На шахті «гросфатеру» влаштували урочисту зустріч: гриміли фанфари, грав духовий оркестр, виголошувалися підлабузницькі промови. Потім був сніданок для вузького кола осіб. Нарешті все втихомирилось. На шахті і в таборі настали години зловісного затишшя. Можна було подумати, що «скромний герой» спочивав на лаврах, упиваючись власного славою. Дехто навіть висловлював думку, що, можливо, Гоппе нарешті-таки вгамується і всім настане полегкість.

В’язні ненавиділи Гоппе всіма фібрами душі, його боялися навіть німці. Догодити цьому лютому стариганові було неможливо. Він вимагав од підлеглих суворого дотримання встановленого ним порядку. Інженерів і штейгерів цей деспот цінував не стільки за технічні знання і організаторські здібності, скільки за «смак до влади», службову запопадливість, готовність тиранити і катувати в’язнів. Будучи керівником фашистської організації шахти «Гогенцоллернгрубе», тобто лейслейстером — Гоппе насаджував режим сліпої покори і в своїй «роботі» незмінно спирався на поліцейсько-гестапівський апарат. Коли після прибуття радянських військовополонених шахта різко знизила вуглевидобуток, Гоппе буквально шаленів. Бувало, вишикувавши німецьких гірничих спеціалістів, він по-всякому шпетив їх, ображав, накладав штрафи.

Несподівано появляючись десь у штреку чи лаві, обер-інженер особисто обшукував радянських військовополонених, і горе тому, в кого він знаходив коробку сірників, запальничку або складаний ніж. З якою насолодою він піднімав свою палицю-молоток і натренованим ударом збивав свою жертву з ніг! Свідомість необмеженої влади над в’язнями п’янила й розбещувала його дедалі більше. Поступово він перестав розрізняти, де німець, а де в’язень, і, траплялося, дубасив і шахтарів-фольксдойче, і навіть «чистокровних арійців», при цьому ще й вимагав од них «патріотичного ентузіазму».

Навіть рядові німецькі шахтарі соромилися свого принизливого становища, а технічні працівники — бригадири, техніки, штейгери, інженери — старалися уникати зустрічі із своїм шефом. Ніколи не можна було заздалегідь угадати його настрій, бо він змінювався по кілька разів на годину. То Гоппе бився в істериці, то несамовито реготав, то, брутально лаючись, хапався за пістолет.

На шахті траплялися й чесні, порядні німці, які навіть симпатизували нам, потай співчували. Часом вони давали в’язням шматок хліба, але робили це дуже обережно: клали свій подарунок на брилу породи і непомітним кивком або знаком показували на нього в’язневі. І водночас, бувши свідками усіх вишуканих бузувірств Гоппе, вони мовчали, більше того, підлабузнювалися до всесильного шефа: від нього залежав розмір заробітку, він міг послати на фронт, словом, ціла сукупність факторів визначала психологію підлабузництва.

У перший же день свого повернення на шахту «гросфатер» провів нараду з інженерною верхівкою, потім влаштував збори фашистської організації, після яких — нараду з начальниками дільниць. У другій половині дня він обійшов основні дільниці шахти, трьох невільників відправив у карцер, а двох жорстоко побив «за лінощі». Він з’являвся в шахті і в другу, і в третю зміну, здивувавши цим навіть тупого служаку Нагеля.

— Майн гот![13] — розводив руками штейгер.— Коли ж наш обер-інженер спить? Хоч би не заглянув сюди, бо ніде правди діти — працюємо ми без вогника.

— Цікаво знати,— і тут не втримався Стасик,— який же вогник може бути в підневільних, та ще й таких виснажених людей?

У відповідь Нагель тільки перелякано замахав руками.

Залишившись із Стасиком удвох, я висловив свою тривогу: чи не прогавили ми слушний час для втечі? Адже після повернення фон Гоппе з Берліна на контрольно-пропускному пункті шахти суворіше стали обшукувати і перевіряти аусвайси.

— Але ж веркшютці, як і paнішe, з’являються до ствола за п’ятнадцяті, хвилин до виїзду в’язнів на поверхню,— заспокоював мене Стасик.— Отже, графік не змінився? Наберися терпіння і жди...

Легко сказати: наберися терпіння! Тільки вранці ми дізналися, що в табір нагрянула ціла зграя гестапівців і криміналістів. Вони фотографували в’язнів у профіль і анфас, брали відбитки пальців. Для нас ця процедура не була новиною. Мене, скажімо, в таборах і тюрмах фотографували п’ять разів і стільки ж разів брали відбитки пальців. Та зараз у мене було побоювання, що гестапо спаде на думку звіряти фотографії і відбитки пальців. Навіть повторну втечу гестапо розглядало як тяжкий злочин, а в мене ж їх шість!

Я не на жарт розхвилювався. Стасик заспокоював мене, як міг.

— Ти ж знаєш,—казав він наступного дня,—що гестапівці таки винюхали трьох рецидивістів-утікачів і вчора забрали. Тебе не чіпають. Виходить, нема чого хвилюватися.

Мій друг пошепки розповів, що все потрібне мені для втечі, крім перуки й аусвайса, він уже дістав, благополучно проніс у роздягальню і сховав у своїй шухляді. Завтра буде перука й аусвайс, а там —дай боже ноги. Уже завтра вночі ми будемо далеко звідси.

Після зміни ми, як завжди, не поспішаючи, пішли до ствола і по дорозі ще раз обміркували всі деталі нашого плану. Здається, все продумано, все зважено. Осічки не повинно бути.

Стасик поїхав із поляками на-гора, а я залишився чекати своєї черги. В залі, куди я зайшов, сиділи й лежали десяті радянських військовополонених. Більшість із них виготовляли портсигари, мундштуки, люльки, персні, деякі плели з тоненького дроту — бринткабеля, вкритого різноколірною ізоляцією,— кошики і господарські сумки. Не для себе, певна річ, для німців. Голод примусив людей зайнятися цим кустарним ремеслом, і багато хто оволодів ним досконало. Із шматка алюмінію, міді, бронзи, пластмаси, слюди чи дерева спритні умільці виготовляли гарні речі з дивовижно тонким, справді мистецьким візерунком. Для плетіння кошиків і сумок використовували дріт, що залишався після проведення вибухів у лаві. Дріт був цінний тим, що мав красиву яскраву ізоляцію — червону, вишневу, жовту, синю, зелену. З вигадливих комбінацій різних кольорів в’язні робили чудові узори, подібні до кольорової вишивки на тканині. Звичайно після вибуху частину незасипаного дроту забирали бринтмайстри для повторного використання, а рештки, засипані вугіллям, повинен був здавати штейгер, та, як правило, вони ставали здобиччю в’язнів.

Ця кустарна продукція дуже подобалася німцям, особливо їхнім жінкам. Вони давали замовлення своїм чоловікам-шахтарям, а ті зверталися до полонених та в’язнів. Усе це робилося потай від начальства, бо наказом по шахті обер-інженер Гоппе зобов’язував штейгерів і всіх німецьких шахтарів збирати бринткабель і здавати його бринтмайстрам. Розбазарювання цього дефіцитного матеріалу розглядалося як шкідництво, і горе тому, в кого під час обшуку знаходили хоча б метр дроту. Та, незважаючи на це, виготовлення кошиків і торгівля ними не припинялися. Німці охоче купували їх за хліб, маргарин, тютюн.

Полонені жили комуною. Всі, хто тільки міг, добували «сировину» і передавали її своїм «майстрам». Виручкою ділилися порівну. Передавши «майстрам» кілька метрів знайденого мною дроту, я стежив за їхньою роботою. В цей час, наче з-під землі, вигулькнув Гоппе.

— Кульгавий!— пролунав застережливий вигук, та було вже пізно. Обер-інженер устиг засікти одного полоненого, котрий плів кошика.

Спираючись на свою палицю-молоток, Гоппе підійшов до «злочинця» і зупинився за три кроки од мене. Його бульдожа пика вкрилася рожевими плямами, в очах засвітилися хижі вогники. Він мовчки подивився на свою жертву, потім зловісно просичав:

— Іди сюди!.. Льос!

Полонений підійшов до Кульгавого. Той розмахнувся палицею, наміряючись ударити свою жертву по голові, але в’язень перехопив палицю і кілька секунд тримав її в своїх руках. Десятки людей завмерли, спостерігаючи цю сцену. Виснажені, з глибоко запалими очима, вони дивилися на Кульгавого з неприхованою ненавистю. Гоппе люто рвонув палицю до себе, висмикнув її з рук в’язня і цілком несподівано штрикнув нею прямо в обличчя нещасного. Той заревів од болю, закривши обличчя руками. Гоппе ударив кілька разів свою жертву по голові. У сліпій люті в’язень кинувся на ката. З несподіваною для свого віку спритністю Кульгавий відскочив назад, тремтячою рукою вихопив маленький браунінг і вистріляв у в’язня всю обойму. Той упав па цементну підлогу.