— Прізвище, ім'я, по батькові? — спитав Аксьонов.
— Зілов Сергій Петрович, — почулася спокійна відповідь.
— Це все справжнє чи вигадане паном Щукіним?
Зілов розуміюче усміхнувся.
— Ні, все справжнє. А за паном Щукіним у мене все по-іншому.
— Як звали вашого батька?
— Петро Михайлович.
— Ви не хочете його побачити?
Обличчя Зілова здригнулося. Тільки обличчя. А очі злякано метнулися згори донизу.
— Н-ні,— з запинкою відповів він.
«Так, — подумав Аксьонов, — тут уже є перша щілинка, спробуємо її розширити…»
— Яким же нікчемним боягузом має бути син, якщо він не бажає бачити свого рідного батька — заслуженого фронтовика, який пішов на війну, щоб захищати свободу і честь свого сина!
— Тому й не хочу, — тихо, але твердо вимовив Зілов.
— Отже, ви знаєте, що на відміну від батька — захисника Батьківщини — ви стали її зрадником, запроданцем, ворогом, наймитом у гітлерівських бандитів?
— Це питання дуже складне, — дивлячись Аксьонову в обличчя, відповів Зілов. — Як ви про німців кажете, так само вони кажуть про вас. А й вони такі ж люди, тільки у них свої завдання, а у вас — свої. А такі, як я, за всіх умов бувають лише дрібними виконавцями.
— Дрібна падлюка ви, Зілов, а не виконавець.
— Можливо, — індиферентно промовив Зілов, знизавши плечима.
— Що ви робили до війни?
— Багато чого робити доводилось. Головне, мабуть, кіномеханік. Спочатку в осиповицькому клубі, потім — на пересувці.
— Скільки заробляли?
— Дурницю. Та це не мало ніякого значення. На харчі вистачало, — зухвало посміхнувся Зілов.
— За ідею, значить, працювали?
— Просто дуже любив кіно.
— Які ж фільми вам найбільше подобались?
— Пригоди. І про війну.
— А як прийшли німці, ви вирішили кинутись у пригоди самі?
— Не без того, — знову посміхнувся Зілов.
«Ну що ж, — подумав Аксьонов, — на самому початку його поведінка може бути й такою». Довелося ж йому мати справу з одним хлопчаком, який сказав на допиті, що пішов у шпигуни під враженням від роману Уеллса «Людина-невидимка».
— Що ви можете розповісти про Доктора?
— Тільки те, що він підполковник і наш безпосередній начальник.
«Цікаво, навіщо йому так підвищувати Фогеля в званні? — подумав Аксьонов. — Очевидно, йому самому хочеться здаватися більш значним, ніж він є насправді».
— Прізвище цього підполковника?
— Фогель.
— Давно він дістав звання підполковника?
— Мабуть, давно, бо казав мені якось, що скоро має одержати полковника. Він навіть натякав, ніби це залежить від успіху моєї роботи тут.
— Значить, підвели ви свого підполковника?
— Виходить, так.
— А брехати вас учили теж у шпигунській школі?
— Я не брешу, — твердо відповів Зілов, але на його смаглявих щоках виступили багрові плями.
— Що ж, по-вашому, підполковник Фогель перед розмовою з вашим напарником надівав погони старшого лейтенанта, чи як?
На обличчі Зілова з'явився вираз презирства.
— Леонов — боягуз і шмаркач, він зовсім нічого не знає. Слухайте його, він намеле вам сім мішків гречаної вовни.
— Отже, Фогель все ж таки спеціально для нього переодягався?
— Йому немає потреби це робити. Він справді ходить з погонами старшого лейтенанта, а насправді він підполковник. Лейтенантські погони — це всього лиш маскування, — майже захоплено пояснив Зілов.
— Можливо, можливо… Що вам обіцяли за вашу брудну роботу?
— Для мене це не мало значення, як і моя довоєнна зарплата.
— Отже, головне — ідея? Тоді розкажіть мені, яка вона, ця ваша ідея?
Зілов мовчав.
— Ну, за що ви боролися? Яка у вас мета? Заради чого ви пішли на такий риск?
— Та не думав я про це і думати не хочу, — майже з обуренням сказав Зілов, дивлячись вбік.
— Даремно, — спокійно відповів Аксьонов. — За законами воєнного часу ми вас, як ворожого шпигуна, розстріляємо. Про що ж ви подумаєте в останню хвилину свого життя? Невже у вас не промайне думка: «За що гину?»
