мову, чомусь одразу загострило їхню бесіду.

Шрагін підвівся:

— Прошу вибачити мені…

— Ігоре Миколайовичу, будь ласка, не йдіть! — заблагала Емма Густавівна. — Хоч ви, може, зрозумієте і пожалієте стару людину. Вже третій день ми з дочкою мучимо одна одну. Мені важко… — Її голос затремтів, і з очей покотилися сльози.

Ліля підбігла до матері, притиснулася щокою до її обличчя.

— Мамо, мамочко, але я сама не знаю, що робити! Заспокойся ради бога!

Емма Густавівна витерла сльози мереживною хусточкою і винувато усміхнулась Шрагіну:

— Бачите, яка в нас неврастенічна квартира.

— Я сам винний, увірвався в вашу розмову…

— О! Вона завжди така! — вигукнула Емма Густавівна, перебиваючи Шрагіна. — Адже вона весь світ, все життя бачить тільки в двох фарбах — чорній і білій. Вона мені каже: «Ти радянська людина, ти повинна звідси тікати». І їй не зрозуміти, що я не можу тікати від могили мого чоловіка, батька її. Все, що було в моєму житті хорошого, минуло в цьому місті, в цьому будинку. Вона цього не розуміє.

— Мамочко, а ти не хочеш зрозуміти мене! — пристрасно заговорила Ліля. — Ти вже не молода, тобі боятися нічого. А що буде зі мною? Іти працювати на фашистів? Краще смерть! Тікати, залишивши тебе саму?.. — Вона почекала відповіді й вигукнула тужно: — Хоча б хто-небудь зрозумів мій стан!

— Дурненька, хай вони сюди приходять, нас це не стосується. Ми будемо з тобою вдвох і залишимось чесними людьми. І раніше були війни, і раніше захоплювали міста, але хіба всі мешканці цих міст автоматично ставали зрадниками? — Емма Густавівна всміхнулась Шрагіну. — Може, залишиться з нами і наш новий сусід. Га, Ігоре Миколайовичу?

— На жаль, Еммо Густавівно, я в своїх вчинках не вільний — я підкоряюсь наказові, який мушу кінець кінцем одержати. — Шрагін подивився на годинника. — Але я чудово розумію всю складність вашого становища. Розумію і вас, і Лілю. Я б дуже хотів вам допомогти, але як? А тепер я мушу йти, пробачте. Мені дуже рано вставати. На добраніч.

Вернувшись у свою кімнату, Шрагін думав не про Лілю і її матір, а про те, що в цілому квартира, здається підібрана вдало…

Шрагін прокинувся, як за будильником, сім хвилин залишилося до шостої години. Розсунув на вікнах штори і завмер. Йому здалося, що він уже бачив, і не раз, і цей садок, і цей по-південному дрімотний ранок, коли сонце вже обережно ковзає по верховіттях дерев, а на землі ще лежать сині плями тіней — сліди, які залишила ніч. Шрагін сумно усміхнувся, це ж слова Ольги — «сліди, які залишила ніч». І він уже знав, що зараз за вікном зовсім не той садок, який привидівся йому в першу мить. Той садок — у Ялті, перед вікнами будинку відпочинку, в якому Шрагін минулого року проводив свій медовий місяць з Ольгою. Вони любили в такий ось ранній час сидіти на підвіконні, розчинивши в садок вікно, і розмовляти пошепки. Якось Ольга показала на плями тіней під деревами і таємничо пошепки сказала: «Поглянь, це сліди, які залишила ніч. Ти ж ловець шпигунів, ти тільки так і мусиш все бачити…» Хай йому чорт, який це був радісний місяць! Мабуть, за все своє життя вони не посміються стільки, як за той травень. Як неймовірно далеко все це!..

Шрагін обережно відчинив вікно, і в кімнату разом з прохолодним, пряним запахом повітря ввірвався віддалений гуркіт, схожий на грім. Спогади відкинуто, думки спрямовано вперед, у новий, повний невідомого, день, що тільки-но розпочався. Шрагін став швидко вдягатись.

Насамперед — на завод.

Смертний вирок, про який казав директор, ще не був виконаний. Біля стапелів сиділи солдати, деякі з них, знявши сорочки, підставляли сонцю спини. «Виконавці вироку», — подумав Шрагін. Тисячі людей роками, як працьовиті мурашки, будували завод, потім на цьому заводі зводили красиві, могутні кораблі. І от прийшли сапери, і вони теж люди, які десь щось будували, заклали вибухівку і тепер, гріючись на сонечку, ждуть наказу, щоб у одну мить перетворити завод на купу руїн. Але інакше не можна: подарувати ворогові такий завод, означало б подарувати йому свою силу, яка тут же стане смертю тисяч і тисяч наших людей. Неймовірна логіка війни.

Директор заводу стояв біля входу в заводоуправління з тим самим капітаном інженерних військ. Коли Шрагін підійшов до них, директор тільки мить здивовано дивився на нього, а потім спитав:

— Ну що хорошого скажеш нам?

— Нічого.

— А хотілося б… — зітхнув директор. — Вночі я задрімав на дивані у міськкомі і раптом бачу — входить генерал і каже: «Все гаразд, директоре, прогнали ми Гітлера, давай запускай завод…» Прокинувся, а передо мною стоїть він… — директор кивнув на капітана. — Стоїть і питає: «Де полковник Стебльов?»

Капітан нагнувся, підтягнув брезентові халяви чобіт і сказав, ніби просив вибачення:

— Служба така.

— Звіряча в тебе служба, капітане, — переконано сказав директор, наче не розуміючи безглуздості своїх слів, і звернувся до Шрагіна: — Загалом чуда не буде, і ти, чесно кажучи, більше мені не потрібен. Ти без сім’ї? Ну й добре. Іди до містка і сідай до кого вдасться. Не думай, не думай, дій. Сьогодні попутний транспорт ще буде… — Він подав Шрагіну руку. — Дій!