— Приходь завтра чи позавтра, поведу тебе до тієї гетери, євнух казав, що ти за нею слину пускаєш… Бери доброго срібняка, й ми…

Аби не слухати його варнякання, Савмак побіг сходами вгору й шаснув повз двох чатників з мечами наголо. Всі людці — паскуди, — думав він. — Усе життя з гори до споду затхнулось і запліснявіло, й немає такого вогню, що міг би його випалити й оздоровити.

Раптова слабість у колінах і в усьому тілі змусили Савмака прихилитися до стіни. Я п'яний, таки п'яний… Він стояв, поки ззаду його погукали:

— Ефебе!

То був другий декарх внутрішньої сторожі царського хорому, напарник Архелая — Клісфен, рябий меот із рябим голосом, довгий, мов зігнута жердина. Савмак тупо глянув на декарха, здивований тим, що на світі ще є люди, бо йому допіру здавалося, ніби вже ніде нікого нема, як у сій порожній лункій анфіладі з безліччю темних світлиць і спочивалень.

— Що тобі від мене треба? — здеревілими вустами спитав Савмак.

— Іди до ба-ба-басилевса!

— До якого… басилевса, кербере? Ти п'яний!

— Іди, ка-ка-каажу!

Через ту неймовірну заїтинакуватість декарха махерофорів і прозвали рябоголосим або рябим меотом.

— Пожде, — сказав Савмак, знову притулившись до стіни, тоді пішов у свій таламус і ще довше лежав горілиць, поклавши ноги на подушки й не звертаючи уваги на заїтинакуватого десятника хоромної варти. Нарешті мов прокинувсь і поплентав поперед Клісфеном до царевих спочивалень.

Перісад сидів у самому хітоні, й голе праве плече та кощаві коліна його могли б викликати жалість, коли б у сю мить Савмакові не було до всього байдуже. Діадема, в якій цар був на бенкеті, тепер лежала поряд ріжками донизу, зневажена й нікчемна, й Савмакові стало смішно.

— Напився ти, — сказав старий володар. — Напився, мов скіф.

Десь глибоко в Савмакові ворухнулася думка, що й Перісад не з діда-прадіда еллін, а скіф, але се здалося такою дрібничкою, що Савмак одсунув золотий символ царської влади й сів на його місце. Перісад був простим перестарілим дідом, сухоребрим і захлялим, обрідне волоссячко спадало йому на вуха сивими пасомцями й тепер викликало спочуття. Савмак пригадав порожній постамент у довгому ряді царів-Спартокідів і на мить уявив собі сього немічного старця на ньому. Се не в'язалося купи й теж викликало жалощі. Він слухав басилевса, пильно втупившись у його праве око, знав, що нічого не чує, й намагався зосередити увагу, та в душі піднімався жаль і до самого себе, й він і далі дивився в те почервоніле від старости око й чув лише невиразне жеботіння.

— Якби ти був басилевсом, одчув би, що царі не належать собі… — Повіко кліпало стомлено, й ще стомленіше лунав хрипкуватий голос, самий тільки голос, без слів і змісту. — А мої плечі вже, бачиш… — Він кволо поворушив гострими лопатками, й на се вже навіть Савмакові було гидко дивитися.

— Добре, — сказав він, підвівся й пішов до виходу, не даючи собі звіту, що схвалює й з чим погоджується.

— А ту я звелю, щоб виселили, — почув Савмак уже вслід собі.

Він теж, не знаючи, про що йдеться, повторив те слово, яке, на його думку, нічого не промовляло:

— Добре, басилевсе, добре…

Від сього слова й самому ставало мовби краще й спокійніше, й він поплентав через увесь хором до свого таламуса. То й на краще, що ніде нікого немає, тяглася в його голові заспокійлива млява думка. Як суцільна гидота й паскудство, то хай краще порожнеча…

Уранці Савмак прокинувся, як завжди, перед сходом сонця, коли оживав хором і мінялась нічна варта на мурах Акрополя за вікном: його щоразу будив тихий брязкіт зброї чатників і їхні голоси. Колись Савмак любив сю досвітню годину. Варта взимку мінялася пізніше, влітку — раніше, але цілий рік разом зі сходом сонця, змалку Савмак убачав у тому якусь казкову таємничість, згодом усе те минулося, звітріло, лишивсь тільки передранковий холод, або мряка, або сніг, або дощ, або туман та важкий, мов лихо, бронзовий щит, який витягає руку з плеча, та туге реміння латниці, що не дає вільно дихнути, та бридкий норов декарха.

