— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.

Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.

— Хто ти такий? — крикнув чоловік.

— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.

— А де твоя домівка?

— На Харківщині.

Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.

— Партизан! Партизан! — закричали діти.

— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.

— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.

— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.

— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.

— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.

— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…

Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:

— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.

— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.

Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:

— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?

— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?

Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.

«Помічник поліції» слухав Харченка дуже уважно і, коли він закінчив розповідати, полегшено зітхнув:

— Знаю я, випадком, те село, так що ти наче правду кажеш.

— Чого ж це зброю тобі дали таку холодну? — спитав Харченко, показуючи на палицю.

— Берданку обіцяли.

— Йому ще маєток на додачу обіцяли, — насмішкувато кинула його жінка.

— Ну, так от… — далі розповідав Харченко. — Мене з полону випустили. Є про це й документи. Пред’явити?

— Давай для порядку.

Чоловік так довго читав довідку, що Харченко почав уже турбуватись. Він помітив, що дивлячись у папірець, хазяїн повільно ворушить губами, — очевидно йому важко було читати.

Вернувши, нарешті, довідку, він промимрив:

— Документ як треба.

— В ньому тільки про одно не сказано, — чухаючи потилицю, сказав Харченко. — Що я вже дві доби нічого не їв.

— Оксано, почастуєш чим-небудь?

— А ти що, замість берданки окорок, чи що, одержав? — сварливо відізвалась жінка, але зараз же поставила перед Харченком чавунок з вареною картоплею і поклала товстий шматок хліба.

Харченко їв і розпитував хазяїна про життя. Але той, видно, не хотів вдаватися в подробиці- або найімовірніше боявся говорити у присутності дружини, з якою в нього були різні погляди на життя.

— Живемо, як усі, — сказав він, поглядаючи скоса на жінку. — Ждемо, коли стане краще.

— Ну гаразд. Як кажуть, спасибі цьому дому, віддамо шану другому… — вклонився Харченко. — Спасибі за притулок і за ласку… — Він встав і подав хазяїнові руку. — А тобі за справедливу службу…

Харченко йшов селом. До самої околиці за ним бігли діти, і, навіть коли село лишилося далеко позаду, він усе ще чув їхні вигуки:

— Партизан! Партизан!..

Нарешті Харченко добрався до міста Крюкова, що стоїть на Дніпрі. На протилежному березі річки, що розігралася повінню, розкинулося місто Кременчук. Кілька годин Харченко вивчав, як краще і безпечніше переправитися на той берег. Жодного човна на річці він не побачив, а на єдиному залізничному містку безупинно ходили вартові.

Та невдовзі Харченко уже знав, що мати човни в межах міста заборонено, але оскільки багато хто з крюківських мешканців працює в Кременчуку, то їх вранці на той бік одвозять на машинах по залізничному містку, там на рейки настелили дошки.

Рано-вранці Харченко в натовпі крюківчан, що йшли на роботу, благополучно перебрався на той берег Дніпра…

Шрагін просив дозволу взяти з собою в Одесу дружину, щоб там показати її професорові, і адмірал Бодеккер поставився до цього цілком прихильно, навіть докорив йому:

— Як можна було чекати для цього службового відрядження? Відрядження — річ випадкова, а дружина у вас одна на все життя, — сказав він докірливо.

В Одесу з заводу після ремонту відпливав службовий катер, і адмірал запропонував Шрагіну скористатися ним…

Був тихий ранок. Високе ніжно-голубе небо здавалося продовженням непорушного морського простору. Десь далеко за обрієм проплив пароплав, залишивши після себе сіру смугу диму, по якій тільки й можна було вгадати лінію горизонту.

Шрагін і Ліля сиділи у відкритому кормовому відсіку, за плечима в них клубочилося розпороте гвинтами море. Команда катера, штурвальний і механік були румуни. Штурвальний, вродливий хлопчина з стрілчастими вусиками, у хвацько збитому на вухо береті, раз у раз, нахабно посміхаючись, поглядав на Лілю і всіляко манірничав перед нею. Механік тільки зрідка висовувався з гуркотливої утроби катера, щоб тривожно і швидко оглянути небо і знову зникнути. Він, видно, боявся літаків.

Катер ішов метрів за триста від берега, повторюючи всі його вигини. Мабуть, штурвальний теж пам’ятав про літаки і віддавав перевагу маршрутові під прикриттям берега.

Ліля дуже зраділа подорожі в Одесу, але вчора вона раптом повідомила, що разом з ними хоче їхати лікар Лангман, у нього теж якісь справи в Одесі. Шрагін категорично відмовився брати його з собою — подорож має службовий характер, це не розважальний пікнік.

— Я розумію, вас виводять з рівноваги наші дружні взаємини з ним, — сказала Ліля.

— Мені не хотілося б узнати, що дружба з цим німцем стала для вас дорожчою за святу справу, до якої я вважаю вас причетною, — різко відповів Шрагін, вирішивши поставити точки над «і».

Більше вони про це не розмовляли.

Зараз Ліля мовчала, кутаючись у шерстяний плед, — було досить холодно. Шрагін бачив, що настрій у неї поганий. І вигляд мала вона теж не кращий: бліде, загострене обличчя, сині кола під очима, безкровні губи. Вона справді хвора. І нерви в неї, видно, напружені до краю. Йому стало шкода її. Звичайно ж, дівчині випало дуже важке і, напевно, непосильне випробування, в усякому разі, вона до нього ніяк не була підготовлена.

Шрагін зустрів її втомлений, розгублений погляд.

— Ви все-таки молодець, Ліля, — усміхнувся він.

— Що? — ніби прокинулась вона.

— Я кажу: ви молодець, Ліля.

— Облиште, — поморщилась вона.

Шрагін поклав свою руку на холодну білу руку дівчини.

— Я чудово розумію, як вам важко, — сказав він суворо. — Мені, Ліля, теж нелегко. Всім, хто бореться з фашистами, нелегко, а багато хто уже віддав своє життя. Ви прямо з консерваторії вскочили в пекло. Але вже скоро рік, як ви гідно витримуєте це важке випробування. Це саме так, Ліля, я говорю цілком щиро.

Ліля слухала, дивлячись на нього широко розплющеними, переляканими очима.

Штурвальний оглянувся, грайливо підморгнув Шрагіну, але у відповідь наткнувся на такий зневажливий і злий погляд, що посмішка миттю злетіла з його обличчя.

Сонце підбилося досить високо, і тепер потемніле море різко відділялося од неба смугою горизонту. Праворуч пропливав жовто-бурий горбкуватий берег. Ліля, одвернувшись, дивилася в море. Раптом вона несподівано повернулась до Шрагіна і спитала, високо піднявши голову:

— А що ви скажете, якщо я вийду заміж за Лангмана?

— По-перше, він одружений, — спокійно відповів Шрагін. — По-друге…