— Скільки хочете викупу — кажіть, може, Перісад і згодиться дати.

Апсірт поблажливо засміявся, тоді враз накинувсь на гладкого херсоніта:

— Кого ти мені привів?

— Його, старший…

— Кого «його»?

— Савмака…

— Чому ж він прикидається дурнем? — вилаявсь Апсірт, підступивши до гостя. — Ти ж сам викликався пограбувати Царський курган? Чи сей кабанчик вигадав? — Апсірт глянув на гладунця: — Хочеш, щоб Одноокий причепив тобі жорна до макітри?

— Не сердься, старший, — так само влесливо й тоненько проказав гладун. — Я своє діло знаю.

— Ти полізеш у Царський курган, ефебе? — запитав у Савмака другий чоловік, що досі мовчки сидів на протилежнім ослоні. Лампіон висів у нього над головою, й розгледіти обличчя не можна було.

— Де той нікчемний роб? — крикнув Савмак замість відповіді.

— То ти полізеш, чи ні?

— Полізу!

— Ось той, про кого ти питаєш, — сказав чоловік із невидимим обличчям і кивнув, рукою в бік ложа: — Фраате, підійди!

Ложе заворушилося, й те, що Савмак спершу взяв був за купу брудного шмаття, підвелось і виступило на середину приміщення.

— Фраат знає, як збудована могила, — знову сказав той, що в тіні під лампіоном. — Розкажи йому, Фраате!

На сю людину без жалю не можна було дивитися: городнє, втричі скоцюрблене опудало, геть лисе, борідка тонесенька й довга, по-робському зав'язана вузликом, хламида з двох шматків, брудно-жовтого й брудно-рудого, а голі за коліна ноги — в товстих синіх п'явках вен.

— Отак, значить, — сказав роб-утікач і заходився настільки швидко торохтіти, вимовляючи «з» вмість грецького «дз», аж Савмак засумнівався, чи не брехуна й призвідця підсунули йому відомі й невідомі сили. Старий Фраат белькотав: — Стаєш до схід сонця на версі, тоді, як воно зійде, повертаєшся до нього правим вухом і загороджуєш у землю пакіл, тоді стаєш лівим вухом до сонця й тричі плюєш перед собою, тоді лягаєш горічерева й лежиш, аж поки в спину припече підземна кров, якщо припече, встаєш навколішки й цілуєш землю крізь жовту полу хітона, якщо ж не припече, то крізь руду, й починаєш міряти курган од пакола на три покоти головою, там забиваєш другий кілок і знову стаєш правим вухом до сонця, тоді береш мотуз, удовжки як дванадцять разів обгортати голову, й прив'язуєш до другого пакола, обводиш середнім пальцем лівої руки коло, тоді проштрикуєш сей-таки палець і скрапуєш кров посередині, тоді викрешуєш вогню й спалюєш свою хламиду, тоді береш попіл з неї й вимащуєшся ввесь.

Лисий роб з у вузлик зав'язаним віхтиком борідки поглянув на Савмака, гладкого херсоніта, Апсірта й того, що й досі ховавсь у затінку лампіону, й важким кроком одійшов до ложа, обернувши всім свій невірогідно потворний горб. Не зважаючи на всю хибність становища, Савмак не зміг стримати посмішку:

— Ото й усе?

— Сього досить! — поглянув на нього з-за горба старий роб-утікач.

Теревені були схожі на хіба дурневі цікаве заклинання, та й годі.

— Й курган після всього сам розкриється, чи що? — знову посміхнувсь отрок.

— А чого б то він сам розкрився? Візьмеш лопату та й копатимеш сам на здоров'я.

Савмак почергово глянув на всіх людей, що відверто знущалися з нього, та люди сі зберігали повний спокій.

— Ви заманили мене сюди, щоб узяти викуп, — цілком переконано сказав він, дивлячись на орлиний профіль Апсірта. — Щоб знайти хитро сховану в величезному кургані саму могилу, маєш знати, де копатимеш. Перґамен з начертанням треба, а не сі заклинання божевільного! — зірвався він на крик.

— Все є! — Апсірт упевнено підняв руку. — Але самим тільки перґаменом діла не зробиш. Нащо б ми кликали в підмогу тебе? — Він махнув рукою до Фраата: — Покажи йому парґамен.

