Коли б навіть уславлена піфія Дельфійського оракула дев'яносточотирирічна діва Поліксена вирішила заглянути в минуле головного й, у силу дивних обставин, єдиного жерця бого-лікаря Асклепія, то її всевидюще око, яке бачило через дев'ять колін у десяте, безпомічно заблимало б. Минуле те було оповите непрозорим серпанком суцільного туману. Крізь туман дещо бачив хіба історик-лоґоґраф останнього боспорського царя, та коли взяти до уваги, що допитатися правди в євнуха Полікрата — однаково, як знайти на дні моря загублену піщинку, то стане ясно: жрець Асклепія минулого не має.

На вигляд жерцеві можна було дати й п'ятдесят, і сімдесят літ, скільки ж йому справді — того ніхто не знав. Не відано також, звідки взявся в святилищі сей схожий на старого посивілого ведмедя й міцний та дужий, наче таки ведмідь, закудланий, ніколи не вчесаний і не вмитий чолов'яга. Навіть справжнього ймення його не знали ні в найближчому городці Мірмекії, ні в Парфенії чи Порфмії, що тяглись один за одним уздовж берега Боспорської протоки, ні навіть у пантікапейському канторі царевого лоґофета Еака, який обов'язками служби й чину майже все знав. Оскільки ж сивий жрець був требником батька всіх на світі лікарів Асклепія, то його, за браком іншого наймення, за звичкою, й зручністю звали просто Асклепідом.

Лише досить літні люди могли б згадати, що Асклепід з'явився в заміському мірмекійському святилищі рівно двадцять три роки тому, худезний, замлілий, зчорнілий, аж тлінний. На грішній плоті в нього теліпалася брудно-синя ганчірка, яка мало що й затуляла собою й лише своїм кольором нагадувала подобу грецької хламиди. Голова, кучмата й шолудива, була покрита ще бруднішою рядниною, обличчя ж та руки взялись сухими брунатними плямами, з яких трусилася парша. Коли ся нещасна людина стукала в хвіртку, роби гнали її груддям геть, бо плями на виду свідчили про найстрашнішу в світі хворобу — лепру. Жебрак блукав, гнаний людьми й собаками, поза ровом міських мурів у Пантікапеї, Тірітаці, Ілураті, Німфеї й Мірмекії, аж доки придибав у святилище бога-зцілителя. Тодішній старий жрець Асклепія чи то не злякався лепри, чи, може, її в жебрака й не було, тільки від голоду зшолудивів, — і за півроку виходив і вилюднив його.

А ще за рік у святилищі почалися справжні дива. Спочатку, ні на що перед тим не скаржившись, вимерли всі роби хорому. Се нікого особливо не вразило. Тоді почали вмирати вільні служки й протягом одного літа згинули всі. Далі таємнича пошеть перейшла на жерців, і вони мерли майже щомісяця й майже на замовлення: починаючи від наймолодшого. Недобра чутка вийшла за паркан хорому, докотилася до Мірмекія, та поки сягла високих мурів Пантікапея й Акрополя, вмер і найстарший жрець.

У цілому святилищі лишилась одна людина: колишній прокажений жебрак, якого обминали всі хвороби. Лоґофет Еак наказав жрецькій общині Мірмекія розслідувати обставини таємного мору, та се ні до чого не привело. Розкопані трупи не ховали в собі жодних слідів насильства.

Община ухвалила поповнити заміський хором новими служителями, та ся ухвала так і повисла в небі, бо ніхто з вільних людей не наважувався переступити поріг святилища, над яким тяжіло таємниче прокляття кумира. Лише найбільші відчайдухи набиралися сміливости приносити жертву олімпійському Лічителеві, та проте й вони були здебільшого людьми, таврованими якимсь прокляттям, бо мало хто з них виживав.

Жрець тепер жив у хоромі сам, хіба зрідка приводячи з Невільничого каменя на пантікапейській аґорі дешевенького роба чи робу; незабаром і вони зникали, та тепер уже ніхто не доскіпувався причин.

Так сплинуло зо два десятки літ, у Мірмекії про Асклепіда забули, бо він туди не ходив, а, давши доброго гаку, раз чи двічі на місяць вибирався побазарювати в Пантікапей, де в щоденній тисняві легко загубитись не то якомусь там сторонському жерцеві, а й цілому табунові кентаврів. Асклепід, нашвидку оббігавши довжелезну площу стольничої аґори в супроводі роба чи роби, яких йому подеколи приводили в хором замість жертви Богові-лікувальнику багаті ремісники та землевласники з околиць Мірмекія й навіть із азійського берега, неодмінно йшов до Невільничого каменю, збував приведеного роба й купував собі нового, часом вимінявши швайку на шило.

Єдиний в усьому Пантікапеї лоґоґраф Полікрат знав, чому він іде на такі збитки: роби з близьких міст і сіл просто тікали з хорому Олімпійського Лікаря, знаючи прокляту славу святилища. Впійманому втікачеві призначалося тавро, випечене на щоці чи лобі гарячим залізом: «Хапайте мене, я втікаю!» Але хапали таки не всіх, декому щастило перебратися через Тірітакський та Кіммерійський вали й сховатися серед скіфських селян або ж украсти старого баркаса й темної ночі перекинутися на той, Фанаґорійський, бік Перісадовго царства, де жили теж скіфи, прозивані меотами.

Зате подарованого хоромові роба невдовзі ховали на мірмекійському некрополі під вапняковою стелею, на якій викарбовували знак Небесного Лікаря — гадюку, що зазирає в чашу, та ймення нещасного роба: «Саркіс, сиріянин» або, скажімо, «Фатіма, чорношкіра аравійка». Тож тільки лоґоґраф і знав, для чого міняє Асклепід подарованих сусідами робів на невільників з далеких варварських земель, які здебільшого не знали ні грецької, ні скіфської мови, ні похмурої слави святилища в садках за Мірмекієм.

Везучи Савмака на свою винарню, лоґоґраф кілька разів похоплювався розповісти йому бодай дещицю про життя самітника Асклепіда, та попереду сидів роб, а при сторонньому вухові розповідати не хотілось. Розмальований чотириколісний візок на співучих осях, фракійська, куплена в тірітів каруса, тряслась нерівною дорогою понад берегом затоки. Молодий роб Сінд сидів боком на полудрабку й ритмічно ляскав у долоні, тихо собі мугикаючи невиразну мелодію. Вчора з несподіваної ласки господаря він привів у свою комірчину між пекарнею та нужником Парфянку й цілу ніч спав з нею. Вісімнадцятилітня роба виявилася дівчиною, в тому великого дива не було, коли взяти до уваги, хто їхній господар, і Сінд, якому теж нещодавно сповнилося вісімнадцять, відчував до лоґоґрафа майже синівську любов. Євнух лише попередив своїх робів: «Але щоб дітей не настругали! Бо повикидаю, як цуценят. А працюватимете добре й не дуритимете мене — дозволю й далі жити разом».

Тепер вовчкуватого Сінда не можна було й упізнати. Він мугикав, тихенько плескав у долоні й раз у раз позиркував на лоґоґрафа, заважаючи йому мислити. Власне кажучи, лоґоґраф дозволив своїм челядникам справити робське весілля не від особливої прихильности до них, а щоб якось покарати самого себе за неприпустиму дурість: царський історик Полікрат ніколи не дарував собі таких великих провин. Тоді, в день приїзду римського сенатора, він розпустив язика й набалакав Савмакові зайвого, тепер же не міг погамувати в серці підсвідомого страху. Робське щастя буде більмом на його оці, він створив його сам як покарання за власне глупство, й се більмо бодай трохи мусило врівноважити його тодішню необачність перед усевидющими кумирами. А кумири заздрі — се він знав од іншого лоґоґрафа, Геродота, що був у сих місцях літ тому з триста п'ятдесят: ще до воцаріння засновника теперішньої династії — Спартока Першого.

Відмовившись розповідати Савмакові про жерця Асклепіда, він заходився кружляти словами навколо римського сенатора Публія Мукія Сцеволи, намагаючись вивідати, що ефеб затямив і про що забув. Савмак поводився цілком дружньо, й хоча лоґоґраф і не зовсім цьому довіряв, але зрештою заспокоївся. Впродовж років виховував у Савмакові найголовнішу рису — не виказувати почуттів, а слова користати як щит. Виховував, і сам не відаючи добре, для чого: з дуже далеким прицілом, може, навіть дальшим, ніж треба. Втішало тільки одне: коли Савмак і справді образився того дня й затямкував більше від потрібного, то хоча б уміло приховується.