Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.

Теслі й піоніри міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і дальше робили своє діло.

Ще кілька стовпів, хоч з другого боку підрізати, ще треба перевезти човни, що їх забуто в шуварах, ще бельки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою, — ще, ще!..

— Кидайте місті — гукали їм з валів. — Біжіть, бо замикаємо брами!

З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Двох смільчаків борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили з водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости.

— Скорше! Скорше! — принаглювали їх з мурів.

Ускочили…

Чечель казав брами позасипати землею.

Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.

Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і поза віддалею гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й кінні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.

Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви.

— Більше ворога, більше честі! — відповідали сміливіші. Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази.

Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули.

— Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин.

Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости…

Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово — почнеться бій.

Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік — потішали себе батуринці.

Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису.

І знову: «Не стріляй, приказу жди!»

Батуринці пізнають сотника Жарковича,

І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів?

Сором!

— Чого тобі?

— Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! — гукає Жаркович.

— Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться.

— Спізнилася його милість, пан сотник, — починають глузувати з нього.

— А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти?

— Мабуть, наскучив московський квас.

— І позаушники його світлості князя.

— Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?

— Зрадницьке діло робиш! — кричали йому.

— Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, — відповідає Жаркович.

— Кращий наш камінь від твойого хліба, — кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.

— З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, — остерігає їх сотник.

— Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича.

— Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються.

— Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!

— Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти.

Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить приказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.

— Найкраще б, — радять козаки, — петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо.

— Ще й високо, — додають другі, — там, де і слід такому собаці!

Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого приказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на долині.

Жаркович суне туди правий чобіт.

— Не чобіт, а голову сунь! — кличуть.

— Голову, кажуть тобі!

Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть:

— Тягніть!

— І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, — відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спинається вгору.

— Тримай, щоб не випустив з рук! — приказує сотник, що пильнує тієї «факції».

— А може б, так справді пустити? — радяться козаки.

Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.

— Їй-Богу, не вдержу! — репетує один. — Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу за медом лізе.

— Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому… Тягнуть.

— Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку горілки доскочив.

Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.

Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.

Жаркович в крик:

— Це знущання над послом від його світлості!

— Над зрадником України, — поправляють його.

— Хай трохи наїсться страху, худоба, — заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорше тягнули.

— Пізніше прийде, пізніше обірве, — кажуть, — бо народ йому не дарує.

І дійсно, народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями стало складати його.

— Царський прислужник!

— Москалів на нас веде!

— Катюзі по заслузі!

Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук товпи та ледве довели до Чечелевої кватири.

Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся з чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани.

— Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців, — сказав до Чечеля з докором.

— Які гості, так їх і вітають, — відповів Чечель. — 3 чим, пане сотнику, приходиш? — спитав.

Жаркович перехопив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і другі.

— Напийтеся води, — радили. («Із Сейму» — докинув хтось стиха).

— Дайте чоловікові горілки, — радив Гамалія, — як є, так є, а все ж він козак.

Подали. Жаркович покріпився і заспокоївся трохи.

— З чим приходжу, питаєш, пане полковнику, — почав, повертаючись до Чечеля, — з доброю радою, щоб впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його велкчества царя.

— Цього ми не сміємо зробити, — відповіли йому.

— Чому?

— Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме.

— Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога, — доводив їм Жаркович. — Тим самим всі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані.

— Ми не холопи царські і не піддані, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обидливе для козацького уха, — відповіли.

— Навіть гетьман, — обстоював при своїм Жаркович, — і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?

— Не сміємо зробити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів, того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, — відповів Чечель голосом, який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.