І от розчинялися навстіж двері камери, і тюремник кричав:

— Триста перший, виходь!

Триста перший — номер Шрагіна…

Цього разу допит був особливо важкий. Бульдог бив Шрагіна гумовим бруском тільки по голові і все в одне місце — трохи вище правої скроні. Ударить, почекає кілька секунд і знову б’є… Потім ще… Після третього удару Шрагін упав на підлогу, його перевернули, щоб відкрився правий бік голови, і Бульдог знову взявся за гумовий брусок… Найстрашніше, що Шрагін не втрачав свідомості…

В одній камері з Шрагіним сидів і верховодив у ній веснянкуватий рудий хлопець, якого всі звали Дока. Це було його прізвисько в злодійській зграї. Вони пограбували якогось багатого спекулянта, забрали золото, поділили, як ведеться: Дока — ватажок зграї — дістав половину, а всім іншим порівну. Потім посварились, і його «дружки» із заздрощів навели на свого ватажка лягавих. Доку арештували і тепер тягали на допити, били, вимагали показати, де він сховав золото. Однак хлопець усе зносив з дивовижною стійкістю і мовчав, а потім свою злість зганяв на мешканцях камери. Він був розчарований в людях і всіх сусідів по камері, крім Шрагіна, називав не інакше, як падло. Шрагін вражав його силою волі. Дока розумів, що німці хочуть його зламати і роблять для цього все, та «кремінний дядьок» стоїть перед ними на смерть, як намагається стояти і він сам… Помітивши, що між Шрагіним і Григоренком є зв’язок, Дока одного разу виліз на нари до Шрагіна і прошепотів:

— Ти тому соплякові, дядьок, не співчувай, він — товар тричі проданий. Вони з нього манну кашу зробили. Та тільки він і до цього був манкою. Розумієш, про що я, дядьок?

— А ну, як вони з мене теж манну кашу зготують, — невесело посміхнувся Шрагін.

— Що ти, дядьок! Ти кинь… — Дока довго лежав мовчки, потім знову повернувся до Шрагіна: — Тоді одно, дядьок, — треба вмерти з музикою.

Дока знову довго мовчав, а потім, раптом піднявши догори ногу, вийняв з-за обшлага штанів якийсь блискучий предмет і подав його Шрагіну:

— Візьми, дядьок. Не гучна, та все-таки музика. — Це був кусок леза небезпечної бритви. — Не пістолет, звичайно, і не граната, проте, коли якийсь гад підійде на крок, з нього можна зробити різдвяну гуску. По горлу треба, дядьок, тільки по горлу. Словом, бери.

Шрагін взяв бритву, сховав її в щілину стелі, подякував Доці, повернувся на бік, немов збирався заснути, і заплющив очі. Те, що спало йому тільки що на думку, здавалося неправильним, але він вважав, що повинен усе старанно обдумати…

Новий допит для Шрагіна мало не закінчився катастрофою. Була мить, коли та хитка і чужа свідомість раптом взяла над ним верх і почала наказувати йому просити в ката пощади. Більше поки що нічого не вимагала, та аби почати. Саме в цю мить Бульдог помилився: не вгадав стану своєї жертви, вдарив її ще двічі гумовим бруском, і з вуха Шрагіна хлинула кров.

На другий день Шрагін, уже не міг підвестися з нар. Опритомнівши, він думав тільки про одне — про наступний допит уночі.

Спробував, як звичайно, готуватися до нього і передусім відвернути увагу од болю, але думка його ні на чому не могла зупинитись, одразу вислизала, танула… Всупереч його волі одна думка невідступно побивалася болем в його запаленому мозку: «Скоро ніч… скоро ніч… знову допит… знову…» Надвечір опам’ятавшись від нетривалого забуття, пін на якусь мить з незвичайною ясністю побачив і оцінив своє становище. І вирішив…

Мешканці камери після вечірньої перевірки розійшлися на нари. До незмінного часу допиту лишалася майже година. Шрагін вийняв із щілини в стелі лезо бритви і сказавши собі: «Я не дозволю вам порадуватися з моєї моральної смерті», розрізав собі вени на одній і потім на другій руці. Переконавшись, що кров пружно цибенить з обох ран, він заплющив очі…

Але сталося те, чого він не міг передбачити: кров просочилася крізь нари і залила обличчя арештованого, що лежав на першому поверсі. Весь залитий гарячою кров’ю, охоплений зі сну жахом, він зчинив галас. Прибігли тюремники, і Шрагіна негайно перенесли в лікарню.

