— На жаль, факт. Вірніше — на щастя, оскільки він уже в наших руках.

— Тоді навіщо вам мої сторонні враження про нього, якщо, звичайно, ви не вважаєте мене його спільником?

— Я повинен вирішити, яких заходів вжити щодо його дружини, — відповів Релінк.

— Можу сказати одне, — ледве переборюючи небажання говорити про це, сказав Лангман, — для неї цей шлюб не був щасливий.

— А для нього? — швидко спитав Релінк.

— За моїми спостереженнями, він з тих чоловіків, які просто не вміють бути одруженими і не розуміють, що таке родинне щастя. Його серце і голова в усьому, що за стінами домівки.

— А чи не був їхній шлюб фікцією стратегічного значення?

— Не думаю… не думаю… — повільно відповів Лангман.

— В такому разі, як ви розумієте, вона — його спільниця і її мати — теж, і тоді арешт обох неминучий, — сказав Релінк.

— Ви не зробите цього, — спокійно і впевнено промовив Лангман.

— Чому? — здивувався Релінк.

— Я прошу вас не робити цього, — зовсім не прохально, а майже погрозливо сказав Лангман.

— На жаль, я не можу чиїсь особисті інтереси ставити вище за інтереси рейху, — сказав Релінк, підводячись. — Я раб законів, які придумав не я…

Від Лангмана Релінк вернувся в будинок Шрагіна. Обшук там, звичайно, нічого не дав. Сказавши жінкам, що без його дозволу, вони не мають права виїздити з міста, Релінк поїхав обідати. Через годину він приїхав в СД, викликав Бульдога і запитав, як поводиться Шрагін.

— Спокійний. Наче сидить не в одиночці, а в купе, експреса. Давайте краще на нього подивимось тут.

— Рано. Григоренка сюди, — наказав Релінк.

— Він ще не прочумався.

— Хай лікар зробить йому укол, і ведіть. Швидко!

Укол викликав у Григоренка дивний стан. Він розумів, що його привели в цей кабінет на допит, але що це означає для нього, до кінця не усвідомлював. Біль, який приголомшив його на попередньому допиті, немов розчинився в ньому, ввійшов у всі клітини його тіла, ніби навіть прижився в ньому і не позбавляв його більше свідомості. І ось тепер йому загрожував новий біль, якому вже ніде розчинятись, бо він весь сповнений болем попереднім.

Григоренко з жахом стежив куточком розбитого ока за Бульдогом. Тих двох катів, які стояли позад нього, він тільки чув, знав, що вони тут, поряд. А отам, біля стінки, на підлозі лежав чорний, тьмяно лискучий гумовий брусок, заряджений болем. Він думав тільки про це, і тому Релінк, що сидів за столом, здавався йому найменше небезпечним.

— Ну, Григоренко, продовжимо нашу розмову, — неголосно сказав Релінк і зрозумів, що арештований не чує, а дивиться на гумовий брусок, що лежить під стінкою. Релінк усміхнувся і крикнув на повний голос: — Ей, Григоренко! Увага!

Григоренко неквапно повернув до нього своє розпухле обличчя.

— Ти чуєш мене?

Григоренко кивнув.

— Тоді все гаразд. Повернімося до твого знайомства з Грантом. Не пригадав ти його?

Григоренко заперечливо повів головою.

— Ти що, говорити розучився? — закричав Релінк. — Відповідай, як належить людині, язиком. Не пригадав Гранта?

— Н-ні, — Григоренко ледве розірвав злиплі губи.

— Отепер ясно — не пригадав. А може, ти знаєш його під іншим прізвищем? Увага, Григоренко! Я зараз назву тобі інше прізвище Гранта. Слухай! Його звуть Шрагін! Ігор Миколайович Шрагін!

Хоч як був зайнятий біллю мозок Григоренка, все-таки прізвище керівника групи приголомшило його, і він зрозумів, де перебуває. Релінк, звичайно, бачив, яке враження справило прізвище, яке він назвав, і вже не сумнівався, що Шрагін і Григоренко знають один одного. Тепер треба кувати залізо, поки не загасло і спробувати з’ясувати прізвища всіх учасників зграї.

Релінк підійшов до Григоренка:

— Ну, ти переконався, що ми все знаємо. І справді ж, даремно ти натерпівся від цього… — Релінк показав на гумовий брусок. — Даремно, тому що Грант, він же Шрагін, уже давно сказав нам, що знає тебе.

