— А за цей час живлення не могло закінчитись? — запитав Рудін.

Галя вибачливо посміхнулася.

— По-перше, наші батареї дуже стійкі; по-друге, в нього три або навіть чотири запасних комплекти. Інша річ, що Бабакін дуже повільно працює на ключі, оце-то правда.

— Нічого, потренується, — засміявся Рудін. — Спасибі, Галю.

Галя пішла в свій радіозакуток. Марков тихо сказав:

— Вона просилася з вами в операцію.

— Ще цього мені бракувало! — посміхнувся Рудін.

— Вона пропонувала перекинути її до Бабакіна, щоб зв’язок між вами і мною був надійніший. Навіть заміну собі знайшла.

— Де?

— Виявилося у запасливого Будницького є боєць з кваліфікацією радиста.

— Їй-богу, в цього Будницького все є, —розсміявся Рудін.

— Так, золотий комендант нам попався. Чоловік із тих, що закинь самого на Північний полюс, то він там створить робочу бригаду з білих ведмедів.

Вони обоє посміялися.

В землянку зайшов Коля. На ньому була перехоплена ременем ватянка з засуканими майже по лікоть рукавами. На базі всі називали його жартома особистим ад'ютантом Маркова, хоч жив він у землянці Будницького.

— Я готовий, — сказав Коля чомусь винувато.

— Не змерзнеш? — суворо запитав Марков.

— Ні…

— Тоді йди до Будницького, він пояснить тобі твої завдання в поході.

Коля вийшов. Рудін кивнув йому вслід.

— Як ад'ютант? Справляється?

— Старається, — відповів Марков, і очі його звузилися, немов він дивився в далечінь. — Він на мого Санька чимось схожий. Страшно подумати, яке випробування випало оцій дітворі. Рік зараз для них вважай за п'ять. І ви знаєте, вони все прекрасно розуміють. Коля якось сказав мені: «Добряче мені пощастило, я, — каже, — голову сушив, до якого вузу йти, коли десятирічку закінчу, і раптом підвалила війна, і я попав до партизанської академії…»

Так їхня розмова раптом відійшла далеко-далеко від тієї величезної і важкої справи, з якої вона почалась. Але справа ця невідступно стояла поряд і зразу ж нагадала про себе. Галя принесла щойно прийняту шифровку з Москви. Марков прочитав її і передав Рудіну.

З Москви — Маркову.

«Передайте Рудіну таке: там, куди він іде, працюють люди, яким дуже добре відомий хід війни, яким цілком ясно, що бліц не вдався. Вони знають, що швидке й далеке просування їхніх військ в глиб нашої країни викликало небезпечну для них розтягнутість комунікацій, яка вже тепер стримує активність їхніх військ. Ми маємо точні відомості, що в їхньому генеральному штабі дебатується план припинення наступу на Центральному фронті, щоб до майбутнього року підготувати вирішальний наступ на Москву. Велику тривогу у тверезо мислячих німецьких генералів викликає непідготовленість їхніх військ до нашої зими. Мова тут іде про екіпіровку солдатів і про техніку, не розраховану на низькі температури. Навіть осіння грязюка вже стала для них відчутними труднощами. Треба, щоб Рудін усе це знав і враховував. Про вихід Рудіна в операцію повідомте мене негайно. Інформуйте про це і товариша Олексія. Всі ми бажаємо Рудіну успіху і впевнені в ньому. Привіт. Старков».

Рудін прочитав шифровку і повернув її Маркову. Вони перезирнулися. Радіограма була для них немовби відповіддю на їхні постійні і тривожні роздуми про становище на фронті. Тільки вчора вони говорили про це, і Марков сказав, що найголовніші труднощі для Рудіна створює становище на фронті, бо ж цілком ясно, що розмовляти з Андросовим було б далеко легше, якби німецькі війська не мали таких великих успіхів у перші ж місяці війни.

— Лишається тільки бажати, — сказав Рудін, — щоб Андросов виявився досить обізнаним.

— А якщо ні,— посміхнувся Марков, — інформуйте його самі.

— Постараюсь…

Коли впали сутінки, бійці невидимого фронту залишили острів. За кілька хвилин до цього в Москву відправили останню радіограму. «Зараз Рудін виходить. Усі кидаємо острів і переходимо на зимову базу. Вранці зв'язок звідти. Марков».

На межі болота Марков попрощався з Рудіним.

