— Дуже груба, а іноді й спірна. Між іншим, найцінніша колекція стародавньої глини була в Західній Німеччині, але, на жаль, її нещодавно вивезли… — Августа Мільх посміхнулась. — Мабуть, любителі глини є і в західних країнах, а повітряний міст, як і всякий міст, має діяти в обох напрямках. — Раптом Августа Мільх запитала: — Ви подруга Ренати?

Посельська посміхнулась.

— Ми колись разом училися в школі. А потім бачились усього два рази.

— Ви спортсменка?

— Чому спортсменка? — здивувалася Наташа.

— Я подумала, що ви, як і Рената…

— А хіба Рената спортсменка? Вона мені про це не казала.

Августа Мільх посміхнулась.

— Мені вона говорила, що хоче стати чемпіонкою з плавання. Але, думаю, спорт був для неї лише приводом для того, щоб зникати вечорами.

— Он як! — засміялася Наташа. — Цікаво, де ж вона тренується? Обов’язково сходжу подивлюся.

— Нібито в басейні профспілки будівельників. Але зараз її в Берліні немає.

— А де вона?

— В сестри, у Франкфурті.

— Надовго?

— Не знаю. Її сестра тяжко захворіла, і Ренату викликали телеграмою.

— Сподіватимемося, що все скінчиться благополучно. — Посельська підвелася з стільця. — Вибачте, товаришко Мільх, що я відірвала вас од роботи.

— Нічого. Заходьте до нас через тиждень, ми виставимо чудові дрібнички сімнадцятого століття.

— Дякую, обов’язково зайду. До побачення. Передайте привіт Ренаті.

Августа Мільх, нічого не відповівши, взялася за роботу.

11

На нараді в полковника Сьоміна обговорювали перші дані, які одержала оперативна група Ричагова.

Посельська, Суботін і сам Ричагов розповіли про те, що вони зробили, і тепер чекали запитань і порад полковника. А він от уже кілька хвилин сидів нерухомо, заплющивши очі.

— Рано оцінювати те, що ви зробили, і рано говорити про щось напевно… — нарешті почав полковник. — Поки що ви тільки наближаєтесь до мети. Цілком очевидно, не всі шляхи виявляться правильними. Мені здається, товаришка Посельська зараз ближче, ніж інші, до суті факту, який нас цікавить. Але це ще нічого не означає — завтра, післязавтра ближче можуть опинитися інші… — Полковник глянув на Посельську. — Виявіть максимум обережності. Піти в басейн треба, згоден. Дуже можливо, що ваша версія правильна, і спорт справді був другим життям Ренати Целлер. Там і могла визріти її співучасть у злочині. Може, десь поблизу виявляться й інші учасники викрадення Кованькова. Цей басейн — непогане укриття для бандитів у Східній зоні. Але що буде, коли якась ваша помилка наведе їх на думку, що за ними стежать? Вони, не гаючи часу, зникнуть, дадуть сигнал тривоги на Захід, і тоді ускладниться робота всієї групи. Ви розумієте це, товаришко Посельська?

— Так, розумію, — тихо відповіла Наташа.

— В музеї ви, здається, помилки не припустили, але риск все ж був.

— Який же риск? — здивувалася Наташа.

— А що коли Августа Мільх теж співучасниця?

— Але ж усе, що ми про неї знаємо, свідчить проти цього, — гаряче заперечила Посельська.

— І все-таки: а що як?

— «А що як» — не логіка! — запально вигукнула дівчина.

Полковник засміявся.

— От бачите, ви навіть тут гарячкуєте. Спокійніше, товаришко Посельська, обережніше, хитріше, мудріше…

— Пораду приймаю, — тихо промовила Наташа.

— Тільки це й вимагається від вас, — полковник зазирнув у свої записи і подивився на Ричагова. — Тепер про ваші справи, товаришу Ричагов. Отже, ці французькі журналісти знають майора Хауссона?

— Безумовно. І все, що вони говорили про нього, збігається з нашими даними. Між іншим, вони сказали, що журналісти наділили Хауссона іронічним прізвиськом «Батько російських перебіжчиків».

— Непогано придумали, — посміхнувся Сьомін.

— Він завжди буває на прес-конференціях перебіжчиків. Але вдає, що тільки присутній…

— Так… А де міститься контора Хауссона, вони знають?

