— Навіщо ви так, Ігоре Миколайовичу? — тихо і сумно спитав він. — Я ж нічим себе ще не запоганив, а якщо оцю п’ю цуйку, то куди ж мені подітись? — Помовчавши, він спитав так само сумно: — То що ж, я вам справді потрібний?

— У такому стані — ні, — відповів Шрагін. — Можу вам тільки порадити: опануйте себе і зрозумійте — одного дня вам доведеться відповісти на питання, що ви робили для свого народу, коли він обливався кров’ю. Ловили друкарські помилки в погані, пили цуйку, що ще? Що ще, Олексію Михайловичу? Подумайте про це, поки не пізно…

Коли Шрагін вийшов на вулицю, було вже темно. Треба було обдумати, чи йти на явочну адресу, яку він зараз дістав. Треба йти. Найменшу можливість встановити зв’язок з місцевим підпіллям він повинен використати.

Саме повинен…

Шрагін уже зрозумів, чому начальник одеського порту Нельке зустрів його так люб’язно. Його втягували в грандіозну аферу, план якої був, однак, зовсім нескладний. Нельке подасть у Берлін дані про те, що порт потребує великого ремонту. Представник німецької міської адміністрації (він був присутній на обіді) підтвердить дані Нельке. Ремонт брала на себе румунська будівельна фірма. (Два її представники теж сиділи тоді за обіднім столом). Ремонтні роботи зроблять на копійки — про людське око, а всю величезну суму, асигновану на ремонт, поділять між собою учасники афери. Шрагін теж матиме досить великий шмат. За це від нього потрібно тільки одне — домогтися, щоб після його доповіді про поїздку в Одесу адмірал Бодеккер послав у Берлін шифрування, яке підтримувало б доконечну потребу ремонту.

— Ви ж абсолютно нічим не рискуєте, — умовляв його Нельке, коли вони на другий день після огляду порту вдвох обідали в ресторані готелю. — Припустімо навіть, що наш план провалиться, тоді ви скажете, що теж були жертвою обману, як і берлінське начальство. Ми можемо обійтись і без вашої допомоги, але все-таки шифрування Бодеккера добре зцементує цю справу. Ви розумієте мене? — Нельке дивився у вічі Шрагіну своїми красивими веселими очима.

— Я все розумію, — усміхнувся Шрагін. — Але дозвольте мені подумати.

— Скільки ви думатимете?

— П’ять хвилин.

— Тоді я піду подзвоню по телефону і через п’ять хвилин повернусь.

Нельке пішов.

Шрагін миттю все вирішив. Він не вважав, що це провокація, підстроєна спеціально проти нього, але на всяк випадок визнав за потрібне передбачити і такий варіант. Він вирвав аркуш паперу з блокнота і написав:

«Іду на запропоновану Нельке аферу, щоб згодом її викрити». Записку засунув у черевик під ступню. В разі чого він її покаже на виправдання своїх дій.

Вернувся Нельке.

— Ну? — весело спитав він.

— Я з вами, — так само весело відповів Шрагін.

— Я не помилився, — ви — людина діла! — вигукнув Нельке і довго тряс руку Шрагіну. — За обід уже заплачено. Мені треба мчати в порт. Отут, біля мого стільця портфель. Візьміть його, там половина вашого гонорару, решта — після шифрування Бодеккера.

Нельке міцно потиснув руку Шрагіну, подякував йому і запитав, скільки він ще перебуватиме в Одесі. Шрагін сказав, що Бодеккер доручив йому допомогти налагодити якісь справи адміністрації з місцевими робітниками порту.

— Вважайте, що все це налагоджено! — вигукнув Нельке і весело говорив далі: — Вся річ у тім, що ми добивалися саме вашого приїзду. Бачите, як міцно у нас поставлено справу. Ми провели розвідку в таборі вашого адмірала і узнали всіх з його оточення, на чию думку він зважає. Потім ми вибрали вас і придумали посильну тільки вам проблему взаємин з місцевими робітниками. От і все. Ну як сплановано?

— Нічого не скажеш, — усміхнувся Шрагін. — Тоді я в Одесі пробуду ще два дні, для годиться, так би мовити, та й дружина за цей час влаштує свої справи.

— Чудово. За готель заплачено, а на все інше грошей у вас вистачить, — засміявся Нельке, показуючи на портфель. — Коли вирішите повертатись, подзвоніть мені відносно машини. До побачення, колего, щирий привіт вашій чарівній дружині…

Лілі в номері не було, вона ще вранці поїхала до професора. Шрагін вирішив діждатись її і по телефону замовив для неї обід.

Лілі прийшла пригнічена, розгублена. Професор підтвердив, що в неї в легенях осередок хвороби, і хоч він невеликий, але перебуває в активному стані. Необхідне посилене харчування, цілковитий спокій, а найкраще — поїхати в спеціальний санаторій. Ліля заплакала, пішла в свою кімнату і лягла там долілиць на ліжко.

— Заспокойтесь, я зроблю для вас усе, що зможу, — втішав її Шрагін. — Я напишу рапорт адміралу Бодеккеру. І лікар Лангман, адже він…

— Ні в якому разі! — обурено перервала його Ліля. — Не знаю, як ви, а я рада, що досі нічим йому не зобов’язана.

— Я теж цьому радий, — заспокоював її Шрагін. — І думаю, що адмірал для мене все зробить.

Вірна своєму характерові, Ліля незабаром заспокоїлась, а довідавшись, що Шрагіну треба пробути в Одесі ще два дні, раптом сказала:

— Я їду сьогодні з Лангманом. Мені тут дуже тужно.

— У вас на тиждень сім п’ятниць, — усміхнувся Шрагін.

— Ця послуга його невелика, — сказала Ліля.

— Ви вже бачились? — запитав Шрагін.

— Так, коли я була у професора, він туди приїхав. І, до речі, запропонував влаштувати мене в якийсь славетний санаторій у них в Німеччині. Але я категорично відмовилась…

Наприкінці дня Лангман зайшов, щоб забрати Лілю.

— Не турбуйтесь, я воджу машину чудово, — сказав він. — Крім того, зі мною їде ще мій лікар…

До настання присмерків Шрагін сходив у розвідку за тією адресою, яку йому дав Олексій Михайлович. На тихій вулиці він побачив потопаючий в акаціях маленький будиночок, що справляв враження надійності, спокою і затишку. Шрагін твердо вирішив — як тільки смеркне, він сюди прийде.

У темряві та тиха вуличка виглядала вже небезпечною: тут у будь-якому місці могла чатувати невидима засідка. Та будиночок теж не здавався поринулим у надійний спокій. Він насторожено дивився на вулицю своїми темними вікнами. Цілу годину Шрагін, сховавшись у темряві, спостерігав за ним — ні звуку, ні найменшого руху. Треба йти…

Шрагін навскоси перетнув вулицю, піднявся на ганок будиночка і уривисто постукав у двері. Довго нічого не було чути, потім щось заскрипіло за дверима, пролунав брязкіт засува і двері прочинилися.

— Вам кого? — спитала із щілини невидима людина.

Шрагін сказав парольну фразу.

У відповідь — мовчанка: секунда, друга, третя… Ціла хвилина мовчанки, але двері залишалися прочиненими. Шрагін стиснув у кишені рукоятку пістолета. В цю мить почув потрібну відповідь…

І от він сидить за столом у маленькій задушній кімнатці, ледве освітленій мерехтливим вогником каганця. Навпроти — плечистий чоловік у матроському тільнику. У нього благообразне обличчя Миколи-угодника, на носі металеві окуляри. Шрагін уже знав, що його звуть Андрій Прокопович.

— Так, кинули ви мені під ноги гранатку… — поскубуючи борідку, тихо говорив Андрій Прокопович. — Адже пароль уже півроку як змінили. Лежить під ногами граната, шипить, а що робити — не знаю. За всіма законами я повинен був послати вас під три чорти, а з другого боку… — Він вийняв з-за халяви ніж і показав його Шрагіну: — От на нього, в разі чого, і покладався. А де ж ви цей пароль дістали?

Шрагін розказав про Олексія Михайловича.

— Первинні кадри, — зітхнув Андрій Прокопович. — Ми тільки в січні дізналися, що його залишали, постежили за ним, бачимо — порожнє місце, і вирішили — від гріха далі — пароль замінити.

Шрагіну страшенно повезло. Андрій Прокопович був активним учасником підпілля і мав можливість зв'язати Шрагіна з потрібними людьми.

Два дні підряд Шрагін в умовлений час приходив до пам’ятника Рішельє, ждав визначені двадцять хвилин і йшов назад. І тільки на третій день Андрій Прокопович прийшов. Вони попрямували в Приморський парк.

— Зустрітися з вами не можуть… поки що… — сказав Андрій Прокопович. — Але якщо у вас є яке-небудь повідомлення в Москву, передайте через мене… незашифроване. Ви не ображайтесь, у них добре поставлена конспірація.