— Усе буде в порядку, я певен, — тихо сказав Марков, потискаючи руку Рудіну.

— Я теж.

— До побачення!

— До побачення! — Рудін махнув рукою товаришам, що стояли віддалік, усміхнувся Галі Громовій, яка дивилась на нього широко відкритими очима, і побіг доганяти загін Ольховикова.

Розділ 9

Ішли мовчки, розтягнутим ланцюжком. Попереду маячила величезна постать Ольховикова, зразу ж за ним крокував Рудін. Досить було кому-небудь дзвякнути зброєю або глухо чортихнутися на слизькій стежці, як Ольховиков обертався і деякий час ішов задкуючи. І тоді винуватець намагався сховатися за спиною переднього товариша, немов командир міг розгледіти його в темряві.

За кілометр від села Нікольського загін зустрів бійця, що вів тут попередню розвідку. Той повідомив, що у селі налічується десятків зо два німців і поліцаїв. Німці ночують у приміщенні школи, а поліцаї — по хатах.

Підійшли до села ближче. Ольховиков сам вибрав місце для кожного свого бійця. Залишаючи його, він запитував:

— Усе ясно? Запитань нема?

— Ясно!..

Розмістивши бійців з флангів села і прямо перед ним, Ольховиков вернувся до Рудіна, який вибрав собі місце на краю вільшняка, що широкою смугою тягнувся на захід від села.

Ольховиков сів поряд з ним на землю, підніс до очей світлий циферблат годинника і сказав пошепки:

— Рубіж зайняли добре. Рівно через годину почнемо концерт. — Торкнувши Рудіна за руку, додав: — Значить, ви з кущів нікуди. І поки ми не почнемо відходити, сидіть тут, не рухайтесь. Мало чого: куля — вона, як відомо, дурна.

— Ви про мене менше думайте, — суворо сказав Рудін. — Робіть своє діло, а я — своє.

Ольховиков помовчав, дивлячись на Рудіна, і зітхнув:

— Не знаю, звичайно, для чого це робиться, але вашій долі не позаздриш.

— Думайте, повторюю, про своє завдання.

Ольховиков ображено замовк. Навколо тиша. Тільки шурхотить дощ.

Точно в призначений час Ольховиков підвівся і, піднявши ракетницю, вистрелив. Над темними силуетами будинків із свистом зметнулася багряна грудочка, з дзвінким тріском розірвалася в повітрі, і вогняні краплини, на мить повиснувши в повітрі, почали повільно падати. Одразу ж справа і зліва зататакали ручні кулемети. Вони мов перегукувались короткими чергами. Ольховиков прислухався до цих звуків, як диригент до гри оркестру.

— Почали добре, — задоволено сказав він.

Там, де в селі була школа, почувся дзенькіт розбитих шибок, крики й лайка по-німецьки. Очевидно, солдати гарнізону покидали приміщення найкоротшим шляхом — через вікна. Німці відкрили вогонь у відповідь. Безладна перестрілка тривала близько години.

Особливо запеклою вона була на правому фланзі села.

— Там у них бліндаж із круговим обстрілом, — пояснив Ольховиков.

На лівому фланзі діяв міномет — шпурляв міни через село. Видно, мінометники намагалися допомогти вогневій точці, гадаючи, що партизани там готують прорив у село.

Рудін напружено вслухався в різноголосся пострілів, намагаючись зрозуміти, як поводяться німці. Кулі цьвохкали по чагарнику, де він сидів, рикошетили то з виском, то із злим завиванням. Ольховиков буркотливо сказав:

— Лягай, товаришу. Це вони, гади, стріляють сюди навмання.

Небо на сході почало помітно світліти. Флангові групи Ольховикова, не припиняючи вогню, почали відходити від села.

— Мої знімаються, — тихо сказав Ольховиков і, помовчавши, зніяковіло додав: — І мені пора… — Він дивився на Рудіна очікувально і здивовано, можливо, досі не вірячи, що цей чоловік зараз піде здаватися в полон.

Рудін посміхнувся йому:

— Спасибі, старшино. Ідіть. Будницькому і всім вашим хлопцям — привіт…

Ольховиков встав, подивився ще раз на Рудіна.

— Ну й ну… — Він зітхнув і неквапливо пішов чагарником. Здалека він ще раз оглянувся на Рудіна і пішов швидше. Його важкі кроки затихли вдалині…


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: