Савушкін, здавалось, був так переляканий, що не міг що-небудь сказати у відповідь. Він чудово розумів, про що каже Хорман. Залізничний состав із зенітними батареями, призначений для охорони аеродрому, наче крізь землю провалився. Він повинен був прийти ще п'ять днів тому. Одне з двох: або батареї самовільно захопив який воєначальник, або цей ешелон накрили партизани. І в тому і в другому випадку Хорман мав рацію: славнозвісного німецького порядку в цій історії не видно було.

Вони поїхали далі.

На світанні, коли попереду вже показався Мінськ, Хорман, втомлений, брудний, сказав посміхаючись:

— Ми виїхали з аеродрому до того, як прилетів Іван. Зрозумів?

Савушкін усе розумів.

День він провів у машині Хормана, охороняючи його чемодани. Машина стояла в затінку бульварчика біля величезної будівлі, в якій до війни був Будинок офіцерів. Хорман зникав на годину-півтори, потім прибігав, обмацував поглядам чемодани, говорив Савушкіну: «Ждемо, так треба», — і знову біг.

Коли вже стало сутеніти, він прийшов і повідомив:

— Є нова робота, Вольдемар, все в порядку.

Він розповів Савушкіну, як цілий день навколо нього йшла, як він висловився, боротьба порядку з безладдям. Справа в тому, що нове його призначення вирішилось ще три дні тому. А тутешнє начальство пробувало не підкоритися берлінському наказу, і цілий день дзвонило в Берлін, вимагаючи, щоб Хормана повернули на відбудову розбитого росіянами аеродрому.

— Але тут порядок мав перемогу, — сказав Хорман. — Аеродром більше не мій справа.

Ночували вони в готелі разом, в одному номері.

— Ти, Вольдемар, тримайся за мій рука, — сказав Хорман, ставлячи на стіл пляшку свого улюбленого рому й закуску.

Він сп'янів, як завжди, дуже швидко і знову впав у дику меланхолію, молов усяку нісенітницю, але жодного слова про те, що найбільше цікавило Савушкіна, — про нове своє призначення.

Вранці Хорман був бадьорий і веселий. Не снідаючи, вони упакували дві посилки його дружині і відвезли їх на військову пошту. Дорогою в готель Хорман засміявся і сказав:

— Велике місто — великий гешефт. Тепер ми з тобою маємо багато великий місто. Я одержував великий пост. Рейх дивиться на Хормана й каже: «Браво, Хорман!»

Поступово Савушкін з'ясував, що Хормана призначено нічним керівником будівництва оборонних укріплень тут, у Білорусії.

— Розумієш, Вольдемар, як добре, — говорив Хорман, — ти — моя машина, твій документ, і гестапо каже «пардон». А мій робота така: треба їхать Гомель, Борисов, Вітебськ, Мінськ, а ти там шукаєш товар і робиш свій реалізація продукти. Ми матимемо великий капітал… Розумієш?

Тепер відома і приблизна зона, де будуватиметься укріплення. Савушкін чудово розумів, що наближається до великої і важливої справи, заради якої можна піти на все…

На цей час Кравцов опинився в надзвичайно рискованому становищі. Коли ще в Москві розроблялися плани оперативних дій учасників групи Маркова, для Кравцова було зазначено кілька тем для першої його розмови з гестапівцями, якими він повинен був зацікавити німців. Серед інших була тема «Робота серед молоді й підлітків, що лишилися на окупованій території». Цей козир і виклав Кравцов під час першої зустрічі з оберштурмбанфюрером Клейнером. Клейнер, виявляється, не забув цієї розмови і, коли операції по вилученню коштовностей закінчились, підключив Кравцова до роботи серед молоді і підлітків, що лишилися в місті. Цим займалася досить велика група гестапівців, керував якою сам Клейнер. Спочатку Кравцов не знав кінцевої мети цієї роботи, йому сказали, що завдання полягає нібито у відверненні молоді від різних порочних захоплень, зокрема від хуліганства і злодійства, які справді процвітали в місті. Крім того, Кравцов розраховував, беручи участь в роботі цієї групи, вести розвідку серед молоді.