— Казали про якусь зону «Ігрек». Там розміщена все, що американці хочуть заховати.

— Так. Це ми знаємо й без французів. Є дані, що Хауссон має ще одну контору десь у центрі Західного Берліна. Треба якнайбільше дізнатися про самого майора. Де він живе? Куди їздить? З ким приятелює?

— Спробуємо… — тихо кивнув Ричагов.

— Ви думаєте лишитися бельгійським журналістом?

— Так, ще днів зо три.

— Точно встановлено, що справжнього журналіста з цієї бельгійської газети немає?

— Абсолютно точно, його відкликано півроку тому. І справді, ця газета переживає скрутне матеріальне становище. їй вже не до кореспондентів у Берліні. І потім, нічого поганого для газети я не роблю. Більше того, я ще ні разу не назвав її. І постараюсь не називати в майбутньому.

— Добре, — промовив полковник Сьомін. — Непогано було б познайомитися з якимось американським кореспондентом, причому якнайпідлішим.

— Я вже думав про це, — сказав Ричагов. — Французи назвали мені фотокореспондента Отто Стіссена, обіцяли познайомити з ним. Газетна братія прозиває його Дірявою Копилкою. Це за те, що він, не гребуючи засобами, намагається зробити бізнес, але все пропиває.

Полковник засміявся:

— От злі язики!.. Тож познайомтеся з цією Дірявою Копилкою. — Полковник глянув на Суботіна: — Ну, комерсанте, тепер про ваші справи. Поки що ви призвели нас до витрат і маєте намір призвести до ще більших.

— Цього треба було чекати, — похмуро сказав Суботін.

— Вся справа в тому, хто він, ваш американець, за чином і званням? Чи вартий він таких витрат?

— Я вже сказав: судячи з усього, він належить до середньої групи. Можливо, майор…

— А де він служить? Адміністрація? Пропаганди? Просто військова частина? В останньому випадку він зможе закидати нас годинниками, але виявиться непотрібним у головному. — Полковник помовчав і запитав: — Так, кажете, ваша пропозиція провести комбінацію радянськими грошима його не здивувала?

— Ніскільки. Спочатку я йому запропонував західні марки. Він відмовився, його влаштовують тільки східні. І коли про все було домовлено, я спитав: може, він хоче одержати за годинники радянські гроші? Він відповів, що йому вони не потрібні, але він знає одного полковника, який дуже цікавиться радянськими грішми. Обіцяв познайомити з ним післязавтра.

— Ви зустрінетесь там же?

— Так.

— Одразу ж забирайте його з ринку. Це місце небезпечне. Шахраї — народ спостережливий. Зустрічайтеся з ним в якомусь кафе, де бувають солідні спекулянти. І кожну мить пам’ятайте: полковник, охочий до радянської валюти, нас дуже цікавить. Тут ви можете зустрітися з нашим безпосереднім противником. Розумієте, про що я говорю?

— Розумію. Але як же все-таки мені бути, коли гой мій знайомий роздобуде велику партію товарів?

— Подивимось… подумаємо… Все залежатиме від того, наскільки ця ваша спекуляція наближатиме нас до головного. Пам’ятайте про нашу мету і про те, що час не жде. Пора вже змикати фронт. Якщо Ричагову пощастить зблизитися з Дірявою Копилкою, там, можливо, знадобиться й Суботін. Ричагов познайомить Копилку з комерсантом, який вміє робити великі й вигідні операції.

— Оце добре! — вигукнув Ричагов. — А я сиджу і думаю: в який бізнес мені встряти з цим п’яницею.

12

У приміщенні плавального басейну було тепло й задушно. Хлорованою водою пахло навіть у вестибюлі.

Посельська уважно вивчала оголошення і розклад, якими були обліплені стіни вестибюля. Навколо не змовкав веселий гомін молоді. З бару долинала танцювальна музика. І от, нарешті, Наташа знайшла те, що шукала: розклад тренувальних занять, у якому серед інших згадувалося й прізвище Ренати Целлер. Вона була в групі, якою керувала Альма Гуц. І саме сьогодні ввечері Рената Целлер мала тренуватися.

Біля Посельської зупинилися дві дівчини, що теж цікавилися розкладом тренувань.

— А! — вигукнула одна з них. — Ми з тобою знову попали до Альми. Жахливо!

Друга знизала плечима і сказала:


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: