Суботін не витримав і задоволено посміхнувся.

— Чого ви радієте? — здивовано спитав Гарц.

— Дуже хитро ви все придумали, — відповів Суботін. — Давно треба було.

— А Хауссон цьому довго чинив опір.

— Навіть не віриться, — Суботін знизав плечима.

— Факт. — Гарц зітхнув. — Немає нічого небезпечнішого, ніж консерватизм віку, коли людина зупиняється, а думає, що вона все ще йде.

На початку червня до школи прибули три діячі російської емігрантської організації — Баришев, Павлов і Соколовський. Баришев серед них був головним. Решта звертались до нього «пане голова», хоч він був наймолодшим — на вигляд років сорок п’ять. Поки в школі лишались Гарц і Хауссон, всі вони були тихі і смирні. Вперше пан Баришев показав зуби під час обговорення у Гарца процедури передачі їм школи Коли зайшла мова про юридичне становище Суботіна, Баришев сказав:

— Ми пана Скворцова не знаємо, але якщо він беззаперечно виконуватиме мої розпорядження, все буде в ажурі і…

— Стоп! — безцеремонно перебив його Гарц, стукнувши долонею по столу. — Слухайте, містер Баришев, що скажемо ми вам. Слухайте і добре запам’ятовуйте. Містера Скворцова знайшли ми для вас, а не навпаки. Містер Скворцов — єдина наша довірена особа в школі. Єдина! Зрозуміло?

Баришев слухняно кивнув головою.

— Ким юридично вважатимете ви його, нас не цікавить, і це не має ніякого значення. Але, наприклад, зв’язок з нами тримайте тільки через містера Скворцова. Будь-яке більш-менш важливе рішення ви приймаєте лише, порадившись із Скворцовим. Усе! Питання до мене є?

— Ні-ні, все цілком ясно, — приглушеним голосом відповів Баришев.

Незважаючи на це, коли Гарц і Хауссон поїхали в Мюнхен, Суботіну було нелегко ладнати з цими російськими панами. Баришев, хоч і виконував наказ Гарца, але поводився з Суботіним чванливо.

Одного разу Суботін посварився з ним через якусь зовсім незначну дрібницю. Баришев поступився, але сказав:

— Я змушений погодитись з вашою точкою зору, хоч зробити це мені важкувато. Адже я завжди пам’ятаю, що вас зараз могло і не бути серед нас, якби ви не натворили ділець у Радянській Армії. А ми вже тут не перший рік, ми люди невипадкові…

Суботіну кожного понеділка доводилось їздити у Мюнхен доповідати Гарцу про справи в школі. Щоразу Гарц запитував, як поводиться Баришев.

— Нормально, — ухильно відповідав Суботін. Він вирішив не скаржитися на Баришева: боявся, що це може ускладнити становище. Зрештою, заради справи можна перенести неприємності і більші, ніж ті, яких завдає цей мерзенний тип.

Наприкінці червня Гарц викликав Суботіна в Мюнхен серед тижня. Під час розмови по телефону Суботін спробував було послатися на спішні справи, але Гарц роздратовано перебив його:

— Я краще знаю, що важливіше! Виїздіть негайно!

Суботін виїхав дачним поїздом. У вагоні було порожньо. На наступній зупинці у вагон увійшов сивовусий літній німець в акуратно залатаному піджаку. На ногах у нього були грубі солдатські ботинки. Він пройшов через весь вагон і сів напроти Суботіна.

— Не заперечуєте? — запитав він, уже коли всівся.

Суботін розсміявся.

— Весь вагон — ваш…

Придивляючись до Суботіна і погладжуючи вуса, старий похмуро сказав:

— Не так давно весь світ був нашим, а потім… — Він замовк і підморгнув Суботіну.

— А що ж сталося потім? — посміхаючись, спитав Суботін.

— Ви служили в армії?

— Так.

— Офіцер?

— Так. Обер-лейтенант. А що?

— І ви ще питаєте в мене, що сталося потім. Це ви повинні мені сказати, а не я вам.

— Ну що тут неясного? Ми зазнали поразки.

— Що ви кажете? — Старий примружившись дивився на Суботіна. — А я думав, ми перемогли.

Суботін знизав плечима і, вдаючи ображеного, поглядав у вікно, за яким проносився акуратний пейзаж.

— Ви, бува, не з нового начальства? — із злістю в голосі спитав старий.

— Ні-ні, я тільки інженер.

— Ви розмовляєте німецькою мовою, мов американець.

— Нічого не поробиш — ознака часу. Доводиться ж з ними працювати.

— Слухайте… — Старик довірливо нахилився до Суботіна. — Скажіть, чому у нас тут, у Західній зоні, поводяться з росіянами так, наче перемогли не вони, а ми? Що, по-вашому, росіяни дурні і миритимуться з цим?

— Не розумію, про що ви кажете.

— Ах, не розумієте? — старий вихопив з кишені газету, розгорнув її. — Ось. Хочете прочитати?

— Ні. Я намагаюсь не читати газет.

— Ага! А чому? Ні, ви повинні читати, якщо ви справді воювали! Ви ж правду ногами узнали, поки до Німеччини добігли! Тут… — старий тицьнув пальцем у газету, — тут про Східну зону пишуть так, ніби росіяни — папуаси. А в мене рідний брат там від росіян землю одержав. Тут пишуть: росіяни тільки те й роблять, що розстрілюють німців. А брат пише, що його донька пішла вчитися в інститут у Берліні! Але справа навіть не в цьому. Брат пише, що все було б добре, якби із Заходу до них не засилали провокаторів, які підпалюють селянські будинки, вбивають активістів, не дають людям спокою. Хто це робить? Ви можете мені пояснити — хто?

Суботін знизав плечима.

— Не знаю…

— Ага, не знаєте? Добре… Тоді, може, ви, гер обер-лейтенанте, поясните мені інше? Я мав ферму і клаптик землі. Це належало моєму дідові, батькові, а потім — мені. Місяць тому прийшли американці. Вони вигнали мене з будинку у флігель, привезли робітників і почали будувати на моїй землі аеродром. Ось цими руками я засіяв свою землю. Все знищили. Ткнули мені пачку окупаційних марок і наказали: сиди тихо, а то гірше буде. її от я втретє їду в Мюнхен. їжджу шукати правди. А мене женуть у шию. Росіяни женуть? Ні. Женуть німці. Наші нові правителі і начальники. У кого ж тоді шукати захисту? Може, у росіян? Га? Такого неподобства в нашому житті ніколи не було! Ніколи! Чому росіяни не засилають сюди своїх паліїв? Я б їм сам показав, що палити. Будь ласка, — ангар, побудований на моєму лузі. — Старик махнув рукою. — І багато ще чого…

— Мабуть, росіяни такими справами не займаються, — задумливо сказав Суботін.

— Ну, звичайно, вони зайняті іншими справами. Брат пише: «Продавай ферму і переїжджай до мене. Одержиш землю, і працюватимемо разом». Але, виявляється, я вже не можу продати свою ферму!

Поїзд підходив до Мюнхена. Суботін розпрощався з стариком і попрямував до виходу, Від цієї випадкової дорожньої розмови йому стало легше: ні, містери, ніякі палії не допоможуть вам створити димову завісу для прикриття своїх брудних справ у Німеччині! Прості люди все добре бачать і розуміють…

Гарц чекав Суботіна. Не відповівши на його привітання, він роздратовано спитав:

— Чому так довго?

— Я їхав поїздом.

— А що з машиною?

— Пан Баришев поїхав на ній ще вчора.

— Куди? — Гарц злостився ще більше.

— Він мені про свої справи не доповідає.

— Повинен доповідати, — Гарц стукнув кулаком по столу. — Я, до речі, не розумію, пане Скворцов, чому ви не повідомили мене про те, що відбувається в школі.

— Все, що стосується роботи, ви знаєте.

— А я маю відомості, що Баришев весь час вам заважає.

— Я просто на це не звертаю уваги. Головне для мене — справа.

Гарц щось записав у блокноті.

— Добре, я цього пана швидко приборкаю.

— Коли почнемо закидати агентів? — спитав Суботін.

— Чому це вас хвилює? — насторожився Гарц.

— Мене хвилює, що курсанти досі не мають практичного уявлення про парашутні стрибки. Треба було б днів за три — чотири перед засилкою привезти їх на аеродром і кілька разів скинути з парашутом.

— Але ж їх цьому вчать у школі?

— Містер Гарц, не знаю, як ви, а я двічі стрибав з парашутом. Коли треба було вперше пірнати у безодню, все, що я вчив, вилетіло з голови. Як я стрибнув, сам не знаю.

Гарц замислився.

— Добре, подумаємо. А тепер — справа особлива. Хто з ваших курсантів оправляє найкраще враження?

— Гарасим Барков, — одразу відповів Суботін.