Релінка підняв з ліжка телефонний дзвінок Бульдога. Почувши від нього про подію в тюрмі, він подумав спочатку, що це йому сниться, і довго мовчав, збираючи думки.

— Ви чуєте мене? — обережно запитав Бульдог.

— Якщо він умре, вважай себе солдатом на фронті, — сказав Релінк осиплим голосом. — Я зараз приїду в тюрму…

Він викликав машину і став швидко вдягатись. Релінк розумів, що Шрагіна не зламати, а це означало, що слідство так і не дасть йому в руки ефектного матеріалу, тим більше що Берлін, як і раніше, вимагав, щоб цю справу було юридично доведено. Але Релінк все-таки сподівався ще підключити до справи всі учинені в місті і відомі Берліну антинімецькі диверсії. Хай Шрагін мовчить, говоритимуть Григоренко, Любченко, підготовлені свідки. Проте вистава без головного героя не вистава. Смерть Шрагіна викличе лють Олендорфа: він змушений буде доповісти про це гросадміралу Деніцу. Хай йому чорт!

Релінк кинувся до телефону і набрав номер лікаря Лангмана.

— Прошу пробачення, доктор, але мій дзвінок — термінова необхідність, — швидко заговорив Релінк, не даючи можливості співрозмовникові вставити слово. — Я зробив усе, що вам було потрібно, тепер прошу вас зробити все, що можна, для мене. Відомий вам пан Шрагін зараз у тюрмі перерізав собі вени, і я не покладаюся на кваліфікацію тюремних лікарів.

Після тривалої паузи Лангман сказав:

— Гаразд, я пришлю спеціаліста.

— Це треба зробити негайно.

— Звичайно, — відповів Лангман і поклав трубку.

В тюремній лікарні Релінк не підійшов до Шрагіна, біля якого клопоталися лікарі. Він сидів у кабінеті начальника тюрми і розглядав знайдений на нарах кусок бритви. Начальник тюрми — білий од страху — стояв біля стіни, намагаючись не привертати уваги Релінка.

До кабінету обережно зайшов Бульдог. Тихо причинивши за собою двері, він багатозначно подивився на начальника тюрми.

— Прошу вас вийти, — наказав Релінк, і начальник тюрми блискавично залишив свій кабінет.

— Ну, що?

Бульдог у відповідь тільки розвів руками.

— Ти розумієш, що сталося?

— Він наче ще дихає, — сказав Бульдог.

— Дурень! Що сталося з тобою, не розумієш? Ну, нічого, поки ти проковтнеш на фронті російську кулю, в тебе буде час поворушити мозком…

Релінк поїхав з тюрми тільки на світанку. Лікарі нічого доброго не обіцяли…

Узнавши, що Шрагін вижив, Релінк раптом подумав: краще б він помер. Кінець кінцем за самогубство арештованого відповідало б тюремне начальство, зате смерть автоматично припинила б справу, яка через втручання адмірала Бодеккера стала такою складною і безперспективною. А тепер це слідство, що нічого не обіцяє, треба відновлювати. Застосовувати до Шрагіна сильнодіючих заходів допиту більше не можна, а сподіватися на те, що він заговорить сам, не було ані найменших підстав.

Коли Шрагіна зразу після видужання привезли в СД, він був ще зовсім слабий, говорив тихо і повільно, та в його пильних сірих очах Релінк бачив ту ж саму силу. Наказуючи привезти до нього Шрагіна, Релінк думав скористатися з його фізичної слабості, але тепер він бачив, що це нічого не дасть.

— Я мушу висловити жаль з приводу того, що з вами сталось, — почав Релінк, не дивлячись на Шрагіна. — Проте можна було не вдаватися до таких крайніх заходів.

— Ви не можете судити про це, катували мене, а не вас, — неголосно сказав Шрагін.

Настала досить довга пауза. Релінк не збирався сперечатися чи заперечувати факт застосування тортур, він у цей час вгамовував у собі роздратування, яке спалахнуло від того, що він змушений вести цю розмову.

— Так чи інакше, слід об’єктивно визнати, що на даному етапі бій виграли ви, — дивлячись повз Шрагіна, говорив далі Релінк. — А втім, я ніколи не переоцінював можливості співробітника, який допитував. Ну що ж, тепер ми поведемо справу за всіма класичними правилами і…