Мюллер не заперечував. Він і сам думав так само, але хотів заручитися підтримкою начальника «Сатурна».

— Всі інші точки, — сказав Мюллер, — наче змовилися передавати нісенітниці. Точка «Південна» вважає за потрібне радирувати про пожежу в гасовій крамниці.

— Може, це справа їхніх рук? — запитав Зомбах.

— Та ні ж, вони б про це повідомили. Доповідають, наче репортери в хроніці: «Згоріла гасова крамниця». Я дав вказівку Фогелю, щоб він усім цим репортерам зробив суворе напучення.

— Тільки хай він це робить делікатніше, без лайки, бо це може образити агентів. Прошу вас, простежте за цим. Щo ще?

— Андросов доповідає, що в нього є, як він висловився, цікавий і дуже цінний екземпляр. Він наполягає, щоб ми самі поговорили з цією людиною.

— Де він його взяв?

— Прислали з військової комендатури.

— Чого б це вони згадали про нас? — здивувався Зомбах.

— Просто випадковість, — пояснив Мюллер. — Наш Грейс приятелює з якимсь майором із комендатури, і той зробив йому цей подарунок.

— Ну що ж, враховуючи наш голод на кадри, давайте поглянемо, що за екземпляр. Хвилин через тридцять хай його приведуть до мене. Приходьте.

Зомбах написав особисте донесення Канарісу про розмову з Клюге. Як завжди, він цілком точно розрахував час. Тільки з його кабінету вийшов шифрувальник, що поніс донесення Канарісу, як у дверях з'явився Андросов.

— Людина, про яку вам говорив підполковник Мюллер, тут, — доповів Андросов. — Накажете ввести?

— Зачекайте, спершу розкажіть, хто він такий.

В цей час до кабінету ввійшов Мюллер.

— Це він сидить біля дверей? — звернувся він до Андросова.

— Так.

— Пика симпатична, прямо схожий на якогось нашого кіноартиста, тому мені здається, що я його десь бачив.

— Ви бачили його у мене в кабінеті,— сказав Андросов. — Пам'ятаєте, коли я не відповідав по телефону і ви зайшли довідатись, у чому справа. А симпатичний він в іншому, для вас більш важливому, — шанобливо посміхнувся Андросов.

— Побачимо, — похмуро кинув Зомбах. — Розкажіть про нього.

Андросов чітко, без зайвих слів виклав версію Рудіна-Крамера і повідомив, що перевірка того, що можна було перевірити, свідчення Крамера підтвердила.

— А що? — звернувся до Мюллера Зомбах. — Я вірю в такий поклик німецької крові. Лист від батька у вас? Ану, покажіть.

Андросов взяв із своєї папки і подав Зомбахові листа. Той вивчив окремо конверт, потім почав читати листа.

— Так, цей лист писав німець… — Зомбах подумав і сказав Мюллеру: — Між іншим, ми цю більшовицьку республіку німців Поволжя, як резерв кадрів, використали погано.

— Про ці наші інтереси, — сказав Мюллер, — більшовики своєчасно подумали і вжили заходів. Республіка ця стала для нас недоступною.

— О, нестерпні більшовики! — розсміявся Зомбах, якого ще не покинув хороший настрій. Він звернувся до Андросова: — Давайте сюди вашого червоного німця…

Перше запитання Рудіну поставив Зомбах:

— Де і в якій формі ви розраховуєте співробітничати з нами?

Рудін довго не відповідав, вдаючи, ніби він напружено обдумує відповідь.

— Ви поставили мені найважче запитання… — пробурмотів він і, помовчавши, запитав: — Можна відповісти мені на це запитання пізніше?.. Розумієте, я був готовий до всього, що ви мені самі запропонуєте, про вибір я й не мріяв, але якщо ви мені даєте цю можливість, я хочу обдумати як слід.

— Яка причина спонукала вас перейти до нас? — запитав Зомбах.

— Було кілька причин, — не поспішаючи, з паузами відповів Рудін. — Тут і лист батька. Він ще раз нагадав мені, яка кров тече в моїх жилах; тут і хамське ставлення до мене командування партизанського загону, куди мене закинули; тут і…

— Чому вас не любило командування загону? — перебив його Мюллер.

— Любов чи нелюбов — це не те визначення, — скромно посміхнувся Рудін. — За хамством до мене стояв середній рівень культури моїх начальників.

— Тобто? — не зрозумів Зомбах.

— Майже завжди люди середнього рівня не люблять людей освічених, які мають цю явну перевагу над ними.

— Чому? Навпаки, більш природна їхня повага до такої людини, — сказав Зомбах.

— Так, так, — закивав головою Рудін, — де завгодно, тільки не в Росії. Простежте трагічну долю розумних людей Росії у всі часи її історії. В основі цих трагедій те, що наділені владою посередності не визнавали розуму й таланту таких людей, як Пушкін, Шевченко, Лермонтов, Некрасов. У Росії ворожість сонму людей середнього рівня до розуму склалася історично. — Рудін посміхнувся. — Я, звичайно, не відношу себе до таких геніїв, як Пушкін, і моя трагедія порівняно з його трагедією — піщинка, але для кожної людини свій біль найболючіший. Командирові загону не подобалось у мені все: і те, що я знаю німецьку мову, а він її не знає; і те, що я люблю книги, а він у вільний час завалюється спати; і те, як я розмовляю, і не вдаюся, як він, до матірщинної лайки. Ну, і вже, звичайно те, що я по крові наполовину німець. Вони називали мене Напівфріц і вдавали, що не знають іншого імені. Часто я був не згодний з командиром з приводу дій загону, але це менш суттєве. Зрештою за загін відповідав він, а не я. А головне, в мене не виходили з голови слова батька, і з кожним днем я почував себе в загоні все більше чужим. Кінець кінцем я побачив, що залишатися там мені не під силу. Я міг раптом зірватись і загинути. І тоді я здався в полон…

Рудіну здалося, що Зомбах слухає його не тільки з цікавістю, а і з співчуттям. А ось Мюллер — той не зводив з нього холодного примруженого погляду. Але це були розвідники-професіонали, і точно визначити, що вони зараз думають насправді, неможливо. Було видно, як нервував, сидячи збоку, Андросов. Він так стискав у руках папку, що пальці в нього побіліли.

— Дозвольте мені тепер відповісти на ваше перше запитання? — звернувся Рудін до Зомбаха.

Полковник на знак згоди кивнув.

— Все, що я зараз сказав, і є частина відповіді на ваше перше питання. Я перебуваю тут у нашому… пробачте, в вашому тилу… — збентежено виправився Рудін. — Усі дні війни я спостерігав справді грандіозний розмах дій німецької армії і її окупаційного апарату. Але, з другого боку, я не міг не бачити прикрих промахів і огріхів, які траплялися від незнання специфіки Радянської Росії. Саме Радянської, а не просто Росії. Ви мені пробачте за сміливість, але мені здається, що багато діючих тут представників Німеччини вивчали Росію лише за Достоєвським.

Зомбах не зміг стримати посмішки. Він згадав, як Канаріс на одній нараді сказав, що він не спроможний збагнути руську душу в тому її вигляді, як її розкрив Достоєвський, і, крім того, треба думати, що більшовики вивернули, цю душу навиворіт, і німцям доведеться мати справу чорт зна з чим…

— А можете ви навести хоч один приклад із цих ваших спостережень? — попросив Мюллер.

— Скільки завгодно, — з готовністю відповів Рудін, напівповернувшись до Мюллера. — Наприклад, дії окупаційного апарату по відношенню до місцевого населення. Безжальність і жорстокість по відношенню до комуністів і до всіх їх прихвоснів — це твереза необхідність. Німеччина повинна змести з цієї землі все, що було головною опорою радянського режиму. Але вона, ця жорстокість, не повинна бути безжальною і нерозбірливою по відношенню до всіх людей, які живуть на цій землі. Коли як заложників розстрілюють наугад схоплених жителів якогось села, іноді навіть не дізнавшись про їхні прізвища, ми… пробачте, ви в цім селі через кожного розстріляного наживаєте стільки ворогів, скільки в цього розстріляного друзів і родичів. Уславлена покірність російського мужика закінчується там, де він починає озлоблюватися. Ще приклад, навіть просто запитання: чи розстрілювати заложників на очах у всього села, чи робити це в іншому місці, лишивши родичам право сподіватися на краще? Знову ж, враховуючи класичну довготерпеливість росіянина.

— Гестапо зобов'язане виконувати наказ фюрера про розчистку зайнятих нами просторів Росії,— рівним голосом сказав Мюллер.