Горбатий старець умить скинув свого двобарвного плаща й постав перед Савмаком, у чому колись, певно, дуже давно, мати народила. Жахлива стареча голота викликала б збрид, коли б уваги не привертало геть інше. До спини старого було підчеплене ремінням щось важче й чимале, він ліг на постіль горілиць, посіпав калічними ногами та руками й звільнивсь від ноші. Горб тепер лежав у дранті ліжка. Фраат розповив «горб» і підніс Савмакові чотирикутну мармурову плиту. Савмак аж очі з несподіванки потер. На плиті дуже тонко й надзвичайно виразно було зображено ввесь вигляд поховання скіфського царя: й могилу, й дромос, що вів до неї, й труну, й навіть кожен казан і кожну амфору, що мала слугувати небіжчикові в потойбічному житті.

До сієї учти сенатор Публій Муцій Сцевола, на якого греки казали Публій Мукій Скевола, готувавсь особливо старанно. Вперше за всі дні він звелів робові-ґерманцеві Спрінґу дістати й випрасувати білу коприв'яну тогу з широкою червоною смугою на подолі. Разом із червоними сандаліями на чорних ремінцях то було ознакою високого чину римського сенатора. При самім вигляді лискучого важкого полотна в Публія піднявся настрій. Того не можна було назвати радістю, ані втіхою, хіба піднесенням, і старий сенатор на мить уявив собі, як сприймуть його появу на сьогоднішньому симпосії.

Простягши руку до срібного дзеркала, він поплював на долоню й старанно пригладив коротке й геть срібне волосся, що й понині не втратило густоти та пругкости. Ввесь вигляд сенатора викликав повагу: й сандалії, й червона смуга на білій тозі, й цупке волосся, яке ще донедавна мало колір криці; навіть капшуки під очима та провислі щоки важкого обличчя з двома підборіддями, виказуючи вік сенатора, тим часом робило його ще поважнішим і статечним, а плавкі хвилі тоґи добре ховали черево й надто круглі плечі.

Кілька разів уходив син сенатора Квінт, і Публій Муцій Сцевола прискіпливо дошукувався бодай якогось ґанджу в його вбранні. Син був у коротшій за батькову тозі з чорною смугою квестора, що для двадцятирічного юнака, навіть патриція, було незле. Темно-русяве коротке волосся над чистим чолом добре пасувало до сірих очей Квінта, й Публій Муцій Сцевола не міг нічого сказати. Він був задоволений і ним, і собою, й се остаточно розвіяло поганий настрій після нападу печінки, що недоречно заболіла була сьогодні вранці.

— Підемо, Квінте? — спитав він.

І, не чекаючи відповіди, рушив до дверей, щоб не збитися з ноги й переступити поріг лівою. Та за порогом, одпустивши Спрінґа, приспинивсь і згадав пенатів рідного вогнища. Досить, аби людина в думці не забувала про них, пошепки вспокоїв себе сенатор, який не відзначавсь особливою побожністю, хоча був з діда-прадіда спадковим авгуром і мав пожиттєве звання Великого понтифіка.

Він пропустив сина вперед і з відстани двох кроків оглянув його востаннє, поправив згинку на плечі коло фібули й знову вийшов уперед. На Квінта Рим покладав особливі надії, й сенатор постарався відразу ж підкреслити головну мету свого приїзду до Пантікапея. Його втішало, що Перісадова донька припала до душі синові, хоч добре знав Квінтову легковажність щодо гарненьких дівчат. Утішало тим більше, що вони з сином уже давно домовилися про ту роль, яку мають відігравати жінки в житті державного діяча й спадкового сенатора: Квінт, як і його батько, був юристом і вже непоганим.

Біля виходу з розкішного дому на Восьмій терасі, відданого сенаторові на час гостини, на них чекало двоє нош. Хоч у Пантікапеї се й не було заведено, проте сенатор, надаючи великого значення сьогоднішньому симпосіуму, звелів подати ноші, навіть двоє: для себе й для сина. Восьмеро чорних, як головешки, ефіопських лівійців з товстими виверченими губами, в самих лише куцих пов'язках, вигравали проти високого сонця лискучими тілами, й се теж було частиною сьогоднішнього ритуалу й майбутньої розмови з царем.

— Він мусить побачити, що втратить і що здобуде, — знову пошепки сказав собі сенатор. Ся звичка думати вголос вельми дратувала його, дарунок примхливої Мінерви, й не раз уже завдавала йому клопотів.