У шахті, як і раніше, цілодобово йшла напружена робота. Війна пожирала не тільки людей, але й мільйони тонн вугілля. Із розмов наших пригнічувачів ми знали, що на початку 1943 року Гітлер зажадав від німецьких шахтопромисловців різко збільшити вуглевидобуток, і тому гер Гоппе зі своїми підручними прагнув за всяку ціну, перевиконувати і так високі норми. Для цього на шахту «Гогенцоллернгрубе» прислали додаткову робочу силу — ще п’ятсот радянських військовополонених. з ладу цілі дільниці. Невідомо, хто клав на підземні колії обрубки заліза й каміння: цілі партії вагонеток бурилися, вибивали кріплення, викликаючи обвали. Хтось невловимий відкручував на стиках гайки і розводив рейки, псував стрілки, рубав гумові шланги, обривав повітропроводи. Часто гасло електричне освітлення, виходила з ладу сигналізація, псувалися механізми. Одного дня на шостому горизонті за цілу зміну не було видано на-гора жодної вагонетки вугілля. Переодягнені агенти гестапо нишпорили по всіх закапелках шахти, когось хапали, тягли до ствола, однак аварії не припинялися.

Ніхто не сумнівався, що ці малі й великі аварії — справа рук радянських військовополонених, та не впійманий— не злодій. Крім того, якось гестапо спіймало на гарячому двох французів, котрі готували аварію на головній магістралі — квершлазі. Для мене і Стасика це була несподівана новина: досі ми знали, що тільки радянські полонені наважувалися на диверсії і саботаж. Більшість іноземців переслідували єдину мету: вижити. Серед них траплялися й такі, що вважали шахту непоганим пристановищем, поки йде війна. Та були й справжні хлопці: відчайдушні, сміливі.

Стасик тріумфував. Він навіть од Нагеля не приховував своєї радості. Можливо, це тому, що ми, троє, працювали в глухому забої, окремо від інших, між нами поступово склалися особливі стосунки. Хоч як приховувало начальство табору і шахти правду про становище на фронтах, ми знали про розгром фашистських армій під Сталінградом. Повідомивши вже десятки разів про остаточний розгром Червоної Армії, Геббельс раптом змінив пластинку і заговорив про секретну зброю, яка, мовляв, різко змінить увесь хід війни на користь фюрера. Та поки ця «секретна зброя» кувалася десь у підземних тайниках рейху, німецька військова промисловість у величезній кількості потребувала вугілля Сілезії, і зниження його видобутку викликало в нашого начальства скажену лють.

Для мене і Стасика Нагель довгий час був єдиною людиною «звідти», з ворожої лінії фронту; оскільки ж у ньому відкарбувалися типові риси фашиста, ми мали можливість, як висловлювався Стасик, «дослідити що комаху»,— він становив для нас певний інтерес.

Нагель, певна річ, знав, що робиться на фронті. Затіваючи з ним суперечку, Стасик хитро вивідував новини. Арієць штейгер встрявав у дискусії з поляком тільки тому, що був упевнений: Стасик приїхав працювати на шахту добровільно. Інакше чому ж він, маючи можливість вільно ходити по місту, не тікав.

Та я краще знав, хто такий Стасик. Станіслав Бжозовський був родом із Ченстохова. Мобілізований у польську армію напередодні другої світової війни, Стасик потрапив до кавалерійської бригади, куди відбирали рослих, фізично сильних. На військових навчаннях він завоював репутацію чудового рубаки і терпляче пройшов ту обробку в антирадянському дусі, яку проходили усі солдати й офіцери панської Польщі.

Коли 1 вересня 1939 року збройні сили фашистської Німеччини зненацька обрушились на Польщу, бригада, в якій служив Бжозовський, у першому ж бою з танками Гудеріана була вщент розгромлена. Стасик чудом дістався до Варшави і тут уже бився як піхотинець. Та уряд панської Польщі втік у Румунію, Варшаву захопили німці, і Стасик вступив до підпільної патріотичної організації. Невдовзі організацію вислідило гестапо, а її учасників перевішало. Стасик врятувався втечею з міста і повернувся до Ченстохова. Під час випадкової облави його схопили й відправили на примусову працю в Німеччину. Невдовзі він роздобув чужі документи, втік із табору і пробрався в Польщу. В рідному Ченстохові дізнався, що його матір розстріляли фашисти.