Відчуття неминучости скувало Савмакові серце, він устав, злий на цілий світ, хоча й не міг пригадати до пуття ні тієї розмови з Перісадом, ні легкоти, що з'явилася була в затуманеному вином мізкові. Гукнувши Лію, Савмак умився в принесеній мисі, та холодна вода тільки ще дужче спантеличила його. Щось учора сталось таке, чого він не міг збагнути й досі. Слова воскресали й бриніли в вухах, але змісту в них так само не було. Він пожував якогось пиріжка, не доївши, поклав назад, засмутивши стару Лію, й вийшов у ще безлюдні анфілади. Та на сходах зустрів «рябу людину з рябим голосом» і враз пригадав усе. Власне, й не пригадав, бо пам'ять його не зраджувала, а скоріш осмислив.

На сьогодні в них із Отом було призначене вправляння, Савмак збіг із Царського акрополя й в одну мить опинився коло стаєнь. Колісничий От і сьогодні випередив його, та се тільки ще дужче пригнітило Савмака.

— Чого се та не в царській хламиді? — здивувавсь От. Савмак мимоволі поглянув на себе. Замість червоного плаща він одягся в синій, але яке се мало значення!

Коні вже стояли запряжені, От узяв віжки від конюшого воїна, сів сам, почекав, поки сяде й Савмак, і поправував між стайнями та двома десятками царських колісниць до брами.

— Туди ж? — запитав він.

Савмак угукнув, але на Феодосійському шляху вправлятись їм не пощастило. Дамонові близнюки Теодосій і Досітей уже гасали там четвіркою батькової колісниці — тільки курява вставала вслід. Дочекавшись Дамонідів, Савмак із Отом махнули руками й погнали в бік рову. Ровову браму вже було відчинено, вони прогуркотіли попід її склепінням і пустились у степ.

— Дай сюди! — крикнув Савмак і перебрав віжки. Демонська сила тягла його до стрімкого кургану, що височів трохи ліворуч на небокраї, та він звернув у праву руку й путівцем поміж споловілими ланами пшениці погнав колісницю на північ. Коли дісталися берега Меотіди, всі четверо коней купались у милі.

— Шкапи, — зневажливо мовив Савмак. От уточнив:

— Коні добрі, але застояні.

То був натяк, що й вони рідко вправляються, товариш лише не хотів казати йому в вічі. Савмак кинув йому повіддя та бич і зійшов у берег. Тут було твердо, сухо й рівно, закрайок поріс морогом, і ся зелена смужка, вигинаючись малою затокою, йшла до миска ліворуч, де видніло містечко Зенонів Херсонес.

От почав розпрягати, бо вправлятись натомленими кіньми було безглуздо, й скоса позирав на Савмака, який пішов понад берегом вимірювати відстань. Трохи південніш од Зенонового Херсонеса, відокремлене од моря смужкою суходолу, широчіло майже кругле, схоже на срібну тетрадрахму, озеро, за спиною ж у них здіймались невисокі горби, спадаючи до моря тихими хвилями.

Савмак одміряв кроками відстань і підійшов, коли його товариш уже лежав у косому затінку під колісницею, припорошений біґ стояв на задку, високо в небо задерши дишель із двома кільцями для хомутних тяжів.

— Рівно п'ять стадій, — дивлячись на потриножених коней, сказав Савмак.

От зітхнув:

— Сідай у холодочку.

Останнім часом у них не було злагоди, Савмак здавав собі в тому справу, проте нічого вдіяти не міг.

— Римлянин сватає Вероніку, — сказав він, аби бодай чимось розважити ображеного товариша.

— Й цар оддає? — Звістка таки зацікавила Ота, й він аж перекинувся з боку на бік, щоб бачити Савмака.

— Зібрав усіх молодих евпатридів, — відповів Савмак.

— «І ми не бідні»?

— Та ніби… — Савмак повагався, чи сказати, що лежав через один тапчан від басилевса, проте змовчав. Його заслуги в тому не було, більше того — ще не відомо, для чого використав його вчора Перісад.