Зілов мовчав. Аксьонов бачив, як у нього на правій щоці дрібно-дрібно тремтів м'яз.
— Наші люди помирають з вигуком: «За Батьківщину!», «Смерть фашизму!» А ви що крикнете? «За Гітлера!»? За що? За що, Зілов?
Зілов підвів на Аксьонова важкий погляд.
— Я пішов на цікаву роботу, і я знав, на що йшов, — повільно сказав він.
У цей час Безпалов сидів у кабінеті комісара держбезпеки Старкова, якому він тільки-но доповів про операцію, проведену на Сорок другому кілометрі.
— Попрацювали добре, — Старков помовчав. — Хоча той залізничний міліціонер діяв не ідеально, все ж йому треба оголосити подяку. Простежте за цим. Яке враження справляють затримані?
— Все той же набрід, — відповів Безпалов з такою інтонацією, ніби був засмучений, що доводиться мати справу з такою незначною публікою.
— А чи не можна й цю пару підключити до гри з «Сатурном»? Подивіться на них під цим кутом зору.
— Добре. Між іншим, цікаві їхні документи. Загалом вони зроблені чудово, і тим дивніше, що в них допущена однакова і така груба помилка. Ось гляньте… — Безпалов поклав на стіл два папірці.— Це довідки з госпіталю про проходження ними лікування після поранення і про надання їм відпустки.
Старков нашвидку переглянув довідки, але нічого не помітив і запитально подивився на Безпалова.
— Зверніть увагу на номер госпіталю в кутовому штампі і в круглій печатці. Номери різні.
— Справді… цікаво, — сказав Старков.
— А тепер погляньте ось на це. Витяг з рішення комісії про надання відпустки. Зверніть увагу на почерк, яким заповнені графи. А ось їхні червоноармійські книжки — вони заповнені точно таким почерком. Неймовірно, щоб, роблячи ідеальні в усьому документи, вони могли дати такого маху.
— Так, це малоймовірно, — погодився Старков, розглядаючи документи. — Про це слід подумати. Дізнайтеся в них якнайточніше, хто робив ці документи.
— Я вже сказав Аксьонову, він зараз веде допит.
— Так, обов'язково треба дізнатись, може з'ясуватися щось важливе. А може, той, хто робить документи, припускається помилок не випадково. Розумієте? Тим паче, що в нас уже були й інші факти.
Безпалов увійшов до кабінету Аксьонова і, сівши на край стільця біля дверей, почав слухати допит. Зілов чув, як він увійшов, і тепер помітно нервував, відчуваючи за спиною людину. Йому весь час хотілося обернутись, але він стримувався, щоб не показати свого страху.
— Отже, Зілов, ви хочете мене запевнити, що влізли в цю брудну справу тільки тому, що вважали її цікавою? — спитав Аксьонов. — Шукали пригод і не знайшли нічого кращого за злочинну діяльність проти свого народу?
— Вибору не було, — тихо мовив Зілов.
— А коли б вибір був? — спитав Безпалов, ідучи до столу і сідаючи поряд з Аксьоновим.
Зілов мовчав, спідлоба дивлячись на Безпалова.
— Ну, а коли б вибір був і інші варіанти також містили в собі елементи пригодництва, але зате в них не було б підлоти й зради, що б ви обрали?
— Я ж сказав: у мене вибору по було.
— Ясно. — Безпалов звернувся до Аксьонова: — Кінчайте з ним панькатися.
Аксьонов наказав конвойному вивести Зілова. Солдат підійшов до нього і торкнув його за плече. Зілов, не ворушачись, сидів, дивився в підлогу поперед себе.
— Встати! — різко наказав Безпалов.
Зілов повільно підвівся і, поглянувши на нього, сказав:
— Я казав правду.
— А жив кривдою, і за це треба розплачуватись. Виведіть!
Зілов пішов до дверей, повільно пересуваючи ноги і немов роздумуючи: а чи не зупинитись йому і чи не сказати ще щось?
Коли двері за ним зачинились, Безпалов розповів Аксьонову про міркування Старкова відносно використання Зілова і Леонова для містифікації «Сатурна».
— Якої ти думки?
— Леонов на це піде не оглядаючись, а цей — не знаю. Він скидається на дрібного авантюриста. Не став би шпигуном, став би фальшивомонетчиком або просто злодієм.