Близько року Стасик поневірявся по окупованій Польщі, але навіть мені, довіряючи начебто у всьому, нічого не розповідав про цей період свого життя. На початку 1943 року його знову схопили і привезли у Бойтен. Так він опинився на шахті «Гогенцоллернгрубе», і я, певна річ, не вірив, що Стасик поставив хрест на своїй неспокійній долі.

Ганс Нагель, похмурий, пихатий і самозакоханий до глупоти, був цілковитою протилежністю Стасику. В його довбешку втовкмачили, що він представник «вищої» раси, і тому до нас ставився з презирством як до неповноцінних. Іноді це забавляло Стасика, і він одверто насміхався з Нагеля.

— Ви, пане Нагель,— лукавив Стасик,— розумний чоловік. Між іншим, я це одразу помітив, як тільки побачив вас уперше. От і зараз,— вів далі поляк,— ви сидите, чавкаєте свої бутерброди, а ваше чоло виказує напружену роботу мозку.

Зосереджено пережовуючи шмат ковбаси, Нагель прибрав бундючного вигляду і відповів:

— Ти знаєш, хто я є? Я єсть німецький технічний інтелігент, не рівня вам. Ви тільки й умієте, що махати лопатами. Ви єсть неповноцінна раса.

— А чим же пояснити, пане Нагель,-— добродушно питав Стасик, лукаво зазираючи штейгеру в очі,— що неповноцінні б’ють вас, повноцінних, у хвіст і в гриву?

Щелепи Нагеля завмерли, він спантеличено вибалушив очі:

— Тобто як це... б’ють?

А дуже просто: б’ють і плакати не дають. От хоча б і в Сталінграді.

Нагель засопів, потім сердито мовив:

— Доктор Геббельс нещодавно сказав...

Стасик зареготав і сплеснув руками:

— Ну, ну, розкажіть чергову байку Геббельса.

Не звертаючи уваги па слова Стасика, Нагель закінчив свою думку:

— Так, він сказав, що на сході фюрер підготував неприступний вал, об який розіб’ються більшовицькі орди.

— Ну, коли вже Геббельс сказав, то більшовикам нічого не залишається, як зробити хенде хох,— не вгавав Стасик.

— Фюрер сказав, що цього літа Росія буде розгромлена.

— Про фюрера і говорити не доводиться. Це ж великий, великий, ну, як би це сказати...— Стасик не знаходить потрібного слова і стукає себе пальцем по голові.—А скажіть, пане Нагель, чому б вам не піти зараз на той неприступний вал?

— Мені? Я, звичайно, охоче пішов би, але гер Гоппе сказав, що перемога кується не тільки на фронті, але і в тилу, і кожна тонна вугілля — це удар по ворогу.

— Ви ж розумна людина, Нагель, і повинні знати, що цього Гоппе давно вже треба запакувати в божевільню. Мене дивує, чому він і досі тут?

— Даремно ти так думаєш. Ти його не знаєш: він здібний інженер і великий організатор.

— Справді, здібності ката в нього неабиякі.

Нагель наче й не чує цих слів, торочить своє:

— Гер Гоппе на зборах висловлює цінні думки.

— Ті самі, що й доктор Геббельс?

Нагель, надпивши з термоса кави і відсапнувши, наводить, на його думку, найвагоміший аргумент на користь Гоппе:

— Не забувай, що два його сини поклали свої голови на Східному фронті за фюрера, але в нього там ще й третій син, він зуміє помститися за смерть своїх братів.

— Коли б на дошці оголошень не з’явився ще один некролог...— багатозначно мовив Стасик і осікся.

На цьому розмова припинилася, і ми знову взялися за роботу. Та, забігаючи трохи наперед, скажу: поляк наче в воду дивився. Через кілька днів на дошці оголошень з’явився некролог з портретом третього сина обер-інженера Гоппе, також офіцера, який загинув на Східному фронті.

Після цього випадку Стасик більше не встрявав у дискусії з Нагелем — не хотів випробовувати долю. Річ у тому, що наш штейгер з кожним днем ставав роздратованішим, часом він шаленів од люті і, не роздумуючи, міг виказати нас гестапо. Стежачи за ним, ми дедалі більше переконувалися: у Нагеля не все гаразд із психікою. Приступи люті іноді доходили в нього до сказу і раптово змінювалися тупою байдужістю. В такі хвилини він нічого не помічав, меланхолійно дивився в одну цятку і про щось напружено думав. Напевне, величезні втрати німців на Східному фронті і побоювання, що і його можуть послати туди, гнітили Нагеля, виводили його з рівноваги.