— Цього не може бути! — раптом твердо і ясно промовив Григоренко.

Релінк розгадав природу цієї впевненості Григоренка і сказав майже задушевно, починаючи нову, заздалегідь продуману атаку:

— Запам’ятай на майбутнє: я ніколи не кажу неправди. У мене просто нема часу вигадувати брехню. Отже, Шрагін сказав нам, що добре знає тебе. Знову не віриш? Тоді слухай, яку він дає тобі характеристику: нерозумний, самовпевнений, недисциплінований. І що вже зовсім прикро — боягузливий. Тільки боягузтво, сказав він, могло примусити Григоренка тікати в лікарню, де він і напоровся на гестапо.

Григоренко мовчав. Його хворий мозок кольнула підозра: щось дуже схоже на правду те, що він зараз почув.

Релінк подав сигнал Бульдогу, той — своїм підручним: коло, описане кулаком у повітрі, — це славнозвісна бульдожа «м’ясорубка».

Катування було придумане з фанатично точним розрахунком. Людину били, кололи фінками, виламували руки і в цей час уважно стежили, щоб вона не втратила свідомості зовсім. Коли жертва доходила майже до такого стану, катування припинялось, і Релінк ставив жертві запитання. «Заглушити свідомість, розкрити підсвідомість» — так науково він визначив завдання цих тортур.

— Ну, Григоренко, відповідай! — кричав Релінк. — Ти знаєш Шрагіна? Знаєш?

Григоренко дивився на нього кривавими очима і мовчав.

— Добавити, — тихо промовив Релінк і знову уважно стежив за очима Григоренка. І коли їх почало застеляти покривало, підняв руку: — Стоп! Відповідай, Григоренко, ти знаєш Шрагіна?

— Знаю, — ледве чутно відповів Григоренко.

— Укол, — наказав Релінк.

Поки лікар робив укол, Релінк нервово курив, дивлячись крізь вікно на вулицю.

Після «м’ясорубки» і уколу свідомість Григоренка наче відділилась од нього і стала існувати сама по собі. Йому підкорялася тільки малюсінька часточка свідомості, яка керувала усім, що було зв’язано з болем, котрий розплавленим свинцем наповнював його тіло, і тим ще не звіданим, який таївся в гумовому бруску. Коли Релінк знову підійшов до Григоренка, а гумовий брусок опинився в руках Бульдога, ця малюсінька, часточка свідомості напружилася до краю.

— Останнє запитання, Григоренко, і ти підеш спати, — голосно сказав Релінк. — Ти повинен назвати нам усіх учасників вашої банди. Ти розумієш мене?

Григоренко мовчав, не зводячи очей з гумового бруска в руках Бульдога…

«Треба підводити риску», — так сказав собі Шрагін, обдумавши все в кам’яній тиші одиночки. Він не втішав себе безгрунтовними надіями. Звичайно, він боротиметься за життя до кінця. Насамперед треба з’ясувати, що їм відомо, але й це йому потрібно знати головним чином для того, Щоб установити причину провалу і які можуть бути його наслідки для справи. Дуже важливо, якою їхньою помилкою скористалася СД. Найімовірніше, провал міг початися з Григоренка. Проте Шрагін не вважав його зрадником. Він розумів, що Григоренко просто не міг стати справжнім розвідником, це не його покликання. Гонористий, самозакоханий, а в таких людей завжди не твердий характер. На хвилинному натхненні, на пориві вони можуть навіть вчинити подвиг, та, опинившись у становищі приречених, вони, як правило, втрачають мужність, а від людини, котра втратила мужність, можна ждати чого завгодно. Григоренко — людина саме така, і, якщо провал іде від нього, то винний у цьому не тільки і навіть не стільки він, Григоренко. Не можна від людини вимагати того, на що вона не здатна. Шрагін передусім звинувачував себе. Зрештою, може бути, що Григоренко і не винний у провалі. Так чи інакше, сподіватися на чудо безглуздо і треба підводити риску… Зроблено все-таки немало. А втім, як можна це підрахувати, з чим порівняти? Краще сказати так: ми зробили все, що змогли, а те, що зроблено, не пропало марно…

На війні час смерті не вибирають. І поки війна не закінчилась, її закон непорушний: на місце загиблих стають інші…

Шрагін був готовий до всього і добре знав, що його жде. Він бажав собі тільки одного — вмерти так, щоб навіть його смерть була його перемогою над ворогом…