Хлопцям і на думку не спадало, що цивільні люди, які займаються ними, — гестапівці. Вони називали себе чиновниками міністерства східних областей. Ніякої політики! До хлопців вони зверталися з невинними проханнями — допомогти місцевій адміністрації захистити населення міста від хуліганів і злодіїв. А п'ятнадцятилітньому підліткові навіть подобається брати участь у нічному патрулюванні по місту й носити на рукаві пов'язку з написом «Команда порядку». До цих команд вступало чимало молодих хлопців, і Кравцову ніяк не щастило дізнатися, що робиться в усіх командах і що являють собою хлопці, які вступили туди.

Наступною справою гестапівців було відкриття в місті молодіжного клубу. Відповідальним за клуб призначили Кравцова. Саме в цей час Добринін закінчив свою місію підставного агента «Сатурна»: як було заплановано, партизанський загін «в результаті склоки» серед його керівників розпався, і Добринін лишився без роботи. Марков, розуміючи всю складність становища, в яке потрапив Кравцов, вирішив направити йому на допомогу Добриніну. Коли той з'явився в місті, Кравцов «завербував» його агентом гестапо і незабаром залучив до роботи в молодіжному клубі. Спільно вони вирішили, що перше їхнє завдання — користуючись клубом, розвідати настрої молоді. Добринін запропонував для початку провести вечір відпочинку молоді з танцями та іграми. От коли стало в пригоді те, що Добринін замолоду працював старшим піонервожатим у літньому піонерському таборі. Поданий Кравцовим план вечора затвердив Клейнер. Він попередив, що неодмінно заїде в клуб, але, так би мовити, неофіціально.

В суботу клуб молоді був переповнений. Особливо башто людей товпилося в коридорі: там стояла, привезена її офіцерського казино, радіола. Лунала джазова музика. Кравцов тинявся серед молоді, прислухався до розмов. Невже всі вони прийшли б сюди, якби знали, що все це справа рук гестапо? Ні, ні, цього не може бути. Треба з кимось із них поговорити по щирості, пояснити… Але хто з ними говоритиме? Кравцов і Добринін не можуть. Перший же хлопчина, дурніший або балакучіший за інших, може провалити їх…

Приїхав Клейнер. Він був у цивільному, і хлопці не знали, хто цей високий вродливий чоловік. Побачивши Кравцова, Клейнер подав йому знак очима.

Вони вийшли на вулицю і, звернувши за ріг клубу, зупинились.

— Послухайте, це грандіозно, — сказав Клейнер. — Перший вечір — і стільки молоді! Я гадав, що в усьому місті її менше, ніж зараз у клубі. Дякую вам, пане Конопльов. Наступної суботи організуйте такий же вечір, і я викличу сюди кінохроніку. Завтра вранці ви мені доповісте про все, що було на вечорі. — Клейнер потиснув руку Кравцову й попрямував до машини.

Коли Кравцов повернувся до клубу, молодь з коридора перейшла в зал, де розігрувалась вікторина з призами. Кравцов сів аж в останньому ряду.

— Увага, увага! — кричав зі сцени Добринін. — Ставмо друге запитання. Увага! Назвіть прізвище видатного полководця з шести букв. Відповідати швидко, лічу до трьох. — Він плеснув у долоні. Раз…

— Чапаєв! — викрикнув хлопець, що сидів у останньому ряду, неподалік від Кравцова.

— Чапаєв! Чапаєв! — почулося ще кілька невпевнених голосів.

— Ні, ні,— Добринін помахав рукою і ще раз плеснув долоні.— Два… Людина, яку знає весь світ! Шість букв!

— Ну?!

— Суворов! — почувся тоненький дівчачий голосок.

— Неправильно! Ну-ну! — Добринін плеснув долонній втретє. — Три! Мимо. Ex, ви! Гітлер — от хто!

— У-у. — розчаровано загудів зал.

— Увага! Увага! — вів далі Добринін. — Запитання третє. Хто такі Мінін і Пожарський? За що їм поставлено пам'ятник у Москві на Красній площі? На думання даю рівно хвилину. — Добринін подивився на годинник і відійшов у глиб сцени.

«Він збожеволів, чи що?» — думав Кравцов, лаючи себе за те, що не перевірив добринінської вікторини. Але тепер було пізно, і нічого зробити вже не можна. Запитання поставлено. У залі гул. Хлопці радяться один з одним, і от над рядами звелася рука.

Добринін вийшов на авансцену.

— Ну, давай, давай!