— Хто це? — спитав підполковник, дивлячись на Рудіна.

— Полонений, переданий нам військовою комендатурою, — недбало відповів Андросов.

— Коли докінчите з ним, зайдете до мене.

— Слухаю.

Підполковник вийшов. Андросов глянув на Рудіна і відвернувся.

— Я боявся, — сказав Рудін, — . що ви виявите хвилинну слабодухість і на цьому наша дуже важлива розмова обірветься.

— Я можу це зробити на п'ять хвилин пізніше, — понуро сказав Андросов.

— Наскільки я розумію, це був підполковник Мюллер?

— Звідки ви це знаєте? — здивувався Андросов.

Рудін розсміявся.

— Всі варті уваги жителі «Сатурна» нам відомі. Андросов схилився над столом і опустив голову.

— Я прекрасно розумію вас, Андросов, — співчутливо почав Рудін. — Я вірю, що вам нелегко було вирішити йти на службу до німців. Нелегко вам і тепер прийняти нове рішення. Але тоді ви були підвладні випадковим обставинам, які штовхали вас у спину, і вибору у вас, об'єктивно кажучи, не було, бо далеко не кожен у тому вашому становищі міг би знайти в собі сили і не зігнутися від ударів. Але тепер перед вами ясний вибір: або і далі йти по цьому шляху, добре знаючи, що попереду вас чекає безодня, або зробити все, щоб спокутувати свою провину перед Батьківщиною і своїм народом і заслужити право на майбутнє. Рішення повинно бути прийняте зараз же. Я особисто готовий на все. Але моя смерть вас не врятує.

Рудін замовк, дивлячись на Андросова, який і досі сидів з низько похиленою головою. Після дуже довгої паузи, яка здалася Рудіну нескінченною, Андросов запитав, не підводячи голови:

— Як це буде виглядати практично? Що я повинен робити?

— Зробити все, щоб влаштувати мене сюди, в «Сатурн». Ми будемо разом з вами працювати на благо своєї Радянської Батьківщини.

Після цього Андросов довго сидів, не підводячи голови. Обличчя його стало біле як папір. Потім він випростався, глянув на Рудіна і рішуче сказав:

— Я згодний.

— Я щиро радий за вас, Андросов! Щиро.

Рука в Андросова була холодна, як у мерця.

— Я не знаю, — сказав він, безпорадно посміхнувшись, — що мені тепер з вами робити.

— Відправте мене туди, куди ви відправляєте всіх полонених, які проходять через ваші руки і про яких у вас склалася думка, що вони можуть згодитися. Потім займіться перевіркою моєї версії. Все, що стосується того, як я здався в полон у Нікольську та втік з поїзда, підтвердиться на сто процентів. Потім ви доповісте про мене начальству. Покажете їм лист мого батька, але скажете, що його знайшли в мене при обшуку. А домовитися про дальшу нашу роботу ми ще встигнемо…

Андросов кивнув головою і натиснув кнопку дзвінка.

Хуртовина, як почалася того вечора, коли Рудіна було доставлено в «Сатурн», так і не переставала вже п'яту добу. До міста ввійшла і міцно оселилася в ньому зима у всій своїй незайманій і чистій красі.

Прокинувшись вранці в арештному приміщенні «Сатурна», Рудін через вікно, майже доверху забите дошками, побачив ріг даху з навіяною на ньому косою кучугурою, побачив осатанілу хурделицю і несподівано для себе тихо розсміявся: от і зима прийшла; все йде своєю чергою, як і слід.

За минулі чотири дні його двічі викликали на допит. Перший раз, крім Андросова, на допиті був присутній невідомий Рудіну сивоголовий майор, який весь час мовчав, не зводячи очей з Рудіна. Андросов тьмяним своїм голосом повідомив, що одержав підтвердження зізнань Рудіна, і поставив кілька суто формальних запитань: рік і місце народження, хто батько, хто мати, де вони зараз. Рудін зрозумів, що його викликали тільки показати майорові, який сидів на дивані.

Вдруге Рудіна відвели до Андросова вчора — він заповнив допитний лист і написав зобов'язання «чесно і сумлінно виконувати накази військової розвідки Німеччини».

Прочитавши написане Рудіним зобов'язання, Андросов поклав його в стіл і з ледве помітною усмішкою сказав:

— Тепер і ви в моїх руках.

Рудін здивовано звів брови.

— Чому я? Адже ви, Андросов, не в мене в руках. Ви в руках своїх власних.

Андросов повідомив Рудіну, що в найближчі дні з ним буде говорить хтось із великого начальства.

— Будьте обережні, тут працюють не дурні,— тихо сказав він. — Поки що все йде нормально. На особистого референта начальника «Сатурна» Зомбаха, який був тут минулого разу, ви справили хороше враження…

Зима аж ніяк не радувала полковника Зомбаха. Якщо до цього зимові холоди були для нього не більше, ніж один із аргументів у розмовах про становище і перспективи центрального фронту, то тепер зима стала і його особистим побутом. У перший же зимовий день він, поки дійшов від квартири до «Сатурна», набрав повні черевики снігу. Довелося в кабінеті перезуватися, посилати додому солдата по сухі шкарпетки. І він наказав щоранку розчищати всю вулицю, на якій містився «Сатурн» і жилі будинки його співробітників. Учора Зомбах хотів з'їздити в Оршу, де після наради, яку проводив начальник штабу, ще лишався командуючий 4-ю армією фельдмаршал фон Клюге, про якого говорили, що «ключі від Москви у нього в кишені». Шофер сказав, що на легковому мерседесі до Орші не проїдеш, усю дорогу занесло, потрібні ланцюги для коліс, а їх і досі не прислали. Комендант «Сатурна» порадив скористатися гусеничним тягачем. Зомбах відмовився: йому все ж здалося принизливим прибути до фельдмаршала Клюге на тягачі. На щастя, сьогодні з'ясувалося, що Клюге сам приїхав сюди перевірити один із своїх штабів. Зомбах подзвонив йому і попросив приділити тридцять хвилин у дуже важливому питанні. У відповідь він почув:

— Дуже радий буду бачити вас, полковнику, зараз же…

Поклавши трубку, Зомбах довго думав, чим пояснити таку поспішну люб'язність Клюге. Вже під'їжджаючи до особняка, в якому зупинився фельдмаршал, Зомбах не переставав думати про це, але ніякого пояснення так і не знайшов.

Біля особняка стояло кілька легкових машин. У вестибюлі юрмились офіцери різних рангів. Черговий провів Зомбаха до ад'ютанта Клюге. Той, почувши, з ким має справу, зразу ж пройшов за масивні двері. Через якусь хвилину він вернувся і, виструнчившись перед Зомбахом, сказав:

— Командуючий просить вибачення, він прийме вас через три хвилини.

Через дві хвилини з кабінету Клюге вийшло кілька офіцерів. Виходячи, вони з цікавістю поглядали на Зомбаха. Мабуть, їм хотілося знати, через кого це командуючий так спішно усіх їх випровадив.

Клюге вийшов назустріч Зомбаху з простягнутою рукою.

— Добрий день, полковнику. Радий вас бачити, сідайте. Ось сигари, сигарети.

— Дякую, — Зомбах видавив на своєму кам'яному обличчі посмішку. — Я запланував собі довге життя і не курю.

— А я плюнув на все і димлю, наче фабрика, — розсміявся Клюге. — Один мій полковник підкинув мені заспокійливу формулу. Він сказав: на війні, якщо не курити, то треба пити. А я якраз із ваших же міркувань не п'ю. — Клюге подивився на годинник. — Я слухаю вас, полковнику.

— У нас стався конфлікт з тутешнім начальством СД, — почав Зомбах. — Раптово, не попередивши нас, вони ліквідували розташований за п'ять кілометрів звідси табір військовополонених, з якого ми набирали необхідні нам кадри.

— Що значить ліквідували? — запитав Клюге.

— Просто повантажили всіх полонених в ешелон і вивезли кудись на захід.

Клюге невдоволено сказав:

— Чортзна-що! Ми своїх поранених не можемо вчасно вивезти… — Він повернувся до столика з телефонами і схопив одну з трубок. — Полковник Гашке? Це — Клюге. Чому ліквідували місцевий табір військовополонених? Так… Так… добре. Мій штаб ви про це інформували?… Так… добре, спасибі.— Він поклав трубку і повернувся до Зомбаха. — Табір, виявляється, не ліквідували, звідси тільки вивезли контингент, щоб мати можливість на цьому місці збудувати зимові бараки. Будівництво закінчиться через місяць, і табір знову буде наповнений. Вас це влаштовує?