— Знаєте що? Для того, щоб ви могли відповісти обгрунтовано, давайте я протягом дня збігаю за всіма вказаними тут адресами і перевірю, що це за люди. До вечора я подам вам офіціальну довідку.

Ціммер вагався.

— А як же ви поясните свої відвідини, чому ви займаєтеся цією заявою?

— Коли щось виникне, я дам ваш телефон: мовляв, будь ласка, перевірте, я маю доручення. Ви сходіть до Клейнера і погодьте це з ним.

Ціммер пішов і через кілька хвилин повернувся.

— Начальник зайнятий, але його ад'ютант каже, що це можна зробити. Тільки адреси випишіть, а заява має лишитись у мене.

Кравцов виписував адреси і раптом у самому кінці виявив недогляд аноніма, який міг допомогти відшукати його. Він писав: «Із вікна свого бачу православний собор, його святі ворота, і дума моя рветься з молитвою до бога, щоб він разом з вами покарав комуністів, які погубили Росію»…

Кравцов швидко вирішив, що робити.

…Він вийшов на невеликий майдан, де стояв православний собор. Зупинившись біля його воріт, розглядав, де може бути те вікно, через яке донощик дивиться на храм і його святі ворота. Прямо навпроти церкви стояв старий присадкуватий кам'яний будинок з підсліпуватими вікнами. «Одне з тих вікон його», — впевнено вирішив Кравцов і попрямував до будинку.

Ввійшовши в дім через бічний ганок, Кравцов опинився в темному, з запахом вбиральні коридорі. Придивившись, він побачив двері і рішуче в них постукав. Ніхто не відповів. Кравцов штовхнув двері і ввійшов у кімнату. Біля стола сиділи дві жінки. Вони злякано дивились на нього.

— Чого не обзиваєтесь? — грубо спитав Кравцов. — Я з гестапо. Хто тут живе?

— Ми живемо, — відповіла одна з жінок.

Кравцов оглянув напхану мотлохом кімнату.

— Так, до вас нікого не поселиш. У кого тут є зайва площа?

— А де ж вона тут зайва візьметься? — сміливіючи, обізвалась жінка. — Нас самих сюди поселили як погорільців.

— Крім одного, — раптом ожила жінка. — У нього якраз найбільша кімната, разів у п'ять більша від нашої.

— Хто він?

— Колишній церковний староста Михайловський. Ви тільки погляньте, як він живе! Тут же всі кажуть, що він у соборі цінності з ікон обідрав і тепер міняє їх на продукти.

— Де його кімната? — суворо спитав Кравцов.

— Через одну від нашої. Ліворуч.

Кравцов увійшов до Михайловського без стуку. Двоє вікон кімнати були замішені якоюсь одежиною. В дальшому кутку миготів кривавий язичок лампади, що ледве освітлював витріщені очі святого на іконі.

Кравцов підійшов до вікон і зірвав затемнення. На старому ліжку з червоного дерева лежав старик з викоханою білою борідкою. Він з острахом дивився на Кравцова.

— Чого… чого вам треба? — ледве промовив він.

— Михайловський?

— Так.

— Вставайте! Я з гестапо.

Михайловський схопився з ліжка і поквапливо почав натягати штани.

— Сей момент… Сей момент… — бурмотів він.

— Сідайте сюди. Так. — Кравцов витяг з кишені аркуш паперу з виписками із доносу і, не даючи старому отямитися, суворо сказав: — Ви написали нам заяву? Чому без підпису?

— Та якось так… подумав… а що як… — заїкався Михайловський.

— Пересвідчились, що від нас сховатися не можна?

— Ну аякже, якже! Я ж і уповаю на вашу могутність.

— Уповаєте, значить? Уповаєте, а самі вставляєте нам палиці в колеса? — підвищив голос Кравцов.

— Боже борони! Що ви! Та як же це так!

— А так. Ми від ранку до ранку ловимо ворогів справжніх, небезпечних, а ви вирішили відвернути наші сили на стару пенсіонерку з дитячого садка, на недоумкуватого садівника та на всяку дрібну погань? Думаєте, нам неясно, для чого ви це робите?

Вицвілі очі Михайловського сповнилися жахом, голова як повернулася вліво, так і застигла, ніби його правцем поставило.

— Я цього не хотів, бачить всевишній, не хотів, — пробелькотів він.

— Хотів чи не хотів — це на вашій темній душі, а факт незаперечний — спроба пошкодити роботі гестапо. І за це доведеться відповідати, ми жартувати не любимо! Михайловського напала гикавка.

— Вибачаюсь… дуже вибачаюсь… Це від нервів, — прошепотів дідок, схопившись руками за стіл.

— Ось ручка і папір, — Кравцов ледве стримував сміх. — Пишіть, я продиктую…

— Боже мій, боже мій! — лепетав Михайловський, намагаючись взяти ручку неслухняними пальцями. — Слухаю!

— Пишіть! «Я, Михайловський, признаюсь, що послав до гестапо заяву без підпису, з наміром перешкодити роботі німецької адміністрації…»

Михайловський сповз із стільця і став на коліна:

— Христом богом клянуся! Не думав! Пожалійте старого чоловіка! Позбавив бог розуму на старість! До стоп ваших припадаю! — викрикував він, задихаючись.

Кравцов витримав паузу і сказав:

— Гаразд. Досить. Пишіть так… — Він підождав, поки дідок знову вмостився за столом. — Значить, признаюсь і так далі, а потім напишіть так: «Листа послав, не подумавши про те, що повідомляв про всяких дрібних людей, які не становлять небезпеки для нового порядку, як не думав і про те, що я міг спрямувати гестапо по оманливому шляху і відвернути від справжніх ворогів Німеччини. На це щиро прошу пробачення і прошу не притягати до відповідальності, зважаючи на мій похилий вік». Підпис щоб розбірливо, — наказав Кравцов.

Михайловський розписався. Кравцов узяв папірець, акуратно згорнув його і поклав у кишеню.

Михайловський конвульсивно зітхав і дрібно хрестився, дивлячись на лампаду.

— Стривайте, рано ще богові дякувати. Де цінності, які ви вкрали з собору?

Очі в старого вилізли на лоба:

— Не брав… святе слово, не брав! Перед богом, ось перед ликом Миколи-угодника клятву даю!

— Ну, ну, — посміхнувся Кравцов. — Угодник вам, брехунові й злодію, може й повірить, але гестапо — ні! — Кравцов стукнув кулаком по столу. — Гадина. В той час, як усі чесні люди віддають останнє, щоб допомогти Німеччині в її священній боротьбі з більшовиками, він краде коштовності, щоб жерти масло і писати шкідницькі доноси! Збирайся, і миттю! Ми тобі покажемо, що таке гестапо і чим воно займається. Ну, швидко!

Михайловський встав із стільця, його хитнуло, і він завив високим баб'ячим голосом.

— Мовчати! — гримнув Кравцов.

Старий замовк.

— Якщо хочеш жити, скотино погана, коштовності — на стіл. Ну?

Михайловський ступив кілька кроків і повалився на ліжко.

— Тут вони, — пробурмотів він, показуючи на перину під собою.

— Виймай і клади на стіл. Швидко!

Старий сповз із ліжка і тремтячими руками стягнув на підлогу перину. Під нею на дошках лежали шматки іконних риз, великий хрест з ланцюгом і згорток у білій ганчірці.

— Клади на стіл, злодюго паршивий.

Старий поклав церковні речі на стіл.

— Тут не все, — впевнено сказав Кравцов. — Значить, жити тобі набридло? Одягайся.

Дідок пройшов у куток кімнати до череватого самовара, зняв покришку і витяг звідти золотий ланцюг, хрест, кадило, чаші.

— Тепер усе, — видихнув старий. — Стріляйте не стріляйте — все.

— Сідай, негіднику, до столу. Пиши! Якщо тебе щось і врятує, то тільки щиросерде зізнання. Ex ти, пацюк церковний, бога пограбував!

— Нечистий попутав… лихий до гріха підбив… — белькотав дід.

— Пиши: «Я, Михайловський, вчинив крадіжку церковних цінностей у православному соборі». Написав? Так. Далі: «Признаючись у цьому злочині, передаю пограбовані мною цінності гестапо на зміцнення великої Німеччини. Хай живе Адольф Гітлер!» Написав? Підпишись розбірливо. Давай сюди.

Сховавши і цей папірець, Кравцов перелічив цінності і написав розписку: «За дорученням гестапо я, Конопльов, прийняв від громадянина Михайловського вкрадені ним у церкві цінні речі в кількості тридцяти двох предметів».

— Ось тобі, гадино, розписка, ми не злодії, як ти. І завтра вранці прийдеш до гестапо, щоб поставили на цю розписку печатку. Спитаєш там пана Ціммера. Запам'ятав?

— Ціммера, — прошелестів старий.

— Правильно. Не здумай зникнути, під землею знайдемо, злодюго.